— Вся сторожа подалася за Гниличку ловити вовкулаку.
— Поможи їм Аллах піймати того перевертня, — його товариш стулив долоні перед грудьми і поглянув у небо. — Інакше спокою нам не знати.
— А я чув, що той вовкулака якийсь особливий, — сказав третій чабан. — Ніби він мирних пастухів не чіпає, а більше полює на багатих та чаушів.
— Все може бути…
Далі Швайка не підслуховував. Він відповз від багаття і підвівся лише тоді, коли голоси вщухли. Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому прикордонну смугу, де й миша не повинна проскочити не помічена, вдалося подолати так легко. Мабуть, Санько з Грициком не лише відволікли увагу на себе біля тієї Гнилички, а й учинили щось незвичне — таке, про що навіть аж тут балакають…
— Як гадаєш, друже, що вони там утнули? — запитав він у Барвінка, який зненацька випірнув йому назустріч.
Барвінок заметляв хвостом і подався поперед хазяїна до Вітрика, що похоркував в улоговині.
Швайка взяв напрямок на схід сонця. Їхав сторожко. Чаївся, щойно Барвінок, описуючи широкі кола, давав знати про чиюсь присутність. Хоча тепер можна було їхати вже й не криючись. Прикордонні роз’їзди та засади лишилися далеко позаду. До того ж за пазухою у Швайки зберігалося кілька охоронних знаків, перед якими схилялася найприскіпливіша сторожа. Проте береженого Бог береже: Швайка поклав собі за правило повертатися до Криму не з боку Дніпра, а ніби від Дону. Нехай ті, хто все ще стежить за ним, думають що він, Селім Карачобан, має, як і раніше, якийсь стосунок до великої Ногайської орди. Чи бодай до її розбишак-кайсаків…
Лише діставшись верхів’я затишної річки Молочної, Швайка круто завернув на південь.
Під обід він наздогнав ватагу з півсотні чоловік, зодягнутих абияк. Проте всі були озброєні і вели за собою по двоє коней. Поміж ними, на своє здивування, Швайка побачив товстого муллу на ім’я Оркан, котрого нещодавно запримітив серед гостей одного з улюбленців Менглі-Гірея.
У мулли теж була гарна пам’ять, бо він ще здалеку заусміхався Швайці і, коли Пилип наблизився, поїхав поруч з ним.
— Не питаю, шановний Селіме, куди їздилося, — лагідною горличкою заворкотів мулла, — проте здогадуюся, що з’їздилося добре. Чи не так?
Пилип стримав посмішку. Звісно, шановний мулла Оркан понад усе бажає довідатись, звідкіля саме повертається його новий знайомець. Проте відверто запитати про це не насмілюється. Не такий нині час, і зайва цікавість може обійтися дуже дорого. А коли так — то й не треба муллі Оркану нічого казати. Для мулли Оркана достатньо буде й того, що він зустрів Швайку, точніше, шановного Карачобана, по дорозі не від уруського Дніпра, а від Дону, який є серцем неосяжної і дужої ногайської орди. І з цього він напевне зробить висновок, що Карачобан має безпосередній стосунок до великих ногаїв. Відтак ця чутка негайно розповзеться по Бахчисараю. А до тих, хто має бодай якісь стосунки з великими ногаями, ставляться з повагою навіть такі люди, як Басман-бек.
— Істинно так, шановний, — Швайка зобразив на своєму обличчі щонайщирішу приязнь. — Захотілося трохи подихати вітрами нашої древньої батьківщини. Сподіваюся, що й твоя мандрівка була успішна.
— Атож, атож, — закивав мулла. — Оце повертаюся від сестри, якої не бачив більше, ніж десять літ…
Швайка завважив, що не з порожніми руками повертався шановний мулла. Поруч із ним аж згиналися під саквами два мули.
Був мулла на диво балакучий. Швайка таких любив. Такі не скільки вивідують, стільки вибазікують усе, що в розумного трималося за десятьма замками. І справді, вже за кілька поприщ сумісного шляху мулла поцікавився:
— А чи відає шановний Карачобан-ага, чому ці люди, — він кивнув на своїх супутників, — зібралися, мов на війну?
— Ще ні, — щиро визнав Карачобан. — Я кілька тижнів не був удома. Та гадаю, мій добрий знайомець Басман-бек, — Швайка зробив паузу, — повідає мені про це під час нашої з ним зустрічі. Гадаю, тієї хвилини чекати вже недовго.
— А її й зовсім чекати не варто, — радо стрепенувся мулла від усвідомлення, що хоч тут він може просвітити знайомця самого Басман-бека. — Великий Менглі-Гірей, хай сяє у віках його ім’я, благословив похід на уруських нечестивців-гяурів.
Серце Швайки гупнуло і покотилося вниз. От маєш: ледь-ледь не проґавив таку подію! Та все ж пересилив себе і якомога байдужіше зронив:
— Власне, воно й так видно, що не на прогулянку зібралися. Проте чогось їхні сакви не такі вже й повні.
— Ага, ага, — підхопив мулла. — Запасів наказано взяти тільки на чотири дні, щоб своїх не об’їдати. А там тягинським бродом за Дніпро — і нехай годують наших славних людей уруські гяури!
— Золоті твої слова, шановний, — схилився Швайка перед муллою.
А ще за кілька поприщ він спинив Вітрика, буцім той загнав якусь скіпку, і заходився обдивлятися його копита. А коли татари трохи віддалилися, похапцем написав на шматку полотна кілька слів і неголосно свиснув. За хвилину з трави випірнув Барвінок. Швайка скрутив полотняну стрічку в рурку і сховав її в жменьку реп’яхів. Тоді притис реп’яхи за вовчим вухом і сказав:
— До Вирвизуба, друже. Жени до Вирвизуба!
