Мабуть, не без його впливу і Потьомкін поставився до нього прохолодно.
А тут, серед цих простих на вигляд, але добрих і щирих людей він раптом відчув себе як дома, серед таких же простих янкі, що під його командою взяли в Атлантиці на абордаж не одно вороже судно або при спротиві пустили на дно.
Він розчервонівся, став незвично балакучим, як і його сусіди-запорожці, і не помічав, що його тут не розуміють, бо йому здавалося, що й він розуміє же, що тут говориться. Особливо після третьої чарки, коли запорожців потягнуло на співи, він з подивом відмітив, що ніякий товмач йому не потрібен. Ці люди, що оточували його, раптом здалися йому давно призабутими суворими земляками-шотландцями, які, бувало, випивши ячмінного елю, під звуки волинки затягували своїх тужливих кельтських пісень.
Невдовзі і козаки затягнули "Ой хмелю мій, хмелю", але Сидір Білий підняв руку, вимагаючи тиші. Один по одному співаки затихли.
— Братове, не цю! Уважте мою волю, бо чує моє серце, що недовго вже мені ряст топтати на цій грішній, але милій землі…
— А яку ж? Яку, батьку? І що це за мова — про ряст?
— Хочу я, браття, щоб Івак заспівав мені знамениту нашу пісню про Морозенка… Славний був козак! Лицар із лицарів! Недарма народ склав про нього такі щирі, такі чулі слова: за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче! Заспівай, Іваку, заспівай, хлопче! Хай защемить тугою моє серце, бо за мною вся Україна не заплаче…
— Ну, що ти, батьку! — загули козаки. — Що за думки! Ти ще не старий! Ще житимеш та ворога битимеш! Ого-го! Вдар об землю лихом-журбою!
Тим часом Івасеві подали кобзу, і він заспівав отаманові його улюблену пісню про Морозенка. Кошовий підпер щоку рукою і мовчки слухав, а коли Івась дійшов до слів "Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього із живого серце видирали", всі побачили, як в очах кошового заблищали дві крупні і блискучі, мов перлини, сльозини і поволі скотилися на сивого вуса.
Поль Джонс був вражений як піснею, що меланхолійністю нагадала йому історичні балади рідної Шотландії, так і чулістю козацького генерала, як подумки називав він кошового.
Коли затихла пісня, він голосно промовив:
— Я теж хочу стати козаком! — А побачивши, що Сидір Білий не зрозумів його, ткнув себе пальцем у груди. — Козак, козак!
Головатий підказав:
— Жонес хоче, щоб ми прийняли його до свого товариства.
Білий витер кулаком мокрі від сліз очі, обняв адмірала.
— Справді? Хочеш стати козаком?
Поль Джонс по запитальній інтонації кошового зрозумів, про що той питає, і ствердно закивав головою.
— Єс, козак, козак! — І знову ткнув себе в груди великим пальцем лівої руки.
— Так об чім мова! Ми про твої подвиги чували — знаємо тебе! — сказав кошовий отаман і звернувся до полковників: — Приймемо Жонеса до свого товариства запорізького, братове? Чи як?
— Приймемо! Приймемо! — загули козаки. — Горілку він п’є добре! Гадаємо, і ворога битиме не гірше!
— Яку ж ми кличку дамо йому? Поль Джонс — дуже вже відоме ім’я, — спитав Безкровний.
— Та ми вже його назвали Жонесом, то хай і буде Жонес! — сказав Антон Головатий.
— Славно! Славно! — загули знову козаки. — Хай буде Жонес! Слава Жонесу! Віват!
До адмірала простягнулося багато рук. Всі щиро вітали його, і він за багато років, що минули після війни за незалежність Штатів, у якій проявив немало військового таланту і хоробрості, а потім незаслужено був забутий співвітчизниками, раптом відчув себе серед цих чужих йому, але близьких по духові людей щасливим. Сльози радості заблищали на його очах.
