Розумієте?
— Розумію.
— Ліпше останьмося добрими приятелями.
— Радо на се годжуся.
На пероні задзвонили вдруге. Оба розлучилися. Заборовський усів у віз другої класи, Левицький з Наталкою до третьої класи і поїхали до Львова.
В переділі Левицького численні подорожні — від часу до часу здивовано зглядалися на него; їх, певно, дивувало, чому він до нікого не хотів відзиватися, навіть до сестри мало що говорив.
XXIV
Наталку примістив Славко у Дороша і сам замешкав у него на два дні, поки перенісся на пресвітерку до св. Юра. У Дороша застав Славко недостаток. Нічого дивного; плата Дороша не вистарчала на дороге львівське життя. Хоч він і єго жінка старалися свої злидні закрити перед гістьми, але Славко не потребував довго розглядатися по двох тісних бідних комнатках, не потребував нічого випитуватися у швагра і сестри Зоні, щоби знати, як живуть. Бути може, думав він собі, що молоденьке подружжя в тих перших місяцях спільного життя не відчуває своїх злиднів так, як він то відчуває; але ж на таке бідне життя в'язатися з кимсь — то справді треба мати відвагу.
Дороші приймали гостей дуже сердечно; оправдувалися, що ще не загосподарилися як треба, але мали певну надію, що чим далі, тим лучче буде їм поводитися. Славко слухав їх оправдання і, хоч сам мав іншу думку, надій їм не відбирав. Дивився на се подружжя, як батько дивиться на дитячі збитки. Нехай, думав собі, живуть у мріях, поки молоді. Вразило єго лише, що Дороші і Наталка зовсім не противилися тепер намірові єго висвячуватися безжен-ним. Славкові мимоволі прийшло на думку, що всі в тім можуть мати свій рахунок; заболіло се єго на хвилю, а там і роздумав, що дивуватися їм годі. Зоня хотіла собі лиш зажартувати з брата і спиталася єго про Маню, чому не зміг єї "зловити"; брат відповів так одверто, що панна за ним, а родичі проти него, що сестрі відійшла охота дальше брати єго на глум. Ще й стали єго всі потішати: хто знає, казали, як ліпше; донька дідича все-таки пані, привикла до іншого життя, за священиком з часом почулася б нещасливою... Славко просив їх, щоби ним не журилися, і звів розмову на інші справи.
Але сам про себе думав над тим, чи шукати тепер стрічі з Манею, чи таки не давати про себе знаку цілий місяць і аж по висвяченні станути перед нею, обезпеченим від усяких мрій про шлюбний вінець і перстінь. Виїжджаючи до Львова, він не писав Мані нічого про свій намір; тепер же, у Львові, думав над тим, що мав би їй сказати, якби з нею стрітився. Чи признатися їй до всего, чи ні? Чи розстроювати її на цілий карнавал — тепер, коли вона може якнайлуч-ше забавляється,— чи мовчати? Рішив, що краще зовсім не шукати стрічі з нею.
Та знов прийшло єму на думку, що она, не знаючи нічого, готова посилати дальше листи до него в Залісся, а там ще мати отворить їх — і вийде непотрібна неприємність. Ще не рішився, як би тому зарадити, як зовсім несподівано побачив Маню на улиці з тіткою.
Дороші, Наталка і Славко-вибралися в гостину до тітки Горошинського, в котрої жила торік Зоня. Ішли ринком, аж тут зі склепу вийшла Маня з тіткою. Славко зараз пізнав її, майже несвідомо схопив за капелюх і поклонився. Она зчудувалася, почервонілася, склонила легко голову, сказала щось тітці, очевидно, хотіла її здержати, щоби привітатися зі знайомим, але тітка на се не згодилася. Сіла у повіз, що ждав на неї, мусила й Маня сісти. Повіз затуркотів по камінню і від'їхав.
"От і добре! — подумав собі Славко.— Тепер уже до Залісся не буде писати; знає, що я тут". Був рад, що так склалося, і не ломив собі над тим голови, які підозріння могли повстати у Мані. Певно подумає собі, що я приїхав у гості до сестри — і більше нічого. А се і добре.
Та коли вечером вернулися з гостини в тітки Горошин-ського і Славко поклався спати разом з Дорошем в "салонику", то довго не міг заснути. Спершу балакав хвилю з Дорошем, відтак слухав розмови сестер у сусідній кімнаті, хоч не міг багато почути; вкінці всі вже спали, лише єго сон не брався.
Нагадав собі розмову з Заборовським на двірці. Правда! адже Заборовський тепер також у Львові, разом приїхали! От з ним мав би Славко охоту ще раз розмовитися. Що він собі гадає? Каже, що поважає єго, але проте доньки за него не видав би! Глупий, зарозумілий шляхтич, що сам у своїй молодості нарушив шляхетські традиції, тепер свій молодечий поступок називає дурницею, жениться з бароновою, бере маєток, стає щораз гордим, починає інакше вести дім, жадає більшого поважання для себе, переоцінює себе, а Славка понижає. Що ж се таке, як не пониження: "Здурів хлопчисько!"
Ковальські уважали єго женихом, невідповідним для своєї доньки, видали її за Порубського, а єго обідили відмовою. Він то перетерпів, другої панни не шукав, аж Маня заступила єму дорогу. Не старався він її собі зискати, не дбав дуже о її ласку, поважав її, бо є за що, але думки не мав її любити, її брати. Сама вела розмови так, що годі було не зміркувати з того її прихильності до Славка; він то мусив оцінити, мусив її за се поважати, мусив її любити як сестру, бо за прихильність годі відплачуватися байдужістю. Але ся друга любов чи була така, як та перша до Стефки?
