Шаную тебе, що високо мовиш про народ руський, який і єсть просвіщений божим словом і діянням діда й отця мого Ярослава. Але не може бути богопротивний і старий руський звичай. Довго я колись розмислював над цим. Колись, у давнину, коли серед народу ще не було священних знань, і храмів, і книг, той звичай міцнив і єднав наші племена. Уже пізніше прийшли на Русь і книги й апостоли. Тож і виходить, що звичай сей — єсть народ. Доки живе звичай — живе народ.
Ченці похилили голови на груди. Не хотіли заперечувати ученому князю чи не мали чим заперечувати йому.
А над городом дзвеніли пісні — радість і смуток людської душі. Шана землі й роду-племені людському. Здавалося, від них наповнювався добром довколишній світ, котрий не завше лагідною стороною повертається до людей.
А з гори, з долу вітер повіває,
Дунай висихає, зіллям заростає. Зіллям-трепєттям, всіляким цвітом, Дивнеє звір'є спасає зіллє…
… — Князь приїхав! Князеві ворота розчиняйте! — Берендій уже гамселив у ворота билом і нетерпляче лементував: — Що ви там? Перепились чи померли?
На ґанку чується хряпання дверей, тупотіння, ойкання, божкання, вереск і поспіх. І все раптом зникло, Ворота розчахнулися — перед ними стовбичив, широко розставивши ноги, Нерадець. Розвів руки для обіймів.
— Кня-а-зю! Із святвечором! — Вайлувато підійшов до саней, нахилився над Всеволодом, вхопив його в оберемок і закрутив, як дитину.
Нерадець дихав бражним духом кожному в лице, гоготів, витирав рукавом білої сорочки піт із чола, злодійкувато позирав довкола.
В затишній, гаряче натопленій світлиці парко й весело. Задушно пахне воском від багатьох свічок, котрі запаленими стоять у підсвічниках на столах. Пахне живицею від нагрітих соснових дощок нових мостин (Нерадець — бач! — підлоги перестелив у теремі), пахне ще чимось неймовірним — далеким і рідним.
Всеволод узяв до рук глиняний підсвічник із свічею, розчинив двері в сусіднє виталище. Увійшов. Став. Простора округла хоромина, яку він пам'ятає ще з дитинства. Зі стелі замахали до нього велетенськими крилами вирізьблені з дерева кучеряві янголи. Зі стін важкими в'язками спускалось униз патиччя виноградної лози — дивовижне творіння рукомесників київських і Васильківських. А поміж тими в'язками листу, в простінках, стояли давні ідоли — Світовид, Перун, Даждьбог, Сварог, Волос. Ще при Володимирі таємно привезли їх сюди з окольних градів і капищ, коли грецькі священики киян охрестили в Почайні, а капище язичеське біля княжого терема поруйнували. Певно, мудрий князь не хотів гнівити старих богів й упосліджувати їх — усе ж віками пращури його вірували в сих кумирів. У кожному роді стояв свій ідол, який обстоював свою правду. Князеві ж Володимиру була потрібна єдина правда — його, князева. Єдина віра в неї і в його всевладдя, яке освятив Ісус Христос. Ідоли немовби з докором тепер дивилися на Всеволода, дорікали за зраду чомусь великому, насущному в ім'я малих і мимолітних утіх. Утіх владолюбства.
Враз Всеволоду здалося, що старий добрий Волос з тяжкою великою головою у колосковому вінку ніби хитнувся. Князь вище підняв підсвічник. Ідол стояв на місці й губато посміхався гостю, як доброму задругу, надувши товсті щоки. Але на стіні різка тінь від нього ворушилась, пригиналась і вирівнювалась.
Всеволод підійшов збоку, зиркнув за спину Волоса. Так і є: до дебелої статури дерев'яного бога хтось притискувався. Маленька людина. Вона дивилася злякано на князя й, мабуть, не могла ворухнутись.
— Ти чого тут? — украй здивувався Всеволод.
