Я пережила такий жах, що навіть згадати боляче... Наче знову все це... Ах!..—-Вона затулила очі рукою й глибоко зітхнула.
— Але скажи ж мені, хто сховав тебе в той павільйон?
— Граф.
—■ Граф? — перепитали разом усі троє.— Але як же це сталося? Хіба він знав про це сховище?
— Я сама йому сказала,— щоки Розалії злегка почервоніли,— атож, а сталося цс так. Було вжо пізно: вдень я все храбрувала і навіть підсміювалася з чоловіка, коли він побоювався нападу Кармелюка, але, як тільки настав вечір і пітьма окутала сад, на мене, мушу признатися в тому, напав страх... Чи було то передчуття нещастя,— не знаю, але найменший шерех змушував мене здригатися: за темними шибками мені ввижалися страшні обличчя розбійників, руки мої були холодні як лід, серце завмирало,— мені здавалося, що я ие доживу до райку. Я веліла слугам не розходитися з дому цілу ніч, не спати, не гасити світла, навіть бути перед очима в залі.
— Дуже розумно,— схвально зауважив маршалок.— Ну, моє серце?
— Граф, звичайно, помітив мій стан і почав мене підбадьорювати, як міг: він примусив, мене випити вина, почав розповідати забавні історії, співав, смішив мене. Захоплена розповідями графа, я й не помітила, як проклята челядь потихеньку вибралася з зали, і коли я, заспокоєна зовсім, підвелася, щоб попрощатися з графом,—несподівано одчиняються двері і вбігає графський слуга!..
— Графський слуга? — перепитав мимоволі маршалок.
— Так, він! Він пополотнів, був біліший за стіну, і коли крикнув: "Пане! Пропало все! Хлопи нас зрадили — Кармелюк ломиться у ворота!" —я скрикнула й гримнулась би об підлогу, коли б граф не підхопив мене.
— Бестії, собаки! — прогарчав багровий од лютощів маршалок, а за ним і Демосфен.— Вони заплатять нам за це своїми шкурами і шкурами своїх щенят!
— Граф хотів був кинутися до воріт,—розповідала Ро*
залїя,— але я схопила його за руку й благала перш за все врятувати мене: нас же було так мало, а там ломилася діла сотня гайдамаків.
— О, ма ся розуміць!.. Божество моє, яких мук ти зазнала, і я, я не був з тобою! — Маршалок підніс руку дружини до своїх губів.
— На мос щастя, зі мною був граф. "Правда,— скрикнув граф,—я перш за все сховаю вас, а тоді поміряюся й з негідником. Але куди втікати? Де вас сховати?" Я згадала про свою схованку й прошепотіла: "В сад". Граф нашвидку віддав наказ своєму слузі обороняти браму й крикнув: "Біжім!" Але я не могла рушити з місця. Граф хапає мене, як пір’їнку, на руки й хутко сходить з тераси в сад.
— Сподіваюся, моя любко, що він це зробив з пошаною, належною пані маршалковій? — перебив її чоловік, почервонівши й настовбурчившись, мов індик.
— О, натурально! — кинула Розалія в бік чоловіка ніж-' ний погляд і провадила далі, здригаючи всім тілом: — Свята панно! Здавалося, що все повітря дрижало від крику гайдамаків... Я заплющила очі... Я відчувала тільки, що мене держить залізна рука, що мене захищають одважні груди героя, і ох!.. У ту хвилину я думала тільки про тебе, мій друже! — проспівала Розалія й простягла руку маршалкові.
Маршалок засапав від задоволення і, вхопивши тонку ручку красуні, вкрив її вологими поцілунками.
— Але що ж було далі, пані? —перервав Демосфен подружню ідилію.
— Далі?.. Не встиг граф пробігти й тридцяти кроків, як почулося: "Стій!" — і перед нами наче з землі виросли два здоровенні лиходії. В одну мить граф опустив мене на землю, заступив своїми грудьми й, вийнявши шпагу, крикнув: "Назад, пси, або я проткну ваші підлі груди!" — і не встигла я крикнути, як він кинувся на них з такою силою, що підлі гайдамаки попадали, мов колоди.