Загальний гамір знову припинив кошовий отаман Сидір Білий.
— Браття! — гримнув він, підвівшись, на всю хату. — Ще рано вітати нашого гостя, а тепер запорожця Жонеса!
— А що ж таке, батьку? В чім річ? — почулися голоси.
— А в тім, що кожен запорожець, по нашому звичаю, повинен мати побратима! Бо як же без побратима йти у бій? Хто ж тебе в ньому супроводжуватиме та охоронятиме? Хай сам Жонес вибере собі побратима, якого побажає! А достойні серед нас усі!
До цього часу Поль Джонс обходився без товмача і все прекрасно розумів, бо мова жестів, міміки, інтонацій, загальнолюдських почуттів, врешті, була йому зрозуміла, а тепер він безпорадно озирався, поглядом шукаючи мічмана Недашківського.
Мічман з протилежного кінця столу прокричав:
— Ви маєте вибрати собі, адмірале, побратима, названого брата!
— А-а, брадзер, брадзер, — зрозумів Поль Джонс і щасливо усміхнувся. — Є серед вас такий, що врятував мені життя! Його і хочу назвати побратимом!
— Хто ж це? Хто? — зашуміли козаки і враз стихли, ждучи відповіді.
— Івак! — промовив голосно адмірал і повторив: — Івак!
— А не молодий? — засумнівався хтось. — Сам же щойно прийнятий!
Та Сидір Білий миттю цей сумнів розвіяв.
— Хоч і молодий, та бувалий! А крім того, бажання гостя — закон для нас! Отож щоб усі знали: у нашому запорізькому братстві з’явилося ще два побратими — Жонес та Івак! За це слід випити! Наповніть чари!
Поки наповнювали чарки, сивочубі отамани завели запорізьку застольну:
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!
Від грому дужих козацьких голосів захиталися жовто-полум’яні язички свічок, а новоспеченому братчику Жонесу раптом здалося, що задвигтіла і почала підніматися стеля отаманського куреня.
В цю мить він відчув, що є щастя на світі, що він знову комусь бажаний і потрібний.
6
Після ворожіння Катря була щасливою. Івась живий! Живий!
Так ворожка наворожила! Та минали дні, і радість гасла, зменшувалась, аж поки зовсім розтанула і щезла, мов ранковий туман. А натомість у серце знову почала заповзати холодна тривога, а потім і безнадія. Глибокий сум зачаївся в дівочих очах.
— Що з тобою, Катре? — запитала Параска, заставши одного разу дівчину в кухні в сльозах. І, сівши поряд на ослоні, обняла її за плечі. Стара наймичка була єдиною щирою душею, якій Катря могла довіритися.
— Господи, як же мені важко! — простогнала дівчина і, припавши до плеча старої, заридала вголос. — Так важко, що й не сказати!
— Що ж трапилось? Адже Івась живий?
— Не вірю я ворожці! Не вірю! Коли б був живий, то досі б на крилах прилетів, ящіркою б приповз! А від нього ні слуху ні духу! А дні біжать, і все ближче та ближче до роковин…
Тут Катря, ніби спохватившись, замовкла і перестала плакати.
— Яких роковин, дочко? — злякано спитала Параска.
Катря мовчала. Стара відсунулася від неї, підвела її схилену голову і пильно заглянула в очі.
— Яких роковин, питаю? — голос її прозвучав суворіше. — Кажи! Невже роковин смерті Ганни?
— Так, — ледь чутно видихнула Катря і знову заплакала.
— Чому вони тебе лякають? Невже Хуржик не відстає від тебе?
— Не відстає! Більше того — наполягає, щоб я пішла за нього!
— Заміж? І ти… погодилася? Дала слово?
