Для неї я не маю серця.
Писати для неї не буду. Не можна любити те, що народилося п'ятдесят років тому і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу...
Я люблю мужиків за їх тисячолітню, тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За те, що вони є, хоч пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них буду писати і для них...
Буду писати для своїх приятелів. Хочу їм подобатися. Хочу їм заплатити за те, що вони мої приятелі. Кожна моя новелка — подяка для них...
Ніхто із Соломіїних приятелів і однодумців тих років не говорив так просто і чітко про найскладніше.
— Для мене кожний літерат, що "змагається повисшити уровень політичний, артистичний і науковий" нашої інтелігенції, дуже смішний. Складочки, товариствечка, жебра-нинка, літературка і т. д. Може бути, що ці маловажні речі оправдані і мають будучність, але для мене вони бридкі... Наші газети і література — то легонька потравка для "молоденької інтелігенції". Роди, славні на Русі — Окуневські, Кобринські, Озаркевичі — се паршивство в рукавичках. Бридке. Дуже може бути, що я помиляюсь, але тому, що я окрайця серця для сеї касти не маю.
— Але ви, як митець, мусите щось робити для неї! Щоб вони змінилися!
— Чому я не стараюсь змінити інтелігенцію? Питання практичного чоловіка. Тому, що мені не хочеться бабра-тися у препаруванні легкої страви. То, можна сказати, блуди інтелігенції, в єї очі я скажу.
Про що тільки не балакали вони того вечора, чим тільки не ділилися...
— Боже мій, як темно у вашій душі, пане Стефанику.
— Бо я, панно, пустив свою душу в народ... і там вона почорніла з розпуки.
А коли вони вийшли, надворі стояла ніч, вони ніби не помітили її, і Стефаник все оповідав про своє дитинство.
— А батько завіз мене до міста у школи, казав: паном будеш. Отут не одну сльозу я рукавом обтирав. Паничі і вчителі збиткували замурзаного мужика...
— І що було потім? — тихо по паузі питалася Солошка.
— А якось передали мені, що мати приїде до міста олії бити. Забув за все, жду... Сиджу коло мами, ладно мені, а за школу забув...
У місячному світлі чіткий профіль Соломії, біла рука її з легкими пальчиками на темній натрудженій руці Сте-фаника.
— За потрачені години нелюдський вчитель покарав мене вісімнадцятьма палицями. Я від себе відходив і в крові своїй купався. Перший раз я почув руку "справедливості".
— І то безневинно! І його не покарали! — скрикнула Солошка.
— Батько мій мовчав, а мати, сільська молодиця, пішла правди шукати — і вчителя перенесли.
— А за що ви були в арешті минулого року, мені Труш сказав?
— А я пантрував, аби мужицька правда стала на верхи, а панська пішла до преісподньої...
— Пане Василю, хіба вас нікому було захистити?
— Е-ге! — всміхнувся ласкаво, тепло.— Феміда мого тата, моїх рідних, моїх учителів — була сліпа, тільки мати ставала в обороні моїй, і не лише моїй — бо Феміда її видюча...
— А мати знала, що ви в арешті?
— Вона тепер умирає, бо дитина її гниє в неволі, і їй встид, Феміда ж ясно бачить, що соколик її правий.
Соломія торкнулася гілочки, і з десяток крапель нічної роси скапнули Стефаникові на руку. Соломія задивилася на ті нічні сльози, які іскрилися в світлі, що падало з вікна, і почала читати:
І чого ж ви впали, роси
Холодні? Ми ж і так вже голі, босі
Й голодні. Мало сліз нам тисне горе
На очі?
І пощо ж нам ще тих срібних Сліз ночі?
— Я колись прочитав мужикам ці вірші. Слухали з такими ясними очима, а потім питаються: "А то хто співає таку співанку?"— "Та одна пані написала",— кажу я.— "Ей, де то паня, не може бути, аби то паня написала!"
Соломія втомлено провела рукою по очах, ніби хотіла витерти сльози. Стефаник узяв ту руку, приклав до щоки, поцілував. І Соломія сказала:
— Той світ артистичний, знаєте, лише зверху такий пре-лесний видається, а торкнутися глибини аж лячно! Така безконечна погань, бруд. Найпідліші спекуляції та не-придумані звірства — все то знаходиться у театрі. Треба великої відваги або мого замилування в музиці, щоб пуститися в ту пітьму.
— Сумний час настав, бо ніхто не хоче признавати ні грішника, ні праведника — всі люди.
А Краків носив на устах ім'я Соломії Крушельницької.
Соломія не давала собі з тим клопоту, поводилася, як і досі. Вона зробилася модною, "на неї спеціально ходили, а хто не любив оперу, мусив йти, бо там співала "незрівнянна Сальомея". За квитками були справжні битви, а черги були такі, що, здавалося, розвалять театр. її квартиру перетворили на справжній квітник.
В убиральню співачки сунули найвищі і найвидатніші особи. Вони хотіли віддати їй шану і зазнайомитися. Вона могла б собі сказати, що добилася того, чого хотіла: слави, визнання своєї праці, але... з нетерпінням чекала кінця сезону.
...Після спектаклю, як завжди тепер, на неї під театром чекає натовп шанувальників. Соломія знає про це, відчуває задоволення, а виходити не хоче. Втомлена, та й треба дати можливість охолонути горлові і хоч трохи відпочити. З на-піввідчиненого вікна до неї долинають збуджені голоси, чути українське:
— Оце голос.
— Аби не була артисткою, і голосу б не почули! Соломія всміхається, ох, люди, люди, якби ви знали.
А знадвору знову:
— І красуня до того писана!