— Ховаюсь, — прошепотіла маленька дівчинка, не розгинаючись.
— Від кого?
— Від тебе.
— Хіба я страшний?
— Не знаю.
— Так чого ж ховаєшся?
— Мені так наказали.
— Хто? Ану іди сюди, — як міг, лагідно мовив Всеволод.
Дівча пом'ялося, ступило з-за Волосової спини до нього. Перелякано дивилось йому в лице. Князь і собі розглядав дівчатко. Блідість обличчя проступала через ніжну смагу шкіри, моторошно пильний погляд густо-медових очей вивчав його. Від тремкого вогню свічки в його руці на щічках дівчинки тремтіли рухливі тіні од вій. Ніби щось знайоме видалося князю в тих рисах дитини.
— А ти добрий? — раптом спитала дівчинка.
— Не знаю.
— А який ти?
— Хтозна… — Всеволоду смішно: тепер дівча допитувало його, велеможного київського князя. І він мусив давати перед ним одвіт. Правдивий і чесний, як на божому суді… Справді, який він?
— Шкода, що ти нічого не знаєш, — зітхнула дівчинка й облизала язичком верхню губу. Всеволод аж очі розплющив — таки ж бачив колись цю маленьку чорняву людину, котра отак само висовувала язичок й обводила ним — з куточка рота в куточок — верхню губу.
— Як же тебе зовуть? — Всеволод приглядався до дитини.
— Княжна.
— Чому так?
— Бо я і є княжа.
— А де ж твоя мама? Чого ти тут?
— Мама? Отут. Під полом. Нерадець заховав. Я бачила! — Княжа упала коліньми на підлогу й почала смикати за залізне кільце, вбите в одну дошку.
Він поставив підсвічник додолу, схопився за кільце. Княжа присіла поруч. З нетерплячою цікавістю стежила за його рухами.
— А хто тут живе, знаєш? — спитав дівчинку Всеволод.
— Не знаю… — розчаровано протягла Княжа.
— Колись тут жив Чорнобог. Він насилав на людей морок, бо викрадав у Сонечка білих коней… — Згадав раптом дитячу казку й осміхнувся: що се він — дітям своїм не розповідав такого ніколи, а це чужій дитині…
Рвонув на себе віко.
— Хто є? Вилазь! — гукнув чомусь перелякано,
— Драбини немає… — озвався немічний жіночий голос.
— Ось вона! Тут! — Княжа підбігла до стіни, біля якої стояла драбина. А він і не помітив!..
Спустив у яму драбину. Звідти вилізла жінка. З високого повоя струсила землю. Від її одягу війнуло сирістю.
— Мамцю, а там не бачила Чорнобога? — підняла до неї личко Княжа.
— Бачила, доню…
— Як ти потрапила туди, жоно? — не втерпів Всеволод.
— Прийшла ось з дитиною своєю до цього лупіжника просити, аби віддав коней і волів, що відібрав у отця мого. Погинемо без худобини — ні дров привезти, ні ниви зорати… Як жити?
— Так хто ж тебе у яму вкинув?
— Нерадець же, кажу. Як почув грюкіт у ворота, мовив: князь приїхав! Згинь, каже, з очей моїх. Лізь у яму. Я не хотіла — так він силою… Се щоб князь не бачив, яким татем став бирич його… Отакого мужа маю перед богом…
— Іди, жоно, додому. Все буде добре. Накажу йому по правді з тобою вчинити. Кажеш — жона йому?
Молодиця хитнула головою.
— Колись князь Володимир… поженив нас… Прости, князю… Поможи… — захлипала жінка.
Всеволод не міг бачити сліз. Краще кров…
— Не плач. Все буде добре. А скажи, чому ім'я таке дала доні своїй? — Неприємний здогад десь ворушився у ньому, і він скривився.
— Володарю мій… осподарю мій… Не винна я… Нарекла її Рутою. Та люди знай своє — Княжа, та й годі! Але боги мені свідки… Моєї вини немає…
— А чия ж?.. — Всеволод напружив чоло.
