Я вже змалку втягнувся у військове життя і намагаюсь виконувати все чесно і найкраще, як було в традиціях нашої військової родини за діда-прадіда. А може, моя спеціальність згодиться після війни на щось інше? Я думаю, я міг би бути непоганим інженером, — раптом мовив він навіть якось наївно, по-дитячому, — ти не подумай, що я хвалько. Може, коли скінчиться війна, я все-таки вступлю до військової академії і мої знання і деякий досвід згодяться не лише для того, щоб убивати, руйнувати, але щось творити.
— А я навіть не знаю, в якому ти чині, — сказала Літа.
— Тепер майор. Однаково до генерала ще далеко, — засміявся він. — А ти генеральшею хотіла б бути? Ти для мене сама як генерал! — І знову сказав серйозно: — Обов’язків і відповідальності, повір, вистачає аж занадто. Я дуже радий, що я знову в армії Брусилова, його не порівняти з іншими командуючими. Чесна, пряма людина, ані краплини запобігання перед двором. Солдати вірять йому, бо він і розумний, і сміливий. Знаєш, в давнину люди казали: "Рать воєводою міцна".
Літа згадала слова Вишнякова. Вона з цікавістю слухала Ігоря.
— І він дає нам добрий приклад уваги до солдатів, — продовжував Ігор. — Навіщо брехати, до фронту я не замислювався над цим. Для мене, як і для більшості офіцерів, була наче суцільна солдатська маса на вченнях, на парадах, всі повинні виконувати одностайно накази, а ми їх муштрувати. А знаєш, коли я познайомився з тобою, я дужче замислився над людьми, твоїм ставленням до людей. Я відчув, що в твоїй праці для тебе нема суцільної маси в твоєму сирітському Трудолюбії, ані в твоїй біженській школі, ти про кожного дбаєш, як про рідного.
— А хто ж про них подумає, як про рідного? Пан? Пекарі? Ах, що я кажу, ти ж нічого про них не знаєш! Ти ж не знаєш, як мені доводиться воювати за них з паном, як цього року я полаялася з ним і трохи не покинула Трудолюбія. Але це я тобі потім розповім, як ми влаштували ялинку.
— Потім? Обов’язково потім розкажеш? — Ігор пильно глянув на неї. Як добре, що і вона відкладає щось на "потім".
— Усе, усе чисто розкажу, а зараз я тебе хочу слухати. Адже твій світ, воєнний, такий далекий від мене, а я хочу тебе уявити в ньому, бачити, розуміти.
Вона так слухала, що йому хотілося все розказати. Мабуть, це дуже добре, коли жінка любить так слухати, а не тільки сама гомоніти.
— Я хотів тобі розповісти, як цього року, — я вже був тоді на позиціях, — ми добре боєм відзначили різдвяні свята. Мені вони запам’яталися дужче, ніж колишні свята в столиці. Новий рік зустрів з офіцерами досить нашвидку, а на водохреща приїхав командир сусіднього дивізіону і кличе Брусилова до себе. Це свято, каже, в народі по селах особливо люблять і завжди відзначають не тільки молебнем, а й гулянкою, різними витівками. От, каже, солдати і молоді офіцери концерт підготували, на лісовій полянці збираються цілу виставу показати. Брусилов поїхав і кількох офіцерів з собою взяв і мене покликав. Дійсно, таку виставу і такий маскарад влаштували на полянці! І ведмедями, вовками, козами повдягалися, в різні національні вбрання і чоловічі, і жіночі — і де тільки розжилися усім! Ну, звичайно, примітивно, інколи тільки натяк на татарку або українку, але сміх щирий все викликало, кожна вигадка, і, уяви, хоч неподалік снаряди рвалися, а всі веселилися, танцювали, співали, боролися. Слава богу, жоден німецький снаряд не влучив, а всі, наче наперекір, не звертали уваги, що смерть поряд. До себе повертаємось, чую, Брусилов комусь із своїх штатних твердо так каже: "Хай там що завгодно, я завжди з солдатами буду. Це мій народ".
— І я тепер так думаю. А треба думати, Лікусю, треба багато вирішити для себе. Якби ти знала, чого я тільки не начувся у Петрограді, що побачив у Парижі!
— У Парижі! Ти був у Парижі? Коли?
— От лишенько, я ж нічого не встиг тобі розповісти, хіба нам може вистачити одного дня? — розпачливо зітхнув Ігор. — А мені хочеться, щоб ти все-все знала! Я був наприкінці того року майже перед різдвяними святами та Новим роком, про які оце тобі казав, і то лише кілька днів, з групою фронтових офіцерів. Нас послали познайомитися з французькою новою удосконаленою зброєю. Я ж артилерист, можна сказати, старий фронтовий кадр і до того ж можу досить вільно розмовляти по-французьки. Щодо мов, на щастя, нас добре вишколили і в корпусі, і в училищі.
Загалом підходящим виявився для цієї групи. Я, правда, і раніше був у Парижі, це коли училище закінчив, тьотя Соня "подарувала" мені таку подорож. Ти бувала за кордоном?
— Ні, — сумно похитала головою Літа. — Тільки в Пітері, проїздом у Москві та по монастирях маму возила, — гірко всміхнулася вона. — Чоловік бував скрізь ще до шлюбу, тепер, крім Полтави, ніде не буває. От і ти вже скрізь побував.
— Тепер після війни ми поїдемо з тобою вдвох усюди, — впевнено, гаряче мовив Ігор. — Віриш?
Літа заспокійливо погладила його по голові.
