о самого вечора не важилися Ярошенки вийти із свого сховку, тілько слухали вистрілів з гармат і рушниць і скажених криків розлючених борців.
Здавалося їм, що ось як не з сего, то з того боку ріки надбіжать вороги і там, сказати б, на самім відході додому, помордують їх. Однак прийшов вечір — і воєнний гомін затих. Ярошенкам не сталося нічого. Се була остатня битва сеї пам'ятної осені під Хотином.
Настали спокійніші дні, а Ярошенки могли не лише раз, а кілька разів відвідати могилу нещасного батька. Цілими годинами сиділи вони між корчами, плачучи і згадуючи пригоди, від котрих усі стілько натерпілися. Здавалося їм, що їх плач і їх радість почує старий Семен, що скине із себе важке каміння, яке його придавило, встане і привітається зі всіма; але старий не збудився і спав далі у своїй холодній постелі, байдужий до всіх.
Родина відходила, а на його могилу сипалося із корчів зварене холодом жовте і червоне листя та вкривало щораз більше місце, де пролилося стілько сліз, де ціла родина зазнала стілько горя.
XIV
Вечором у суботу дня 9 жовтня 1621 року блиснули у турецькім обозі тисячі огнів: на горбах і в долинах на всіх наметах горіли воскові свічки, а під лісом — великі огнища. Побачивши сі огні, запорожці стрілили у повітря раз, і другий, і третій. По всім козацькім обозі закипіло життя, мовби люди не мали йти спати, а вибиралися так бучно на яку виправу. Та се вже не до битви ішло; се був знак, що між ляхами і турками стала угода. Війна скінчилася.
В неділю зрана вже рушило військо турецьке в похід додому. Ішло без ладу: верблюди, мули, гарби перемішані з людьми. Не зайшли далеко, тілько півмилі, а милю від польського обозу і там стрималися. Хмара пилу показувала, де стали табором. За військом повели кілька ясирів; зі сто тисяч бранців, зігнаних найбільше з Галицької Русі, з Поділля і Волині, де нікому було боронити села від татар, бо все військо було під Хотином, а король не мав часу зайнятися рішучо ополченням, бо полював на заяці. Цілі табуни копей, череди худоби і овець — отеє разом з людьми виводили турки і татари з нещасної держави, де ніколи не було ладу.
В понеділок по полудню прийшли до Сагайдачного бєлзький каштелян Станіслав Журавинський і любельський воєводич Яков Собіський повідомити гетьмана, на чім стала угода. Гетьман скликав козацьку старшину і просив польських післанців розповісти, з чим прийшли.
Собіський виймив якийсь папір і почав говорити:
— Ми прийшли в імені його милості королевича, пана гетьмана і панів комісарів сказати вам, на чім стала угода і як маємо вертатися додому. Самі знаєте гаразд, панове, що найбільше через вас, запорожців, велася та війна. Отже, про вас і була перша бесіда. Скажу вам правду, що турки домагалися від нас, щоби ми вас покарали, бо нападаєте їх і рабуєте. Ми вас боропили, як могли. Казали ми, що коли б не нападали татари на Україну, то і ви сиділи би тихо. Не за все повинні ви відповідати, бо нападають на них і донські козаки, піддані московського царя. Що ви у сій війні дуже знівечили Молдову, за те нехай уже вибачають, таке вже у війні водиться. Врешті Бородавку, що такого пива наварив, самі козаки стяли. По тім всім мусили ми їм приречи, що ви не будете виходити з Дністра на Чорне море і нападати на турецькі землі.
Козацька старшина заворушилася, почувши сі слова, але Сагайдачний махнув рукою, і вона втихла.
— Що ж далі? — спитався гетьман.— Бранців не хотіли віддати?
— Ні!
— Таку силу людей?
— Що ж діяти? Інші пункти угоди вас не обходять. Тепер важна справа, як маємо вертатися. Турки відступили нам свій міст. На нашій раді постановлено, що перше перейде наш обоз, а ви за нами.
Полковник Мировицький не втерпів, схопився 8 лавки і скрикнув:
— Щоб вам плечі від турків закрити!
— Василю! — скрикнув гетьман строго, і Мировицький усів.
Потім, обертаючись до комісарів, Сагайдачний сказав спокійно:
— Завтра дам вам знати, як будемо відходити, а тепер вибачайте, панове, що вас дещо спитаю. Відомо нам від певних людей, і ви самі те кажете, що Радула домагався передовсім кари на нас, на старшину. Сегодня бачимо: турки не відходять, тілько стоять на своїм місці. Що ви на те скажете?
Собіський відповів так само спокійно:
— Турки стоять, бо така умова з ними. А щодо вас, то ми взяли вас на свою віру, і тої віри вам не зломимо. Ви нам не вороги, тілько наші товариші, що послужили Речі Посполитій так само добре, як і ми. Як же ви можете гадати, що ми вас зрадимо? Чи ви не міркуєте, що ображуєте наш гонор шляхетський?
— Не дивуйтеся,— відповів гетьман.— Вам о гонор іде, а нам — о життя. Я би ще повірив вам, але мої товариші не повірять.
— Ми на ваше життя не важимо! — сказав на те Журавинський гордо.
— Спасибі вам! — відповів гетьман.— І без вас уже досить наших загинуло у вашій обороні. Бранців і не числю, що із-за неладу в краю пійшли загибати на чужині. Коли я питався про Радулу, то самі мусите признати, що мав до того причину. Чи нема у вашім обозі людей, що так говорили, як Радула?
— Говорити що інше, а зробити що інше,— відповів Журавинський.
— Звісно, звісно, бо ми б і не дали себе леда кому під ноги взяти. Хотілось би декому, та годі!..
