Лошатка вважали Юзя либонь своїм ровесником... Юзьо заходив свобідно між коні і жадне на нього й не захмурилось. Старі кобили позволяли йому бавитись з маленькими лошатками, та коли яке пручалося і виривалося йому з рук, то зараз стара щось до нього заіржала, начеб хотіла сказати: "то наш Юзьо... він тобі нічого злого не зробить..." Бувало зимою замкнуть парубки браму і пустять коней на обору. Усе тут скаче попіддиравши хвости і не
10 "'">-' 257
дасться нікому взяти в руки; одного Юзя слухають і біжать за його голосом. Щоби коні не застоювались, проганяли їх зімою до Дністра поїти. Юзьо не поминув ніколи такої нагоди. Для нього сідлали коня і він їхав за парубками — та не видержав, щоби не по-герцювати на коні по широких оболоннях. Йому товаришував Стефаньо, як йно не був на той час в школі.
Юзьо перемінився до невпізнання. Лице втратило давну паперову краску, обгоріло сонцем і за-румянілось, виповнилося, по давних синіх підковах попід очі і сліду не стало. Хлопець підріс і набрав сили. Михась дуже радів, дивлячись на ту переміну свойого випещеного сина.
* * *
Минуло так кілька літ і Юзьо виріс на парубка. За той час стільки лише змінилося, що стара тітка і баба Стефаниха повмірали. На Михасевій батьківщині сидів Федьо. У нього було вже пятеро дітий: три хлопці і дві дівчині. Другого з черги сина, Яся, давав Федьо до Самбора до школи; Ясьо ходив уже до гімназії.
Юзьо не часто показувався в Закуттю, найбільше підчас вакацій, коли Ясьо вертався до дому, відвідував Юзьо загороду стрия Федя. Сюди сходилися студенти з цілого Закуття (було їх вісім); з ними товаришував Юзьо. Хоч він не дорівнював їм знанням, то однак задля його маєтку і задля того, що він не зовсім утратив двірську огладу, вони радо приймали його в свій гурток. Але Юзьо не мав вакацій; він мусів пильнувати господарства, та лише в неділю і свята міг забігти до своїх товаришів. В такі дні вертався до дому пізно. Михась не боронив того
Юзеві, бо через то — на його думку — Юзьо міг ліпше освоїтися з шляхтою...
Юзьо не хотів носити давних збираних позаду капот. Йому шив мандруючий кравець жид капоти на зразок сурдутів з двома гузиками позаду. Не носив також шапки на завісах, лиш звичайну смушкову, літом кашкет, при роботі, а в свято кайстро-вий капелюх. Тілько і було признаки шляхетського одягу на нім, що чоботи з холявами. Носив півко-шульки, підвязані краваткою.
В такім товаристві перебував Юзьо вакації. В іншій порі в Закутті ніхто його не бачив. Але такий молодий, та до того богатий чоловік, з котрого, як мовляли люди, аж капало сороківцями, мусів знайти собі товариство, яке вважав для себе відповідним. Давних двірських часів все ще не забував. За таким товариством оглядався і серед сурдутів, та польської мови вважав своє властиве місце. Звернув свою увагу на двори. Але, розуміється, жаден з сусідів дідичів не вважав Юзя рівним собі, а Юзьо був амбітний, щоби пхатися там, де би його не приймили, або нерадо його виділи. Він вирішив, що хочби не в дворі, так бодай біля двора, і став приязнитися з двірськими офіціялістами.
Насамперед познакомився Юзьо через синів пишневецького економа з старим Кручинським. Той познайомив його дальше і Юзьо не стямився, як вліз знов в дворацький світ. Що неділі їздив куди інде і всюди були йому дуже раді, особливо там, де були молоді панночки. Юзьо бував у жондців, економів, горальників, лісничих, і всюди в проміні двох миль від Пишновець. Всюди забавлявся добре, навчився гарно танцювати, надскакував паннам і знав говорити їм чемности.
Про це все знала Михаліна, перед котрою Юзьо не мав тайни, і тішилася його досягненням, раділа,
10"
259
що Юзьо такий бравий хлопець, що потрафить дворакам голови завертати. Але не знав про це нічого Михась. Він якось не зміркувався, куди Юзьо їздить, а що пильнував добре господарства, то впро-чім батько оставив йому вільну волю.
На Юзя звернув увагу дідич з сусідного села граф Пивницький. Бачив, що Юзьо добре розуміється на господарстві, бо нераз видів його роботу в полі; знав, як Юзів батько славно завідував майном баронової і подумав собі, що добре би взяти Юзя в службу, поки що за економа. Граф висказав свою волю довіреному свойому жондцові, а той обіцяв при найблищій нагоді Юзя до цего немовити.
В найблищу неділю жондца Простронський запросив Юзя до себе, буцімто на забаву. І справді тої неділі поз'їздилися ще другі гості-офіціялісти і спровадили музику. Серед забави жондца повів Юзя у кутик і заговорив до нього:
— Як можете, пане Тарасович, виховавшися у панському гнізді, жити серед тої простої шляхти, тому я чудуюся і нераз говорю до моєї жінки Клявдзі, що у того Тарасовича зелізна воля.
— Щож пораджу,— відповів Юзьо,— коли я створений на шляхтича?
— Виховуватися у такім дворі серед пуху і шовків, а відтак влізти у шляхетський гній, то геройство...
— Та що за геройство? Чоловік до всього мусить привикнути... годі інакше.
— Але так ціле життя!
— Певно, що ціле життя... трудно інакше.
— Моглоби бути інакше і це лише від вас залежить... От любіще вам в нашім товаристві і ви його, зовсім природно, шукаєте. Ви могли би на все між нами жити.
