Якщо тут і є певний додаток, то лише газовий балон та газова плитка.
Ніна зачаровано розглядала рушники, вишиті невтомними руками тітки Параски, химерних півників, якими була прикрашена піч, полив'яні горщики й макітри на полиці, рогачі та кочерґи в запічку.
— Софіє Кирилівно, можна у вас щось попросити? — приховуючи
власне збудження, звернулась до мене Ніна.
— Якщо кочерґу, то не дам, — посміхнулась я. — В сучасних жінок
досить інших засобів для боротьби за емансипацію.
— Та ні, — засміялась Ніна. — Я аж занадто емансипована. Знаєте що?.. Давайте розпалимо піч! Мені так хочеться посидіти біля вогню. Я сама назбираю дров, гаразд?.. Дуже люблю вогонь. Мені здається, що він схожий на живу істоту.
Я глянула на Ніну з деяким подивом. Так воно, мабуть, і є. Жива істота, яку ми називаємо деревом, залишає нам на згадку про себе сизувату купу земних мінералів, а все, що було в ній від зірок, від Сонця, повертається в лоно Світла. То вже сама безмежність...
— Дрова є. Сергій минулої осені стільки заготував, що й на наступну
зиму вистачить.
— Він сам рубає дрова? — чомусь здивувалась Ніна.
— А хіба це так складно? Лісництво виписує. Тут свої санітарні
правила. Сушняк треба вирубувати.
— У мене щосуботи збираються друзі, — зовсім про інше заговорила Ніна. — Створився гурток цікавих людей. Так вони себе називають. Інтелектуали... Фізики, музиканти, поети... Знаєте, що їх засмучує? Я не
зумію цього пояснити, але... Ну, мій батько, скажімо. Хіба ж він каже у
своїх виступах те, що сам думає?..
Запалали дрова, Ніна розчервонілася. Відразу ж стало жарко. Я повідчиняла вікна. Надворі знову сіявся дощ. Туман так погустішав, що вже й хата Макарихи зникла за його пеленою. Полум'я в печі, миле Нінине щебетання, туман і дощ за вікном — все це сколихнуло в моїй душі бажання такого затишку, який приходить лише тоді, коли людина позбавляється самотності.
— А я, між іншим, знаєте, що вирішила?.. Серед них з'явилася
тільки одна справжня людина, — продовжувала Ніна.
— Хто? — запитала я.
— Сергій. Він був лише один раз. Ні з ким не сперечався, тільки
слухав. Та й настрій у нього був кепський.
— Напевне, ваші гості йому не сподобались.
— Ні. Не це йому зіпсувало настрій. Тітка Марина...
— Хто?! — майже перелякано вигукнула я.
— Коли ми йшли до нас, Сергій побачив у скверику тітку Марину.
Вона спала на лаві. І так негарно спала... Ну, ви розумієте... Сергій ледве
її розбудив. Вона була дуже п'яна. Хотів залишитися біля неї, але я
покликала таксі. Ми відвезли її до нас... У нас є кімната для робітниці, а
робітниця саме звільнилася. Там ми й поклали тітку Марину. Гості цього
не бачили, вони прийшли пізніше. Ну, а Сергій дуже переживав. Так він ні з ким і не познайомився. Це справило на моїх друзів негарне враження. Вирішили, що він — не справжній. Не такий, як вони...
Чи треба пояснювати, як мене розхвилювала ця розповідь? Сергій нічого мені не розповідав про цю зустріч з Мариною.
— А далі?.. Виспалась Марина... Де був Сергій?
— Він у батьковому кабінеті заночував. Я розуміла, як йому неприємно бачити тітку в такому вигляді. Раненько її розбудила, приготувала
ванну. Дещо розшукала серед маминого одягу... Потім ми втрьох по
снідали. Ну, а потім... Потім тітка дуже розплакалась. Я їх залишила
удвох... І ключі від квартири залишила, бо в університет поспішала. Я на
філологічному навчаюсь. Ключі вони передали сусідам... Потім надійшла
сесія. Я також гадала, що Серґієві не сподобались мої друзі, через те він
мене почав цуратися. Серед заочників є одна дівчина, — штукатур, здається.
Вона працює в тому ж самому будівельному управлінні. Коли ми йшли до
нас, Сергій з нею привітався, назвав Шурочкою. Я, звісно, розпитала, хто
вона така. Ну, ця дівчина мені й розказала: Сергій рідну тітку забив...
Вантаж зірвався...
Весь день мої нерви були напружені такою мірою, що ця розповідь була останнім ударом, який вибиває камінець, на котрому тримається скеля. Я вже звикла до свого смутку. Але Нінина розповідь мовби відшукала в моїх обпалених нервах живий корінець, і мені знову так заболіло, що я вже не мала сил для витримки. Впала головою їй на коліна й тяжко заридала...
Не знаю, чого Ніні так забагнулося спати в одному ліжку зі мною, але я була вдячна їй за це. В хаті жарко, Ніна уві сні зібгала ковдру, довірливо розкинула пружне, випещене тіло, їй не було ще й двадцяти років. Дивно: у нас із Ніною така різниця в роках, як у мене була з Василем. Я тоді не розуміла, чому він дивився на мене, як на дитину. А таки ж я була дитина для нього! Отак, мабуть, і Ніна здається собі дорослою. Чуйне серце має ця дівчина. Ніна не втішала мене, коли я плакала, але я відчувала, що вона все розуміє.
