Вона нешвидко заснула,
кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капітанового
голосу.
II
Уже сонце геть піднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, ані шерхне ніде. З улиці доносився гомін, біганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила відра й побігла до сусіднього колодязя по воду. І води принесла, і самовара постановила, а ще ніхто не вставав. "-Видно, учора до світу досиділи за картами, що й пан заспав", — подумала вона, стоячи серед кухні й роздивляючись, за віщо б їй ще прийнятися.
— Христе! — почувся голос пана з кімнати. — Пора вікна відчиняти! — І він голосно позіхнув.
Христя побігла. Вертаючись, вона стріла Мар'ю. Обличчя в неї біле, як крейда, очі червоні, одежа пом'ята, коси вибилися з-під платка, та й платок сам поліз набік, — або ж вона цілу ніч не спала, або ж, на хвилину задрімнувши, кинулася і зараз побігла додому.
— Здорові, тітко! — веселенько привіталася Христя.
— Здорова, — під ніс охриплим голосом мовила Мар'я.
— А чобіт і досі не почистила? — гукнув пан з кімнати.
— Дурна голова! — мовила Христя й побігла за чобітьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, підбирала свою' розкуйдану косу, підсмикнула пом'яту спідницю. Гляне Христя — німа, мовчазна Мар'я, аж сердита, і знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї і заблищали, мов лаком покриті. Хутко помчала їх Христя в горниці.
— Чи Мар'я дома? — донісся голос панів.
— Дома, — одказала Христя.
— Скажи, щоб збиралася на базар.
На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!
— Біси його батькові! — гукнула вона, тільки що Христя показалася на порозі. — У нас ніколи так, як у людей: підуть на базар, наберуть днів на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тії цибулі купити — йди!.. І сьогодні йди, і завтра бреди... У других — коли куховарка, то вона сама і на базар, і все; а в нас — слідком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити... Бісові злидні! Бояться, щоб не вкрала, бач! — торохтіла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
Пан швидко вийшов одітий і, не кажучи ні слова, пішов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повіялася за ним.
"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" —думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тиші. Самовар награвав сумну-журливу пісню і болісно одкликався у Христиному серці.
Нешвидко пані встала, а за нею й дітвора. Треба давати усім умитися, дітей повдягати, кроваті поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропі.
— Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, — приказала Пистипа Іванівна.
Христя кинулася у кухню, аж і Мар'я прийшла. Бліда і полита потом, вона принесла у корзині і м'ясо, і курей, і всяку овощ — повну корзину; принесла та так і кинула додолу!
— Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять — носи! Аж руки потерпли! — скрикнула вона і почала розмахувати руками.
Христя мерщій ухопила самовар і понесла у горниці.
— Вимий стакани, — порядкує пані.
Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
— Ти дивись сьогодні за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, — додав. Пані тільки зітхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сиділа коло столу, спиною до горниці, і, уставившись очима у вікно, нехотя жувала скоринку хліба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася... Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо і сумно, хоч сонце так весело освічувало кухню: його золоті стяги вигравали на шибках високих вікон, його ясні кружала крутилися по долівці. Коли се...
— Чого се Мар'я Іванівна так зажурилася? — роздалося тихе питання ззаду Христі, аж вона злякалася. Зирк! — на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина.
— Нічого й журитись, коли рук не чуєш! — суворо відказала Мар'я.
— Чого ж се?
— Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар'я на корзину.
— Бідна головко! Та ніхто й не поміг? І не знайшлося нікого такого? — пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього і скрутнула головою.
— Ну, вже й ви! — одказала вона, зітхнувши. — Без того, щоб не пришити квітки, не можна.
— О, ви вже й сердитесь, Мар'е Іванівно. А я хотів прохати, щоб дали мені умитися.
— Он кого просіть! — кивнула вона головою на Христю.
— А се що за вечірня пташка? — пита він, уставивши очі на Христю. Христю неначе хто жаром обдав... "Се він плеще про вечірню через те, що я учора з ним заговорила", — подумала Христя і ще дужче почервоніла.
— Дівчина! Не бачили? — одказала Мар'я.
— Уперше зроду... Звідкіля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тільки лице — голова горить-палає.
— А гарна? — пита Мар'я, усміхаючись та піддаючи ще більшого жару.
Панич узявся у боки і очима так і вп'явся у Христю.
— Оце вже й закохались? — сміється Мар'я.
— То вже і закохався. Що ти думаєш?
Христя така рада, що її кликнули в горниці: як стріла та полетіла!.. Убігла у горницю, слухає наказу панії; а чує — його мову, дивиться у землю — баче його ясні очі.
— Чи Григорій Петрович устав? — пита пані.