— Жаль, що мене тоді не було тут! — скрикнув маршалок.
— Але жодного трупа не знайдено,— зауважив Демосфен.
— Не знаю, але він на моїх очах заколов їх,— вГастійли-во мовила пані.
— Дуже можливо, що гайдамаки були тільки тяжко поранені, і негідники, втікаючи, підібрали їх,—■ пояснив Піг-ловський.
— Ах, шельми! На кавалки б їх! — і Демосфен з досадою вдарив рукою по ручці крісла,
' ■*— Граф — щонайблагородніший шляхтич, нечувана од-вага! — додав захоплено Пігловський.
— Я знав, на кого залишаю тебе! — підхопив і маршалок.-— Але далі?..
— Ах, далі... Граф знову взяв мене на руки й пустився бігти доріжками саду, куди, я показувала... і, нарешті, ми сховалися в моєму таємному куточку! — Розалія прихилилася головою до мереживної подушки й заплющила очі.— Ох,—простогнала вона через хвилину,—мені такі тяжкі спогади про цю страшну подію, але я зараз закінчу... Як тільки граф поклав мене й побачив, що я опритомніла, він хотів знову ж кинутися в двір, щоб захищати його від нападу Кармелюка, але я впала перед ним на коліна, я благала його пощадити своє... моє життя! — поспішно виправилася Розалія.—Могли ж гайдамаки довідатись від челяді про моє сховище і що тоді на мене чекало?!
О боронь боже!—скрикнули разом усі пани.
— Але, запевняю вас, це коштувало мені багато сліз, і тільки тоді, коли криками гайдамаків наповнився весь дім, граф зрозумів, що кидатись туди було вже даремно, і вирішив захищати тільки мене...
— Гм! — крекнув Демосфен.—Правда, з таким од&аж-ним шляхтичем можна було й про небезпеку забути!
— То так,— Розалія злегка зашарілась,— але забути про небезпеку не можна було й па хвилину, бо хоч би граф був і самим Голіафом 37, він по міг би оборонити мене від сотні гайдамаків. Ох, що я пережила! — Розалія відкинула голову й затулила очі рукою.— Коли: б не думка про тебе, коханий мій, я не знаю, як би я й перенесла ті хвилини...
— До правди! Треба дякувати святому провидінню, яке послало графа мені на допомогу! — промовив маршалок, шумливо віддихуючись і проводячи рукою по лобі. Сама розповідь дружини вже кидала його в піт, а злипле над лобом волосся ще більше надавало комізму його червоному гладкому обличчю.
— Гм... Граф, як видно, щасливчик, у сорочці родився,— сказав Демосфен.— Кожен з нас погодився б ризикнути своїм життям, щоб оборонити пані, але не кожному бог пошле такий щасливий, надприродний випадок.
— Але, папе, бійтеся бога! Чи можна це назвати щасливим випадком! — скрикнула Розалія і розповідала спокійніше далі: — Граф ту ж мить залишив мене в альтанці, а сам кинувся до вузького проходу в ущелині: "Там,—сказав він,— я відстою крулеву й від сотні!"
— Ах, як по-лицарськи! — засяяв маршалок*
— Я вважаю, треба докласти всіх зусиль і розшукати графа,— докинув Пігловський.
— На бога, панове, на бога! — гаряче скрикнула Розалія.— Шляхетський обов’язок... Ми повинні віддячити...
— Але де ж шукати того рятівника? — спитав не без іронії Демосфен.
— Чи це можу я знати? Я кинулась була за ним і впала, потім очутилась і знову зомліла, бо почула тупотняву ніг тих людей, що бігли по саду... Я зрозуміла, що то смерть летить... Ах, я більше не бачила графа! — і Розалія піднесла до очей мереживну хусточку.— Я впала непритомна... а потім я опритомнювала разів два, але крики знову лякали мене, я була певна, що то гасають кругом гайдамаки... А далі — панство все знає.
