Мельник із частиною проводу ОУН втік самольотом із Берліна до Англії, а з ним іще кілька нім. офіцерів (вищих). На Волині почалась сильна пацифікація, бомбують села, руйнують палять дощенту. Інтелігенцію укр. розстрілюють.
27/VIII — 43 р.
Десь тиждень тому віддано Харків. Що вже з того Харкова залишиться? Але от що важить: двомісячний большевицький наступ, позначений колосальними втратами у них людьми і військовим матеріалом, дав їм поки що майже ніщо — трошки території, в руїнах і пустельної. А хліба українського, якого вони так прагнуть, це їм не дало. І вже не дасть. Вже урожай сьогорічний там зібрано й, звичайно, відвезено далі в запілля. Конференція в Америці між Рузвельтом і Черчілем одбулась знову без участи Сов. Союзу — це дуже показово! І Літвінова одкликано з Вашінг-тона — так само показово. Справи большевиків, дарма що вони ввесь час наступають, — погані. Справи німців, дарма що вони блискуче воюють, — теж погані. А світові диригенти Рузвельт і Черчіль тільки холоднокровно помахують своїми магічними палочками то в той, то в той бік. Як іще себе виявить Японія — от цікаво!
Тут, у Галичині, вже починається, звичайно "дрейф": "Ой, Харків віддали! Що ж воно буде? Куди тікати?" Страшенно полохлива публіка. Типове мізерне обивательство. Саме на таких і може дуже розкладово впливати перший-ліпший "шептун" (а їх тут сила-силенна!) чи той же Колпак із своєю бандою, яку ще не знищено — крутиться вона тепер у районі Галича. Чуток різних безліч, але такі химерні і парадоксальні, що просто хочеться від них одмахнутись та й годі.
Тиждень тому був у Львові, забирав речі для Лесика, бо з 1 /IX треба його одвозити до школи до Дрогобича. У Львові мене зустріли хто співчуттям, а хто здивованням. Там зайшла чутка, що: 1. я тяжко захворів, 2. що я, можливо, все ж таки большевицьких переконань, і тому, мовляв, не виступаю з доповідями, а сиджу десь тихенько, і тому, мовляв, поїхав до Ямної в гори, де з’явились партизани (хоч я з Моршина нікуди й кроку не робив!), 3. що я раптово десь зник із Моршина (і це стверджував Мала-нюк, бувши у Львові 20/УІІ). Від Маланюка я вже цього аж ніяк не сподівався. Та виявляється тепер, що людина він взагалі істерична, полохлива, не тривка. Цими днями прислав мені листівку, в якій повідомляє, що аж тепер одержав мої два листи, переслані з Варшави, дуже вибачається, сам себе називає гістериком і неврастеником, просить про нього не забувати. А вчора дзвонив зі Львова (уже вернув із Заліщик), просить хоч на день заїхати до Львова, щоб побачитись, і знову вибачається. Але щодо залишення на постійний побут в Галичині, про який я стільки для нього клопотався, знову вагається, крутить. Переконуюсь: люди тут здебільшого якісь дрібнокаліберні, неповноцінні, хоч і мають іноді у своїх вдачах добрі започатковання. їх з’їдає перебільшена хвороблива ретроспекція, глушить і обмежує тісний закуток та мілизна, в яких вони живуть.
Вийшов "Вертеп". Я взяв у Львові чотири перші примірники. Видано так собі. Дуже тісно зібрано всередині, навіть змісту не подано через брак паперу. Але на теперішній час й це добре.
В редакції "Наших днів" я зняв бучу з приводу статті Ів. Брусного щодо Хвильового. Сказав, що найбільше за цю статтю подякують їм большевики. Запропонував, щоб в наступному числі подали якусь статтю-спростування. Вони запропонували це мені зробити. Я одмовився, підкресливши, що політичні свої помилки редакція мусіть сама виправляти.