Барвінок глянув на хазяїна розумним оком і розчинився в траві.
Якусь хвилину Швайка заздрісно дивився йому вслід. Ет, чому й людині не дано пересуватися так стрімко і водночас непомітно? Криючись, він сам подолав відстань до Криму за дві ночі, а Барвінок дістанеться звідсіля до Вирвизуба десь за півдоби.
Про повернення теж не було причини турбуватися: Барвінок уже давно привчений вертатися до їхньої бахчисарайської будови. А там старший над будівельниками Мелік, він же Гаврило Кощавий з Васютинців, знає, як бути далі.
Швайка смикнув за поводи і подався наздоганяти своїх супутників, що вже ледь мріли на овиді. Мулла їхав останнім і часто озирався. Видно, чекав на Карачобана, щоб продовжити дорожню розмову. А коли той під’їхав, він з насолодою втягнув у себе солонувате й вогке, просякле гнилими водоростями, повітря.
— Чуєш, шановний Селіме-джан, як пахне? — запитав він і, не чекаючи відповіді, замріяно проказав: — Сиваш. Кому як, а для мене нічого кращого нема, як ці його пахощі. Я ж бо народився у цих місцях. Знаю їх, як свої п’ять пальців. І хотів би повернутися сюди, коли проб’є мій останній земний час…
Швайка огледівся. Він народився далеко звідсіля, але теж вивчив ці місця, як свої п’ять пальців. Скільки разів повертався він сюди, скільки вибирався цією дорогою з Криму, вдаючи, що його зовсім не цікавить Дніпро, а навпаки, тягне туди, де ліниво хлюпочуться серед вигорілого безмежжя біляві води річки Молочної, а за ним — нескінченна татарська дорога на нескінченний схід… Швайка всміхнувся, пригадавши, як йому свого часу довелося хитрим лисом плутатися по всьому степу, аби аж поміж горбів ріки Вовчої збити зі сліду надто причепливу стежу. Пізні ше довідався, що її послав Басман-бек, який вирішив раз і назавжди вияснити, куди так несподівано і втаємничено щезає його дорогий друг Карачобан.
— Чого варте людське життя? — затишно воркотів поруч мулла Оркан. — Нічого. Все в руках сильного і мудрого. А мудрість Порти полягає в тому, що всі свої труднощі вона долає чужими руками. Наприклад, ятаганами тих же яничарів. Ви згодні зі мною, шановний? — він підвів на Швайку кругловиде пещене личко.
— Так, — згодився Швайка, дивуючись, коли це мулла встиг звернути мову з сивашських краєвидів на далеку заморську Порту. — Ти абсолютно правий, шановний…
— Атож, атож, — радо вхопився за ці слова мулла Оркан. — Дозволю ще додати, що прозірливість нашого високого спільника, турецького султана, хай на віки продовжить Аллах його безцінне життя, полягає в тому, що не хто інший, а саме раби стають найревнішими хранителями Порти. І ця його мудрість простягається не лише на яничарів, а й на тих, хто не вміє чи не може тримати шаблю…
Жебоніння мулли хилило на сон. Це й не дивно — останні дві ночі він майже не склепив повік… Швайка стріпнув головою і змусив себе думати про інше. Бодай про те, скільки ще треба каменю, аби в Бахчисараї звести не хату, а неприступний замок, як на тому наполягав переяславський староста.
— …так, самих яничарів замало. Порті потрібні ще й роботящі, послужливі раби, які ніколи не здіймуть руку на свого господаря. А як цього досягти? — імам хитро глянув на співрозмовника. — Дуже просто. Спочатку треба проявити таку жорстокість, щоб у бранця волосся сивіло на одну думку про можливе покарання за найменший спротив. А тоді треба трохи рахат-лукуму. Тут мудрість Порти справді неперевершена. І нам це треба взяти до уваги, коли хочемо бодай здалеку, але стати врівень з нашим славетним сусідом… Ти вловлюєш мою думку, шановний Селіме-джан?
— Так, так, — випірнув Швайка з забуття. — Воістину мудрі твої слова…
— І хоч як мені, скромному служителеві Аллаха на землі, важко про це казати, але я переконаний, що переможець не повинен проявляти співчуття до свого ясиру. Він має не жаліти нагаїв, доки жене його до Криму. Зате, коли ясир долає дикий степ і переходить межі нашої благословенної землі, йому треба й медівник показати. Так, красуні повинні іти в гареми найдостойніших, щоб у райських умовах народжувати відданих ісламу синів. Той, хто одразу згоден прийняти іслам — стає вільний. Мало того, йому, як землеробу, дають шмат землі, щоб він вирощував на ній виноград, кавуни, дині… Хто не хоче ставати правовірним, такому одна дорога — в рабство. Але через шість років і він стає вільний, з умовою, що не має права полишати вказаного йому місця. Та він і без того його не лишить, бо разом з волею отримує шмат землі. А коли так — то навіщо йому втікати у свою спустошену дідизну? Тим паче, що кожен з них відає: від пильного татарського ока сьогодні не сховаєшся. Хіба на тім світі, — посміхнувся мулла. — Але дорога туди веде через такі страшні муки, які й уявити важко. Тож треба бути справді божевільним, аби зважитися на втечу. А от щодо тих, хто після всього ще й далі зиркає вовком на правовірних, дорога одна — на галери!
— Це надзвичайно цікаво, — відказав, аби не мовчати, Швайка. — Твої мудрі слова варті найщирішої поваги.
Мулла кивнув. Він був згоден з думкою свого співбесідника. Проте як людина скромна, додав:
— Дозволю собі нагадати, шановний Селіме-джан, що це не лише мої слова.