"Ов! чи не хоче він мене з своєю донькою сватати?" подумав Юзьо, а голосно сказав:
— То не може бути! Я мушу пильнувати своєї роботи і годі мені між вами все пересиджувати.
— А я вам на те дам раду,— замітив ржондца.— Прийміть обовязок у нашого пана графа.
Того Юзьо не сподівався. Таке йому на гадку не приходило, але той плян зараз йому подобався, "Моя частина — подумав він собі — не втікне. В господарстві заступив мене вже брат Стефан, а тут буду дихати іншим повітрям..."
— Ну і щож ви на те? — запитав ржонца.
— Треба би над тим подумати... Плян незлий, але не знаю, чи граф мене прийме.
— Але прийме, прийме! таж він сам мені це говорив і не міг вас нахвалитися... Ви йому дуже подобалися і вашу роботу бачив. Я не задовго піду вже на ласкавий хліб, а ви би заняли місце по мені...
Юзя дуже полестило, що такий великий пан, як граф Пивницький звернув на нього увагу; обізвалася в нім дворацка струна.
— А наш пан граф — говорив дальше Прострон-ський — то правдивий магнат і дуже нас всіх любить. Ми всі у нього на святах буваємо...
Юзеві нагадалась покійна баронова, нагадалися дитячі літа, що їх прожив так безжурно у вигодах, серед пестощів... І жаль йому стало тих часів, а тут така добра нагода аж проситься: бери, хапай! будеш знов між панами...
— І на правду пан граф за мною питався?
— Даю вам моє слово... А деж би я смів вас дурити? Пан граф виразно припоручив мені поговорити об тім з вами на серіо.
Юзьо вагався ще хвилю, а далі каже:
— Добре, я годжуся. А колиж би з ним про це поговорити?
— Зараз завтра, або коли небудь. Я дуже радію, що ви на мій плян пристаєте. Прошу вас, що ви будете дальше у свого батька робити? Ви виховалися в іншім гнізді, виділи що інше, а тут гній, тай гній... проста неотесана шляхта, з котрою ні мови, ні розмови, і так до смерти... А вам би вже пора за жінкою далі-далі оглядатися... Ваш родич шукає вам якусь шляхтянку, в сорокатій спідниці, в чоботах без панчіх у найбільше свято, а в будний день таки босу з червоними, мов у гуски ногами... Вона нічого більше не вміє зварити як пироги і борщ, їсть без вилок і ніс витирає без хустинки, а як зачне сваритися та ріжні простацкі слова говорити, то хоч уха затикай та з хати утікай...
Юзеві справді привиджувалася така шляхта, до того з пискливим голосом; і аж морозом повіяло поза спину.
— А дівчина з ліпшого дому, образована за вас не піде,— говорив дальше хитрий дворак,— властиво пішла би за вас, але не піде до такої хати, де би без чобіт з довгими халявами не перейшла по оборі...
— Добре,— каже Юзьо,— я за кілька днів, як лиш буду мати трохи вільного часу, прийду сюди і представите мене панові графові.
Простронський стиснув Юзеві руку і повів його попід боки між гостей. По дорозі стрітили паню Простронську.
— Пан Юзеф уже наш,— каже ржондца до жінки — вже наш дотично того, що ми говорили.
Пані Клявдія усміхнулася до Юзя любенько і сказала:
— Видно, що пан Юзеф має розум... То не ваше гніздо, в котрім тепер живете...
А в душі подумала: "Гарний хлопець, цілком до батька подібний, а коли я не могла зловити батька, то його певно зловю і мусить бути моїм зятем..."
При столі Простонський пив на здоровля пана Юзефа Тарасовича, будучого колєгі і економа пана графа Пивницького. Для всіх була це новина. Деякі крутили недовірчиво головами: не вже він здурів, що маючи таке майно хоче йти в двораки слухати панської труби і зносити панські примхи?.. Але ніхто нічого не говорив, лише стискали всі Юзеві руку і гратулювали. Декому знов було завидно, що шляхтич забирає їм таку посаду з перед носа...
Вже пізно в ніч вертався Юзьо до дому, їхав на своїм коні і вже бачив себе в ласках графа, могучим економом, перед котрим все дріжить і спину гне. Знову пригадалося йому колишнє, а теперішня його позиція така мізерна, що і подумати гидко...
"Так жити ціле життя серед гною, в шляхетській хаті, без вищого товариства... то неможливо! Та ще тепер, поки я кавалір, мене всюди радо приймають; а що буде, як оженюся? І то ще з такою простою шляхтянкою, яку мені мій тато вибере? Чим міг би я з гакою простою шляхтянкою, що не знає, як казав Простронський, ні черевика, ні панчохи, ні вилок, ні хусточки до носа, показатися в ліпшім товаристві? Я би згорів з сорому і таки нігде мене не приймили би... Тогді треба би знов завернути в Закуття і куматися з тими Міхалами, Стефанами, Ясями, що від них дьогтем і салом заносить.., фе! Ото життя! Вправді вона вся, тота наша шляхта, дуже чесні люде,— оправдувався Юзьо перед своїм сумлінням, що йому докоряло,— але дуже прості і несмачні. Я інакше вихований і мені треба іншого товариства. Той Простронський дуже розумна людина. Ну, і хто би був гадав, що граф зверне на мене око? Такий гербовий пан! Я вже потрафлю підійти йому під лад, подобатися, а тогді стану у нього тим, чим був мій тато у баронової..."
Та"к роздумував Юзьо, поки не заїхав до дому. Завів коня до стайні, і пішов у хату. Коли входив на ганок, видалося йому все те маленьке, мізер-неньке, аж скривився. І довго не роздумував над тим, як то він по панськи заживе...