їхав зі Львова вантажною машиною — вітер, курява, трясучка. Пив на дорозі спирт і закусював хлібом та цибулею. Приїхав пізно увечорі закурений, як чорт, — але добре було.
7/IX — 43 р.
Чудесний сонячний осінній день. Тепло, навіть гаряче. Допіру скінчили грати в "городки" — Єндик, скульпт. Литвиненко, я, ще якийсь наддніпрянець.
На столі у мене в банці з водою три молоденькі жовтожирі соняшники — подарунок проф. Сімовича. Якось я пожалівся: "Що ж це за українське літо, ніде жодного соняшника", а він був у Болехові і привіз мені: "Нате, щоб ви у нас відчули справжнє українське літо", ще й дозрілого соняшника подарував. І Галя принесла вчора червоних гвоздиків, купила в садівника, — горять тепер. І директор приніс жменю горіхів. На столі у мене красується, пахне достигле літо.
В Моршинській убиральні хтось написав:
Ти pag6rek, tu dolina Bendzie v dupie Ukraina... а через кілька днів з’явився додаток:
Slowka twoje bardzo glupie,
Bo juz Polska dawno w dupie...
Загострення взаємин між українцями і поляками дедалі збільшується. Частішають індивідуальні взаємні вбивства. Велика розгубленість серед тих і тих.
Цікаво: чи справді німці неспроможні затримати больше-виків, які вже дійшли до Конотопа, чи це лише свідома нім.
інсценізація, щоб належно вплинути на Англію? Взагалі становище день у день ускладнюється, стає загрозливіше.
З Г. живу повним подружним життям. Лесика нема, кімната вільна — ніщо не заважає. Але вперше це сталося (який збіг!) на тому ж ліжкові, що й з Л., бо вона мешкає там же.
17/ІХ — 43 р.
Вчора їздив до Лесика. Йшла з курорту вантажна машина до Дрогобича, і я присусідився. Віяв сильний вітер, я скинув капелюха, і хвилинами здавалось, що лечу. Пізнавав дорогу, якою їхав у липні 1940 р. до Трускавця. Дорога та сама, але як змінилась моя життєва дорога!
У Дрогобичі мав дуже мало часу. Поспішаю на Сніжну вулицю до Огродніків. Леся нема, у школі. Стара пані жаліється на нього: погано їсть (так, це і я знаю), упертий (і це мені відомо), але вчиться добре. Я привіз їй масла, яєць, повидла, а минулого разу залишив 500 зл. Привіз Лесикові теплий одяг, взуття, білизну, постіль.
Йду до школи — якраз перерва. У коритарі товпляться діти, шум. Отак і я колись метушився в цьому шумі. Зирк — а там в кутку і мій Лесюк. Побачив мене, кинувся прожогом. Цілую його, питаю, до кого вдатися, щоб на годину звільнили. Показує поважно на двері канцелярії, йду до вчительської. Знайомство з учителями, розмова з директором. А тим часом дзвоник. Вбігає Остапчик, каже, що Лесик плаче, бо мене нема, а лекція починається.
— Хай не плаче. Пан директор дозволяє звільнитись на годинку, зараз іду.
А вже й Лесюк сам сюди йде заплаканий. Побоялось, маленьке, що з батьком уже не побачиться.
Директор радить перевести його до 3-го класу: і підготований він досить, і роками якраз надається. Лесюк не хоче, боїться, що йому тяжко буде.
Йдемо додому. Він поважно завдає на спину свою учнівську торбу, мовчки хизується переді мною, припасовує її та застібає міцно, хоч тут іти всього десять кроків. Це дуже смішно й зворушливо, хоч я додержую поваги й навмисне дивуюсь на торбу та хвалю. І це знову дуже нагадує мені моє дитинство.