— Глупство... мувілі же, бардзо бжидка! Видає сє же єст русинкон!*
— Ма слічни глос!**
Соломія зачиняє вікно, вмощується у кріслі і починає пригадувати весь минулий спектакль. Пам'ять відтворює музикальне супроводження, і Соломія заплющує очі.
* Дурниці... казали, що дуже погана! Здається, що вона русинка. **" Має прекрасний голос.
В найаристократичнішому краківському ресторані по закінченні спектаклю зібралася невеличка компанія молодих людей. Серед них граф Бадені. Стрункий, вродливий молодик. Його можна було б назвати зухвалим, якби не прекрасна вишколеність, яка відчувається в кожному його жесті. Молодики трохи підпили, але розмова точиться тихо і коректно. Син місцевого банкіра пан Куснік затис фужер із шампанським обома руками і ділиться з товариством чимось інтимним, бо коли підходить кельнер, умовкає.
— Може, паньство щось потребує?
— Пізніше, все, як завжди,— кидає Бадені. Кельнер відходить, Куснік, солодко замруживши очі,
шепоче:
— Але ж богиня!
— Тільки мужицька! — охолоджує хтось із компанії. Куснік розплющує очі і ставить фужер на стіл.
— Вибачаюсь, але це вже блеф! Бадені поблажливо всміхається.
— Хочете, я вам привезу її на вечерю?! Товариство тверезіє, захоплено дивиться на Бадені.
Тільки Куснік не вгаває.
— А може, я хочу з нею одружитися, хто мені заборонить? — розмірковує він далі.
— Тільки,— кидає, встаючи, Бадені,— зачекай, не одружуйсь, поки не привезу її сюди.
Сміються весело, не сумніваючись в успіхові графа Бадені. Той привезе, той не звик, щоб йому відмовляли. Це не син якогось там банкіра або багача. Це син намісника австрійського.
А натовп під театром не меншає, всі чекають на вихід свого кумира. Двоє, певно студенти, переконують один одного, що недаремно обрали такий предмет для поклоніння.
— Що то шляхетський рід, навіть на сцені видно його переваги...
— Такого багатого роду, а пішла на сцену!
Вони і не помічають, що до їхньої розмови давно прислухається високий хлопець із бистрими чорними очима. Раптом кидає немов до себе:
— Є українка з села.
— Пшепрашам, але пані Сальомея, як усім відомо, полька!
— Так само пшепрашам, але, власне, нє єст!
— Нєможлівє, алє тен глос!
— О! З тим дайте собі спокій, голос у неї загальнолюдський!
Спокійно іронізує хлопець. Зацікавлені розмовою, інші поклонники вже створили навколо них коло. В натовп врізається чепурний панок з українців.
— Про що йдеться, хтось тут знає панну Крушгльниць-ку особисто?
— А в чім справа? — холодно осаджує його хлопець.
— Я кореспондент "Діла".
— А яке вам діло до наших розмов! — сердиться один із студентів.
— Справді, скрізь вони свого носа...
— Ану, катай звідси...
Та раптом усі стихли. До театру підкотила четвірка білих коней, із фіакра вийшов граф Бадені і попрямував усередину.
Соломія дочекалася сестри, і вони, вже одягнуті, прощаються з тенором. Спектакль удався, і всі таки добре потомилися, але ніхто не може відмовити собі в приємності ще раз пригадати пережите. Тенор, сміючись, розповідає, як перед виходом на сцену в першім акті він, щоб стримати тремтіння, ходив, потираючи руки. Молода артистка, що співала Ортруду, розцінивши його позу за верх самовпевненості, залилася сльозами. Тремтячим голосом вона ледь чутно проспівала одну чи дві ноти і сказала: "Ви чуєте, ось усе, на що я сьогодні здатна! Хіба я можу виходити на сцену?".
— Панно Сальомея, панно Сальомея,— почули всі схвильований, засапаний голос управителя театру. Соломія насторожилася. Якщо сам управитель так біжить в убиральну співачки, щось таки мусило скоїтися серйозне.
— Панно Сальомея,— важко дихаючи, управитель зупинився біля них.— Ходімте звідси скоріше,— сказав він, звертаючись до Олени і тенора.— Панно Сальомея! До вас іде граф Бадені.
— А мені здалося, що ви зустріли живого Христа,— каже Соломія.— Так можна завалити собі серце... і мені так само.
Але граф Бадені вже з'явився в кінці довгого коридора.
— Виглядає він досить пристойно,— зауважує Соломія, а управитель благально приклав руку до серця і болісно скривився.
Уся група вмент зникла в якійсь кімнаті. Соломія опинилася віч-на-віч із графом.
— Я Бадені! — відрекомендувався граф.
— Дуже мені мило,— одказала Соломія і замовкла. Граф так само мовчки дивився на неї. За його правилами співачка мусила дякувати за візит. Та Соломія уміла витримувати паузи так, що той, для кого вони призначалися, швиденько відчував дистанцію. А потім Соломія запитала:
— А де пан Бадені вчиться?
Граф мав великий досвід, щоб не зрозуміти, що ота гра, яку пропонує йому оця... таки по-справжньому прекрасна жінка, нічого втішного йому не обіцяє. Ледь холоднувата зелень очей робила її менш доступною, але ще більш бажаною. Він знав багато прекрасних жінок. А легкі брови на цьому живому мармурі і уста! Він ніколи не бачив так дивно окреслених уст! Вона щось запитала. Ага, де він вчиться?
— Я вчуся у шевця, панно Сальомея! — прийняв він виклик.
— О-о-о! Це дуже похвально! Пан не байдикує! Похвально! Може, мені з часом доведеться щось пошити у пана!
— Прошу, особливо на весілля, панно Сальомея, якщо панні вдасться заручитися.
— О-о-о! Прошу не турбуватися, я вже заручена, пане Бадені!
Вона так і не назвала його графом.