Стінний годинник вибив помалу дванадцяту годину. Славко перевернувся на другий бік, отворив очі, глянув по темній комнаті, не побачив нічого і знов замкнув очі. Ах! коби вже раз заснути! А то снується по голові бог знає що! І коли б хоч з того був який хосен!.. Але заснути проте не міг.
Чи любив він Маню так, як Стефку?.. Ет, пусте! Любив чи не любив, але жодної не взяв. А чому не взяв? Раз Ковальські не схотіли, другий раз Заборовські не хочуть. А коли они не хочуть, то нехай їх бог милує; Славко настільки цінить себе, що о таку ласку не стоїть. Покаже їм всім, що єму на женитьбі зовсім не залежить, не дасть себе обиджати і понижати.
От подурився ще раз в дівчині — вже послідній раз в житті — і досить того! Є ще на світі інші цілі, для котрих не шкода й житє посвятити. Є родина, є Залісся...
"Коли б так можна в Заліссі остатися!" — думав собі Славко. Вже село пізнав потроха, тепер би можна почати роботу.
На ціле житє.
В дворі Маня, єго бувша любка, а на приходстві він, Ярослав Левицький, .сотрудник батька.
Батько хорий, чотири сестри необезпечені, бабуся, мати — ах, боже, яке то житє!
На другий день Славко пішов до голяря, казав обголити собі вуса і бороду, подивився в дзеркало, засміявся сам із себе, бо змінився відразу, і вернувся до сестри. Переодягнувся в реверенду і вийшов в місто за орудками. Мав діло і до консисторії. Ішов певним ходом, рад у душі, що вже раз рішився, що чинити. Нині мав зголоситися до висвячення і мав замешкати в "пресвітерці" у св. Юра на який місяць або й більше, поки не випустять на волю.
В міськім городі стрітив Заборовського і поздоровив єго. Дідич здивувався, станув, засміявся і поглядом здержав Славка.
— А най же вас,— каже,— качка копне! Та я вас ледви пізнав! Так змінилися! Що ж ви задумуєте чинити?
— Висвячуватися.
— Безженним?
— Безженним.
— Гм...— задумався Заборовський.— То є мудра постанова і заразом глупа.
— Як все на світі,— доповів Славко.
— І то правда,— признав Заборовський.— А не будете пізніше жалувати свого поступку?
— Не знаю: годі знати. Здається, часом буду, а часом ні.
— Гм... А де думаєте осісти?
— В Заліссі... Хочу батька виручити.
— Се добре... Навіть дуже добре. Для мене, для села, для вашої родини... се гарно з вашої сторони... Лише...
— Лише що?
— Ну, байка! І се уладиться...— говорив дідич як би сам до себе.
— Що таке? — питався Славко цікаво.
Але дідич не сказав. Славко здогадувався, що дідич мав, певно, на думці свою доньку. Прийшла єму охота посперечатися з ним, чому єго обідив тоді на двірці, але розважив і дав спокій. Він же батько Мані, не ворог їй, не хоче бути ворогом і єму, так нехай вся пригода помалу забувається. Заборовський розмовляв ще добру хвилю зі Славком, і так очевидно прихильно, як би хотів дякувати єму, що дав Мані спокій, і як би притім не дивувався ні єму, ні своїй доньці.
Розійшлися. Славко дивувався сам собі, що був такий спокійний. Як нині рано обголив вуса і одягнувся в реверен-ду, щоб піти до св. Юра, так від того часу немов забув цілу пригоду з Манею, а навіть не бажав собі бачитися з нею. Бо і що ж би мав з нею говорити? Всяка любов по якімсь часі збирається в однім питанні: "Поберемося, чи ні?" Коли можна побратися, то можна ще якийсь час по-давньому любитися, бавитися мріями і надіями; коли ж гсді, то щонайменше не розумно мучити себе і дівчину.
Славкові здавалося се таким ясним, що й не думав над тим — в перших днях. Перенісся спокійно до пресвітерки в св. Юрі і ждав на висвячення. Було їх там разом чотири питомці, що мали висвячуватися, всі, крім Славка, жонаті.
По першім висвяченні на субдиякона в неділю вечером Славкові товариші пили пиво, а він лежав нероздягнений на ліжку і думав.
— Отче Левицький, вставайте до компанії! Що ви так думки думаєте! — відзивалися товариші.
Левицький не хотів пити пива; слухав розмови молодих субдияконів.
— Ех! коби тут наші жінки були!
— А я щойно дві неділі тому оженився!
— І розлучили вас! То прикро... На цілий місяць. Я вже три місяці тому, як справив весілля, і за жінкою тужу...
— Отче Левицький! Та-бо шануйте свій стан і держіть з нами! Правда, що ви, СОЄІЄЬБ 1 можете колись бути нашим єпископом, але поки що випийте з нами!
Занесли єму пиво аж до ліжка. Славко встав.
— Журитеся, що жінки не найшли собі? Не журіться, менше клопоту. Моя мене вже раз висварила. Остро береться.
— А моя як зварила раз клюски, то можна було ним скрині ліпити, як столярським каруком.
— А моя,— говорив третій, що оженився тому дві неділі,— вже мені пригадує, як я раз на празнику дав їй петрушку продавати. Не забула мені.
Славко присівся до товаришів, закурив і став сам жартувати.
По другім висвяченні на диякона в тижні відвідали єго на пресвітерці сестри Наталка і Зоня і брат Генко, питомець духовної семінарії. Прийшли і зовсім прибили єго сумною вісткою, яку одержали від матері, що батькові щораз гірше. Сестри плакали, Наталка не знала, що чинити: хотіла бути на висвяченні брата і хотіла хоч би зараз їхати додому. Мала іти ще раз на вечерок, та тепер уже не піде.