— А цього разу я Парижа майже не бачив, але ж він і не такий став, війна теж наклала свій відбиток, як на все, і на наш Пітер. Він наче спорожнів, нема тих численних кафе на вулицях, кабаре, галасливої юрби при прогулянках, того шику на бульварах, жінок у розкішних туалетах, у відкритих ландо, безлічі театрів і театриків. Я тоді був ошелешений і приголомшений усім. А зараз бачив лише багато занепокоєного народу, трудового, військового, і жінок вже не в шикарних вбраннях, а теж стурбованих, що поспішали на роботу, навіть зовні зовсім інших, бо й мода змінилася. Багато підстрижених — ніколи возитися з зачісками, — засміявся він. — Ти диви мені, не смій підстригатися! А спідничка і в тебе модна — коротка і вузенька, що-що, а мода моментально і до нас долітає!
— Ач, додивився!
— На жаль, це було легше, адже на вулицях в очі впадало, а інше, за чим послали, роздивитись було складніше, а треба було багато з чим познайомитися і розібратися. Французи — прості французи, ну, такі офіцери, як ми, дуже милі люди, ми одразу знайшли спільну мову, навіть ті з наших, хто не говорив по-французьки. А от вища влада нас обурила до краю. Нам влаштували бесіду з президентом, з Пуанкаре.
— Що ти кажеш? З самим президентом? Який же він?
— Знаєш, він не справив на мене враження якоїсь виняткової, мудрої людини, як, звичайно, чекали ми від президента Франції. Зовні так собі, посередній адвокат. Спочатку подумав — пишається своїм демократизмом, от і прийняв нас без наших китайських церемоній. Посадовив усіх навколо свого письмового стола, в досить звичайній кімнаті, може, це й добре, але коли заговорив — я його просто зненавидів, та й мої товариші також. Ми гадали, що розмова буде про становище на фронті, про те, що ми можемо використати з їхніх технічних досягнень, або хоч трохи зацікавиться нашою армією. Це ж факт — адже наш фронт рятує їхній, але ж він говорив, говорив і говорив лише про те, що їхній представник зараз поїхав до Росії домовлятися про надсилання до них наших солдатів — не менш як 400 тисяч, по сорок тисяч щомісяця! Ти подумай — отак спокійно, навіть не дивлячись на нас, наче це само собою зрозуміло і належить саме так за їхню матеріальну допомогу. За їхні новітні снаряди ми повинні розплачуватися людьми — солдатами, навіть робітниками. Він пояснив досить цинічно нашому працівникові посольства, графу Ігнатьєву, дуже симпатичній і розумній людині, цю ганебну торгівлю, в якій Росія повинна була розплачуватися кров’ю наших людей. На нас він не звертав ніякісінької уваги, ні про що не розпитував. Ми, коли вийшли після цього прийому, просто лаялися, обурені до безкраю. Добре, що Ігнатьєв все ж таки допоміг нам у взаєминах з нашими французькими колегами — такими ж артилеристами, так що деякі наслідки від подорожі ми мали, хоч настрій був дуже пригнічений, вже не було навіть потягу до паризьких славних пам’ятних місць. Там ми дужче переконалися, що нашим союзникам саме до нашої батьківщини, її долі діла нема. Треба на свої сили покладатися. І сили ж є, але при такому управлінні, при такому уряді... Про це всі говорять, правда, по-різному, — Ігор махнув зневажливо рукою.
— У сестри я теж начулася, — сказала Літа. —У неї завжди в домі багато військових і невійськових. Я дивувалась одвертим розмовам навіть поміркованих, статечних людей. От полковник Вишняков, це один з найприємніших друзів Варюші, одверто казав — цар повинен зректися на користь брата, дати негайно справжню конституцію.
— Ну, не далеко ж він сягає, ваш полковник Вишняков! Мій Борис переконаний, що все в Росії мусить бути докорінно змінено, може, він занадто радикальний, але його думки мені більше імпонують тепер. Що я йому можу заперечити? Ти ж сама відчуваєш гірку несправедливість навіть на твоїх трудолюбцях? Так само я відчув, ставши ближче до солдатів. Мені чомусь довіряють, може, навіть через мою дружбу з Борисом, інколи навіть просять листа з дому до них прочитати, ще ж так багато зовсім неписьменних і яка разюча відмінність у житті тисяч, та що там, мільйонів людей! А те, що я бачив на власні очі, проходячи села, околиці великих міст. Знаєш, я не обурився, як дехто з моїх супутників, коли тут, на заводі, — у мене туди були деякі доручення, — ми помічали просто ненависні погляди робітників, я, власне, розумів їх. Вони зброю готують, їхні брати й сини з цією зброєю воюють, але заради чого? Заради кого? А життя у самих них яке, в халупах, в бараках! Тут, на Невському, багато чого не видно, от вчора я пішов і накупив усього, чого заманулось, а там, на заводській стороні, такі хвости коло крамниць. Головне — війну треба скінчити, треба вигнати німців з нашої землі. Ти не уявляєш, що вони робили з нашими людьми, де зайняли, а що з полоненими! Треба закінчити війну, хай там що, а там видно буде.
— А ви ж присягалися цареві, — зауважила Літа, згадавши слова когось з військових у Варюшиному салоні.
— Найменше через це, — гаряче заперечив Ігор, — найменше мене турбує і найменше я думаю про цю присягу. Отже, я тобі не присягався і не присягаюся, а я знаю, що буду тільки з тобою, — вставив він іншим тоном. — Тут мусить бути внутрішнє переконання і віра, — знову він вів серйозно. — Треба вигнати ворогів з нашої землі. Я ненавиджу війну. Я можу повторити за Гарібальді — він був моїм улюбленим героєм у дитинстві і в юності.