Вдома вгощають мене сніданком, малий не хоче сідати до столу, тримається осторонь насторожено й мовчки. Розмова при ньому ж про його поведінку і тут же мої рішучі батьківські вимовляння, перестороги, натрушування. А потім я перейшов на інший, теплий тон. Л есюк показує зошити з позначками учительки. Хвалю, голублю. Даю подарунки: печиво, цукерки, яблука, фарби й гру "Мозаїку", кілька зошитів і книжок. їстивне наказую поділити між трьома ними (ще ж є Остапчик і Роста). Збираюсь їхати. Лесюк і Роста проводжають мене два квартали. Обіцяю незабаром знову приїхати надовше, ночувати. Прощаюсь, цілую малого. Він мені стискає руку, а очі .повні сліз. І помаленьку побрів назад. Жаль мені цього маленького, рідного чоловічка, що перші важкі для нього в житті кроки він мусіть робити сам, не обвіяний потрібного батьківською теплотою і порадою. Дивлюсь йому довго вслід і з обтяженим серцем рушаю до центра міста, де жде машина.
Зайшов з Бартковим до готелю "ОвПаїкІ", де мусіла ждати Ірина Вільде. Вчора вона дзвонила до мене із Дрогобича. Нарешті побачимось. Одчиняю двері готелю — пил, бруд, рейвах — відбувається ремонт. На першому поверсі стукаю під № 7. Входжу: якісь хлопці, накурено, безлад.
— Вибачте, чи тут не було пані Вільде?
І раптом з ліжка зривається Ірина, кидається до мене. Довго міцні обійми й поцілунки. Вона трохи постаріла. Але дуже здивована, просто вражена моїм виглядом.
— Я ніколи не думала, щоб людина могла так змінитися! — каже мені. Та ви ж два роки тому були старіші на 10 років! У вас було таке нездорове обличчя і пригаслий погляд. Ну, взагалі, ви були зовсім не той. А тепер... молодець, молодець Аркадій!
Говорили з півгодинки. Вона в мінорному настрої і думками, як і колись, розкидана. Звичайно, про Ю. Смолича пожадливо допитується. Вимагає, щоб я найшвидше приїхав до неї днів на десять. Я твердо пообіцяв.
Чутка: у Львові на відповідь на вбивство проф. Ластове-цького, що сталося цими днями, убито якогось визначного поляка. Невже почнеться справді взаємна різня?
Передучора оглядав кімнату, до якої маю переселитися. Трохи далеко, й води нема, але... що робити?
25/ІХ — 43 р.
Наближується гроза. Віддано Полтаву, Чернігів. Большевики під Черкасами й Гомелем. Київ евакуйовано. Що з мамою, з братом? Ці останні дні неспокій і нудьга мучать мене. Я аж схуд — всі це помічають і кажуть мені. Сьогодні я зірвався на світанку і вже не міг заснути. Снився Лесик якось тяжко, недобре.
Довкола настрій дуже напружений, тривожний. Особливо ще цьому сприяють різні панічні чутки, що на них такі здібні галичани. Самі видумують, самі ширять і самі ж бояться. Жодної чутки, що спрямована була б конструктивно, — лише тенденція до розладу, розкладу, безвольности. Київ, мовляв, горить! Смоленськ взято, і большевики сунуть уже правим берегом Дніпра. З Болехова (під Моршином) утікло до лісу 400 озброєних татар-добровольців. Власов перекинувся на бік большевиків. Все населення з відданих областей примусово німцями евакуйовано, молодших і здоровших забрано на роботу до Німеччини, а старших і кволіших від дано до таборів під Перемишлем... etc...
Є й оптимісти, кажуть: німці навмисне пускають так далеко большевиків, щоб демонструвати свою кволість і налякати Англію большевицькою загрозою. Далі Дніпра, мовляв, больш. не підуть, а якщо й підуть, то не далі Житомира, де є сильні укріплення. А якщо й ці укріплення вони візьмуть, то підуть не далі Вісли й Сяну. А що в Італії погано німцям, то тим краще, бо нарешті вони зможуть вийти на лінію По, скоротити фронт і відтягти значні свої сили знову на схід.