Щось мене трохи кольнуло, коли вона згадала кімнату для робітниці, потім я подумала: куди ж іще можна було покласти Марину? Це вже не людина була — це тільки її потворна оболонка. А колись і Марина була така ж гарна, як Ніна. Чомусь саме вродливі жінки найтяжче переживають лихоліття. Все в них ламається — і душа, і доля. Марина хоч добра людям зробила багато. Мабуть, це якось її гріло. Може, й краще, що вона вже в могилі, бо навіщо ж отаке життя?..
Пізно я заснула в ту ніч. А болісні думки в сон перейшли й покликали тих людей, про яких я думала. І дядько Сашко приходив до мене, і Сергій, і Марина. Та найбільше мені запам'ятався Юрко: він якось неприродно сміявся. То, напевне, мої власні судження про нього отак трансформувалися.
Піднявши праву руку, на якій не було пальців, Юрко голосно реготав. Він показував на Сонце й зловтішно вигукував: — Полин-зоря, Полин-зоря!..
Полин-зоря мені з "Ідіота" запам'яталася. Один із героїв цього твору розшифровує пекельну зорю Полин як прихід залізних чудиськ на нашу планету.
Потім Юрко чомусь опинився на кафедрі, яка стояла в кам'яній печері. Він не просто читав лекцію — він нібито комусь доповідав.
— Полин-зоря, Полин-зоря!..
І раптом закричав нелюдським голосом:
— Ах ти, сука! Я тебе зарубаю, гадину. Хіба ти — мати? Сука ти, а не мати. Я все знаю. Ганнуся через тебе повісилась.
І відчайдушний стогін Макарихи із темряви:
— Ря-ту-йте!..
Розплющивши очі, я побачила над собою перелякане обличчя Ніни.
— Що це?.. Там убивають.
У печі не погасло, обличчя Ніни в тьмяному освітленні головешок виглядало так, наче справді прийшов кінець світу. А вуха мої все ще були наповнені реготом її неправедного батька.
Перелякане обличчя Ніни поволі повертало мене до реальності. Вікно було відчинене. Туман потроху розступався. Там, за яблунями, вгадувалась у темряві хата Макарихи, навіть можна було помітити контури даху. Світилося тільки в одному вікні — мабуть, на кухні. У хаті хтось кричав, — здається, сама Макариха, — але слів не можна було розібрати. Хуторець спав, тільки подекуди обзивалися собаки. Хати тут далеко одна від одної, моя до Макарихи стоїть найближче.
— Заспокойтесь, Ніно, — приголубила я дівчину. — То в сусідів лаються.
— Хтось повісився, — тремтячим голосом шепотіла Ніна. — Якась Ганнуся повісилась.
— Це було давно. Спіть.
Я зачинила вікно, Ніна поволі заспокоїлась. А незабаром вона вже знову спала. Та мені, звісно, не спалося. Добре, що вона лежить біля стіни, — можна тихенько скотитися з ліжка, Ніна й не почує.
Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його душі прорвалася. Він п'яний, звичайно. Він тепер щодня п'яний. Тверезий не наважився б отаке кричати.
Підійшла до зеленої загорожі, колючий лох загородив мені дорогу. Прислухалась. Здається, голос Надійки почула, але до кого вона зверталася, не зрозуміла. Мабуть, Якова намагається втихомирити. Та ось грюкнули двері, хтось вибіг. Майнула постать повз вікно. Це Надійка. І невеличкий вузлик у неї. Потім загупали важкі, непевні кроки.
Голос Якова:
— Не йди. Вранці підемо.
Голос Надійки:
— Я тебе людиною вважала. А ти ж звір лютий.
— Станеш звіром з такою...
Яків негарно вилаявся.
— Яка не є, а мати.
— А до Лаврухи хто тебе підсилає?.. Сам би не ходив, якби не
принаджувала.
— За мене не бійся. Швидше втоплюсь. Але звіром таким... Отаким звірюкою знати тебе не хочу. Краще сама житиму, не пропаду. Жила ж якось... Хоч би раз тверезий прийшов. Ти вже гидкий мені став, Якове. Твоя душа в будяках загубилася.
— Вибери з неї колючки, Надійко. Боляче мені.
— Хіба тільки тобі боляче?.. Не буде в нас щастя, Якове. Не така ти
людина, як наш виконроб. Той житиме. А ти пропадеш. Горілкою себе
спалиш. Знаю ж я це, знаю!.. То чого ж мені з тобою мучитись? Це
однаково, що мерця з могили витягувати. А мати твоя... До матері твоєї
більше не прийду. І її на поріг не пущу.
Яків знову вилаявся.
— Ну, що це за слова такі в тебе? — докоряла Надійка. — Де ти їх
набрався? Ви ж із Серґієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до
неба.
— Коли Ганнуся таке над собою вчинила... Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.
— Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.
— Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна... Вона ж не приходить.
— Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви
недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.
— Ну, зачекай. Зараз вийду.
— До хати не пущу. Чого тобі? З матір'ю долаятись хочеш?..
— Та ні. Перевзуюсь.
— Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я,
або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.
Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.
— Будь ти проклята, курва стара!
— Дурень! — скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. —
Ходімо звідси.
Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:
— Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язика
ми кривавими вилижете.
Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.
Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.
— Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?
— Уже все заспокоїлось.