— Я не знаю... Там панич якийсь у кухні, — одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта річ.
— То ж і є він. Клич же його чаю пити.
Христя знову ввійшла у кухню, а він стоїть, веде жартівливу розмову З Мар'ею, і Мар'я весела: сміється, щебече.
— Пани просять чаю пити, — сказала, засоромившись, Христя.
— Добре, горличко, добре. Дай же мені умитися, Мар'е!
— З якої речі? — гукнула Мар'я. — Коли вона вам подобалася, то хай і дає.
— Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
— Мало чого, що стара? Старі тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!
Панич похитав головою.
— Ну, що з тебе, старе луб'я? Дівчино! — гукнув він. — Як твоє святе ймення?
Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
— Як тебе зовуть? — знову допитується він.
— Не кажи-и! — скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
— Христина, — провів він. — А батька? Христя мовчала.
— Батька, питаю?
Христя усміхнулася й одказала: батько.
— Христина батьківна? Га?
Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею і Христя.
— То отже слухай, Христино батьківно, — жартує панич. — Будь однині моєю слугою і дай мені, будь ласка, умитися... Шабаш тепер, Маріє Іванівно! Пасіть задні.
— Не дуже, не дуже! — мотнувши головою, одказала та. — Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.
— Ні, сього не буде.
— Не буде приблуди, а добре буде, — затарабанила Мар'я.
— Як, як? Що ти сказала?
— Те, що ви чули...
Поки вони змагались, Христя принесла воду.
— Неси сюди, Христино, — махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. — Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?
Христя увійшла за ним. Велика хата, аж у четверо вікон; по ліву руч, під глухою стіною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сітка, з тонкого Заліза; за нею проти вікна — стіл; на столі усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голі, обнявшись руками, люди, вискаливші зуби собаки, світячі очима коти; по обох боках столу на круглих підставках стояли дві темні чоловічі постаті: одна — в шапці і кожусі — справжній мужик, друга — без шапки, носата, великі пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стінах — картин-картин, аж очі розбігаються! Між двома вікнами чорна блискуча шафа, на їй — головатий чоловік обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел... Христі уперше зроду доводилось бачити таке диво.
— Отой стільчик візьми, Христино, — порядкує панич, — та постав серед хати; а там під кроваттю таз; постав його на стільчик та й лий на руки.
Христя почала зливати холодну воду в його жмені, котрі аж просвічувались при сонячному світі. "І що там мити?" — подумала Христя, дивлячись, як і без того тендітні та білі руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши двері, собі висадила до них голову.
— Бач — зачинилися... Глядіть, щоб гріха якого не трапилося, — каже Мар'я, усміхаючись.
— А ти підглядаєш за нами, стара карго?.. Не такі ми люди з Христиною. Адже правда? — І приязно заглядає їй у вічі своїми карими, блискучими.
— Які ж то ви? — допитується Мар'я.
— Ми — праведні. Правда, Христе?
— Та вмивайтеся, а то покину, — сором'язливо одказала Христя.
— О, бач!.. — сказав панич і підставив руки.
— Та то ще не обійшлося: занову ситце на кілочку! А обійдеться... — регоче Мар'я.
Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають. "І яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злізе!" — думається їй.
— Не мути дівчини, не мути! — відказав панич, кінчаючи вмивання. Христя мерщій ухопила таз з водою і вибігла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. І чує Христя, як не дуже давно сумна і сердита Мар'я
щебече та регоче.
— О-о! там е... — каже вона, сміючись.
— Надбали батько з матір'ю, — додав панич.
Мар'я так і залилася реготом... Христя не розбере, об чім вони розмовляють, вона тільки догадується, що про неї та річ. її ущипнула досада... "Раденька, що дурненька!" — думала вона.
Христя давно вже витерла таз, та не хотіла нести туди, де стоїть він, до регоче Мар'я. Коли він, одівшись, пішов у горниці чаю пити, тоді тільки вона однесла його.
— От панич! От добра людина! Тільки й побалакаєш, коли він дома, — Зітхнувши, мовила Мар'я. Христя тільки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщій пішла прибрати паничеву хату.
Коли пішли з дому пан і панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насіло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно діло і, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на заваді!
— Чи довго будеш пінити отой борщ? — скрикнула Пистина Іванівна і прийнялася сама кришити зілля, різати м'ясо.
Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтіла кочергами, мисками, горшками. Пані собі сердилась, і Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гніву на себе. Який учорашній день був для неї тихий та радісний, такий сьогодні бучливий та непривітний. Як на те, ще й діти, не помирившись іграшками, підняли крик-ревище.
— Маринко! Чого ти плачеш? — гукала з кухні пані.