— Се… таки князева… Володимира… Того й лютиться Нерадець…
Гарячий віск витікав із підсвічника й обпікав руку Всеволода. Тепер він згадав, де бачив колись таку маленьку чорнооку людину, що так само кумедно облизувала верхню губку…
— Іди додому… Все буде добре, жоно.
Боявся глянути на дівчинку… Кров його, бач… Князь він. І син його старший Володимир — спадкоємець самовладця у Руській державі. Мусить бути щасливою жона, котра від князя чадо принесла на божий світ. Мусить мати шану від людей, а не хулу від княжих холопів…
А сей Нерадець закон переступив. Свою жону, богом дану і князем, кинув у підпілля! Відібрав животину в господі!
— Ходімо! — рішуче трусонув князь Любину за руку.
Сумно було Всеволоду за святковим столом. І такі справи він має лагодити. Аби літописці-ченці, що тихо ото навпроти нього сидять на лавиці й світять очима, потім записали: "Сей благовірний князь Всеволод був іздітська боголюбивий, любив правду, наділяв убогих… Був же і сам воздержася од п'янства і од похоті…" Так що краще йому, Всеволоду, не пити і чарки за вечерею.
— Нерадцю, — покликав Всеволод бирича, — Підійди-но, брате… Сядь біля мене… Потрібно на Волинь поїхати, Живець пам'ятаєш?
Нерадець догідливо зігнув турячу
шию.
— Пам'ятаю, мій осподарю. Для тебе поїду хоч на край землі.
— Отам край мій, Нерадцю… — Всеволод дивився поверх рівних пломінців свічок і бачив щось таке, чого ніхто не бачив і не дано було нікому бачити.
Думки Всеволода уже полинули в інший бік. Чорнооке дівча сьогодні нагадало йому про літа, що промчали не спиняючись, принісши йому старість, якої він не хотів приймати і яка все ж закрадалась в його душу й тіло…
Швидше б, швидше б на Волинь… Знати б слово Живки… Йому здавалося, що з нею він наздожене свої літа. Наздожене й зупинить їх…
Дні в'язалися у невидимі одноманітні вузли споминів. Руки опухли від доїння, репалися пучки, до крові обламувались нігті. Спина звикла не розгинатись — наприкінці осені люди ходили зігнутими вже постійно. Схилялись біля корів, кіз, овець, над цебрами з молоком, над ситами, відбираючи загуслий кисляк від сироватки. Очі все менше дивилися вгору — все більше в землю. В зіницях загусла втома, тягла повіки вниз, обламувала крила надій, що раніше чаїлись у душі, Тому люди байдуже спостерегли одного разу, що вже відійшло літо і відкотилась з вітрами осінь.
Завіяли футовії, завихрились сніги. Високі білі гриви заметілей мчали по рівному безмежжю, обганяючи одна одну. Морози вихолоджували тіло, крижаною поверхнею вкривали завжди мокрі руки, видублювали шкіру облич, грудей, ніг.
Вітри вимітали із веж залишки теплого духу, стугоніли між повозами. Але найгірше, що розганяли табуни по засніженому голодному степу. Верхівці денно і нощно гасали довкола, розшукуючи отари овець, чи кіз, чи забіглих від голоду коней. Половчини вибивались із сил. Руські бранці підказували пастухам-степовикам, що треба заготовляти на зиму сіно, будувати для худоби стайні та кошари, хоч із лозняка, хоч із саману, як те роблять землероби-русичі.
Половчини неохоче переймали незвичайний спосіб господарювання. Вони самі не вміли й не хотіли вміти будувати якийсь прихисток для худоби. Коли вже припекло, повели бранців до заростей лоз, ті набирали пруття, городили в яругах, у затишку, обори, накривали їх шкурами, заганяли худобу. Але сіна зимою не накосиш. Половчини змушували русичів діставати його з-під снігу.