— А що мені робити? Мати хвора, Настуня ще мала, щоб утримувати господарство і матір. Без моєї допомоги вони пропадуть. А моя допомога залежить від Хуржика. Захоче дати — дасть, захоче відмовити — відмовить. Я вже і так заборгувала йому. І він це знає краще за мене — і матері прямо про це сказав… Змусив її погодитися… Ну, скажімо, не змусив, а умовив погодитися на мій шлюб з ним. Наобіцяв їй бозна-чого! Я вам і те, я вам і се. Просто — золоті гори наобіцяв! Та не забув і пригрозити — мовляв, ви вже більше року живете моєю милістю. Мовляв, Катрина служба не варта того, що я вам дав за цей час. А далі ж, мовляв, вам буде ще важче! Як проживете? Отож мати й погодилася та й мене умовила… А я заради матері та сестрички на все згодна… А що мені було робити? Коли б Івась вернувся або коли б я напевне знала, що вернеться, то по-іншому вчинила б! Але ж його нема… Нема та, мабуть, і не буде…
Катря схилилася Парасці на плече і знову захлипала. Стара погладила її по голові і втішила:
— Ну, не плач… До року ще далеко, а за цей час, дивись, — щось і зміниться… Треба ще поворожити!
— До Гомонихи я вже не піду! Хіба сама поворожу…
— А ти вмієш?
— Гомониха показала і розказала, як це робиться.
— Ну, то й поворожи… Що для цього треба?
— Трохи воску та миску води.
— Ну, цього добра у нас вдосталь. Поворожи, поворожи сама! Може, легше тобі стане на душі.
Вона дістала із судника грудочку воску та миску — поставила на стіл і залишила Катрю одну.
Катрі стало страшно. Що скаже ворожіння? Чи на добро воно буде, чи на зло? Може, не треба? А то, не вміючи, можна і наврочити! Але якась внутрішня сила чи переконаність, що не може вона завдати лиха Івасеві ні ділом, ні словом, змусила її підвестись, знайти мідну кварту, вкинути в неї віск і поставити в піч на жар. Поки віск розігрівався і танув, налила у миску води. Дістала кварту з печі.
— Боже, поможи йому, — прошепотіла тихцем, маючи на увазі Івася, а перегодя додала: — І мені поможи, Боже!
І вилила розтоплений віск у холодну воду. Він розплився по всій мисці, утворюючи якісь чудернацькі візерунки та фігурки чи то людей, чи то звірів. Ось ніби постать людини вималювалася. Невже це Івась? І ніби усміхається, ніби руки простягає до неї… Боже, це він! Справді — він!
Катря аж скрикнула на радощах. Ще і ще раз пильно вдивляється в нечітке зображення на воді і не почула, не помітила, як тихо прочинилися двері і на порозі виросла Луша.
— Ти що робиш, Катре? Ворожиш? — спитала здивовано.
Її несподівано різкий голос оглушив Катрю, мов грім.
Дівчина зблідла, підхопилася з ослона і остовпіла. Чого-чого, а появи Луші саме зараз ніяк не сподівалася! Адже ж сказала, що йде до церкви, — і на тобі! Як сніг на голову!
Луша заглянула в миску.
— Авжеж — ворожиш! А я й не знала, що ти ворожка! Тепер мені ясно, чим ти обкрутила батька та сина! Ну й хитра!
Катря вихопила з миски віск і зім’яла його в грудку.
— Не твоє діло! Геть звідси! — крикнула спересердя.
— Ось ти яка! Кричиш? — Луша лиховісно блиснула очима. — Відьма! — І, крутнувшись на одній нозі, вибігла з кухні.
Катря отетеріло глянула їй услід, відчувши раптом, як потерпли ноги, ніби мурашки по них забігали, і безсило опустилася на лаву.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
Адмірал Джонс два дні знайомився з козацькою флотилією. Він уже довідався, що все Запорізьке Військо налічувало понад дванадцять тисяч козаків. З них близько трьох тисяч кінних і майже десять тисяч піших, які знали також і морську справу.