Ну, нехай там! Я поведу річ про що інше. Ми не жалували ні свого здоровля, ні своєї худоби. Наставляли груди свої за віру Христову, за новагу короля його милості і цілість отчизни. Послужили, як самі кажете, добре. Тепер нам велять не виходити па Чорне море, нехай нам татарські мурзаки і далі забирають із сіл людей і худобу. Все те ви гарно уложили собі, не питаючи нас. Та щоб ми тепер могли якось прожити на сім білім світі, то годиться, аби нам король його милость підвищив жолд на сто тисяч і заплатив се, що нам належиться за поміч, бо з чого ми маємо жити? Досі ми воювали, бо треба було воювати, дбали не тілько про себе, але і про людей, обороняючи їх, а тепер куди подіємся — і здорові, і каліки? Для здорових нема зимовиків полювати, рибу ловити не можуть через татар, а для каліків нема шпиталів, і жити, і заробити їм годі. Ми будемо просити короля його милость, щоб не дав нам так ногибати; нехай нам буде вільно хоч у якого іншого християнського пана хліба собі шукати.
— Просіть! — сказав Собіський коротко.
— І щоб ми самі у себе мали спокій, нехай би люди не гинули за свою віру.
— Можете просити! — сказав Журавинський, і слова його виглядали на глум.
Сагайдачний замовк і тілько глянув з жалем на польських післанців. Собіський встав:
— Так, пане гетымане, не забудьте: ми ідем вперед, а ви за нами; щоб не було так, як тут одип з панів полковників зважився сказати. Ми вам дархмо жолду не платимо.
— Ще не заплатили,— відрізав Мировицький,— і не заплатите, бо не маєте з чого!
Собіський не відозвався, зате Журавинський кинув ще на відході обідливе слово:
— Обійдемось без вас!
— Тепер, звісно! — відповів Мировицький.
— Василю! — сказав гетьман до Мировицького, коли післанці відійшли.— Все те правда, що ти кажеш, та я гадаю: чеши дідька зрідка, щоби гладкий був.
— Я би його почесав — ну! — погрозився Василь.
— Слухайте, панове старшина! — промовив гетьман.— Нехай вони собі здорові заборонюють нам виходити на Чорне море; ми як не слухали їх досі, так і далі не потребуємо слухати. Добре їм у Варшаві моркву шкробати туркам і татарам, а пам не до жартів. Се одно. А друге: напишемо до короля. Купити не купити, а поторгуватися можна. Хоч його милость не багато нам вдіє, бо не годен із-за короленят, проте попросити не шкодить. Може, таки дещо виторгуємо. А втретє: зараз, сеї ночі, маємо бути по тім боці ріки за Брагою, нехай ляхи пам плечі закривають, а не ми їм! Зробіть се тихо і гладко!
— Отеє добре! — засміялася старшина.
— Інструкцію для послів до короля уложимо завтра, а тепер зараз до роботи, щоб усе приготовити до перевозу!
Старшина розійшлася.
На другий день ляхи немало зчудувалися, побачивши цілий козацький обоз по тім боці Дністра на полях в бік від Браги. Завернути їх вже не можна було, а тут справді вийшло велике нещастя. Хоч турки того дня пійшли далі, але лишилися великі ватаги татар зі своїми спільниками-оприш-ками і залягли всі дороги до Кам яиця-Подільсько-го. Не чекаючи черги, без ладу вихопилися наперед з возами великі громади польського війська і переїхали турецьким мостом. Крадькома напали на них татари, розтягли всі вози і побили багато людей; котрі ж утекли, тих добивали опришки на Кам'я-нецькій дорозі.
Козаки тим часом готовилися у своїм обозі в похід та дивилися спокійно, як переходило недалеко від них польське військо. Уже тепер не мали охоти помагати ляхам та боронити їх.
Головна сила польська рушила з-під Хотина тілько 13 жовтня. Коло моста зіпхалося стілько возів, що лиш кільканадцять могло рушити наперед, а інші лишилися; тілько саме військо перейшло. На сторожі возів лишилася мала частина війська — і та не могла обігнатися перед татарами, що прискакували, як вовки, і тягли, що лиш за-рвали.
Коли вийшло польське військо в поле, аж тоді показалося, яке воно було знівечене та обдерте. Всіх вояків не стало би і на добрий полк. Попереду на возі, прикритім чорним сукном, запряженім кіньми в чорних капах, лежав покійний гетьман Ходкевич у домовині. Коні вела служба гетьманська, а обіч воза ішли чотири лицарі в панцерах і шоломах. Посередині війська у кареті їхав королевич. А позад на ношах несли тих хорих і ранених, що не могли поміститися на возах.
Коли королевич з військом переїздив попри козаків, козаки почали "воздавати ясу" — стріляли густо зо дві години. І се стріляння виглядало більше на глум козаків, як на веселе прощання, бо попри них переходили не веселі побідителі, а щось як похорони.
Попрощавшися так із своїми товаришами, козаки зараз вибралися в похід. Помалу виходили з обозу, мов із клубка, полк за полком і простягалися на сірих степах довгою колонкою. Загомонів гуртовий спів і розлягся широко навкруги. Рушили нарешті і ті вози, що їх можна і треба було забрати, і заскрипіли також на ціле поле. За возами поступав ще один відділ козаків. Помалу, з гомоном ішов похід полями.
Минула з година, і вже не було чути ні співу, ні скрипіння возів, тілько видко було чорне довге пасмо, що тяглося по голім степу. Почав падати легенький дощик, мов пересіяний крізь сито, і закрив сірою стіною все з-перед очей.
* * *
До кількох днів хотинська околиця, де через шість тижнів було так людно і тісно, виглядала, як пуща. Г