Розалія замовкла. Всі теж мовчали, тільки Демосфен мугикнув щось невиразне й забарабанив по кріслі пальцями.
— *Але де ж він? — заговорила знову Розалія, трохи підводячись на канапі.— Ви, мабуть, знайшли його труп? Ви приховуєте це від мене?
— Але, любуню, навіщо б я це приховував від тебе? Коли б я розшукав його трун, я поховав би його з усіма почестями, які личать такому доблесному вельможі.
— Але де ж він? Де?
— Я знаю про це стільки, скільки й ти.
— Трупа графа не було ніде, це я можу засвідчити пані,— промовив Демосфен.— Але, в усякому разі, граф наразив ся на паскудну річ: тупіт людей, що бігли, який чула пані, то й був тупіт розбійників, котрі втікали від москалів.
— О так, отже, він загинув, загинув! — скрикнула Розалія й, закривши обличчя хусткою, залилася слізьми, ридаючи.
— Але заспокойся, крулево моя,— розгублено заговорив маршалок, намагаючись утримати руку Розалії.— Може, він ще живий, а якщо й помер, то така звитяжна смерть — кожному гм... бажана.,, гм... така доля бажана кожному шляхтичеві.
— То й беріть собі таку долю! — скрикнула Розалія і роздратовано вирвала свою рук із рук чоловіка.— Загинув! Такий лицар! І крім того, з ним були всі мої коштовності... і ваші дукати!
— Як, і пеньонзи, і діаманти? — скрикнув у свою чергу маршалок і схопився з місця.
— Авжеж, і пеньонзи.—Розалія опустила хустку від обличчя й заговорила злісно: — Чого ж ви дивитесь на мене? Не залишати ж їх було хлопам?
— Але, душко, вони були сховані... і ніхто, крім тебе
Й МЄНЄ;..
— А пожежа? — перебила його з неприхованою злістю Розалія.— Про це, як панові здається, треба було подумати? Коли ми втікали, я встигла вихопити все з твого кабінету і з моєї опочивальні й передала графові, а в ту хвилину, коли він...
— Бідний, бідний, як Іов! — зойкнув у відчаї маршалок
і, затуливши обличчя руками, гримнувся на диван.
— Чого ж ви пхикаєте, як баба? — гнівно скрикнула Розалія, схоплюючись з місця.—Треба шукати графа, не гаючи й хвилини!
— О так, так! — схопився з місця й маршалок.— Але де, як, куди, що?..— заговорив він безладно, кидаючи на всі боки розгублені погляди.
— Передусім допитати хлопів: вони все знають,— вирішив Пігловський.
— Хлопів треба допитати, та так, щоб пам’ятали до смерті, але...—Демосфен сумнівно повів бровою й клацнув пальцями,— але цей граф здається мені дивним...
— Граф дивний!..—скрикнула обурено Розалія, і щоки її зайнялися густим рум’янцем...— Та як вистачило в пана совісті сказати це? Красень... Одважний лев! Лицар, яких я ще не бачила й, що ж він... ха-ха-ха-ха!.. На думку пана, вкрав мої діаманти?
— Воронь боже, я цього не казав! Я тільки хотів сказати, що зникнення його я не можу осягти розумом, але, в усякому разі, пані описує його такими гарячими словами,— зауважив він ущипливо,— що я беру назад усі свої підозри.
— В цьому немає нічого дивного,— відповіла з гідністю Розалія.— Тільки ница душа може говорити холодними словами про людину, яка врятувала їй життя й честь,—підкреслила вона.—А коли б цей граф був, як гадає пан, лиходієм, гайдамакою, хіба він зробив би це? Ми були самі, всякий хлоп скористався б моїм беззахисним становищем, а він був такий скромний, такий шляхетно делікатний...