Аж очі болять дивитися. І в голові макітриться. Хіба помітиш когось у такій юрбі. Єдина надія, що нас помітять.
І такий у мене був нещасний вигляд, що якась жінка раптом схилилася до мене, проказала: "Бідна дитина", — і несподівано ткнула мені в руку три копійки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирішила, що я старцюю. Отямився я — від жінки вже й слід прохолов. Так і лишився я з трьома копійками... До чого я дійшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Підвівся я негайно і, стоячи вже, дивився, а рутки за спиною ховав, щоб, не дай Боже, знову не пожертвували.
Темніти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема. Кавчить у мене в животі від голоду. Ми ж, крім морозива, не їли нічого. Підійшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Він артист? То підем завтра по театрах і знайдемо його. 1км паче, ми знаємо, що він царя грає.
Тю! І як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душі зійшло! От Ява! От же молоток! Таки варить у нього казанець! Метикований хлопець! Авжеж підемо завтра по театрах (у Києві якихось п'ять-шість театрів), і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було (про потопельця і про все інше).
Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!
— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що то за годинник, — сказав Ява.
Стали ми під ліхтарем (уже й ліхтарі засвітили!), давай роздивлятися.
Ловкенький годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, і на ньому замість цифр — золоті рисочки. І стрілки теж золоті. І тих стрілок не дві, а цілих три. Третя, довга й тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бігає — секунди одміряє. Гкрний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — наміряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно наче вкрав, то хоч наміряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Ич, який гордий — без хліба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
І він узяв у мене годинник, і начепив на руку, й одразу став ніби на п'ять років старший. Навіть обличчя в ньо-
го посоліднішало — строге й серйозне стало. Він ішов і гордо ніс руку з годинником, відставивши її вбік, пряму й нерухому, як палка, і скоса поглядав на неї. Інколи він згинав її в лікті і підносив до очей — дивився, котра година. А мене не помічав і не говорив ні слова, наче мене й на світі не було.
І стало мені прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, "мій", я всі муки душевні за нього прийняв... А носить його Ява та ще й хизується, сатана...
Коли ми пройшли всю набережну і підійшли до моста імені Патона, я нарешті не втерпів і сказав:
— Досить! Давай сюди! Знімай! Бо ще... зіпсуєш. А мені відповідать.
Зітхнувши, Ява неохоче зняв годинника і знову став на п'ять років молодший і несолідний, такий, як і був.
Я сховав годинника в кишеню і тільки тоді заспокоївся. Потім згадав:
— Я ж забув тобі сказати: на мосту мені якась тітка три копійки дала.
— О! — стрепенувся Ява. — То чого ж ми пішки йдемо! Було б трамваєм їхать. Бо я вже ледве ноги тягну.
— Але то ж милостиня, ти що здурів! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тітка мені милостиню дала, розумієш, — думала, що я старченя!
— Га-га! Цікаво! — второпав нарешті Ява. — І що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж і не знаю...
Справді, становище було дурне. Взяти собі? Нізащо!.. Викинуть? Гроші тільки буржуїни викидають. Думали ми з Явою, думали і нарешті вирішили — віддамо їх якомусь справжньому старцеві...
— Аз годинником це навіть цікаво вийшло! — з запалом сказав Ява, і в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто класнючо! Це ж однаково, як злодія ловити! Між іншим дуже важливо те, що ми знаємо, де він живе. У тринадцятій квартирі...
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Та знаєш, скільки в Києві тринадцятих квартир? Щоб обійти їх усі — нам життя буде мало...
— І все одно — це дуже цікаво... — не здавався Ява. — І схоже — як ловити злодія... Тільки тут навпаки... Навпаки, розумієш... Злодії ловлять потерпілого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кіно! Скажи?!
— Буде зараз нам кіно, побачиш, що нам зараз тітка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволіла від хвилювання...
...Тітка нам нічого не сказала. Вона мовчки лежала на канапі з компресом на голові. Нам сказав дядько... Він сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепі надавав, що ви б у штани завтра не влізли. А оскільки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу: ще хоч раз щось таке — і я негайно купую вам квитки і того ж дня одправляю назад у Васюківку. Я через вас вдівцем залишатися не хочу. Тітка трохи не вмерла від хвилювання. Бачите, лежить оно...
Ми стояли, похнюпивши голови, і щось белькотали про те, як ми були в кіно, а потім каталися на чортовому колесі, а потім... були в гостях у однієї знайомої дівчинки (Валька Малиновська, чесне слово, ось і адреса точна... можете перевірити) і як нас там добре приймали, і частували, і показували телевізор, і не хотіли відпускать, і... ми більше не будемо!
Потім ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") і голодні полягали спати.
...Ми лежимо і не можемо поснути.
На мене находить приступ запізнілого каяття. Совість точить мою душу, як шашіль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гіркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тільки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Лише за один день скільки! Артиста обдурили, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку протринькали, тітці брехали, дядькові брехали, навіть... милостиню взяли. Невже для того, щоб
стати героєм, треба стільки брехати і стільки нечесних вчинків робити? Якщо так, тоді весь той наш героїзм нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, шляхетні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко... Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й злодюги... Ява зітхає і погоджується зі мною:
— Авжеж. Щось ми розбрехалися і... взагалі... Давай більше не будемо.
— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навіть кров'ю), що більш не брехатимем. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду— мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи і все.
— Гаразд, — підхоплює Ява. — Тільки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не втримався, то тоді... тоді другий дає йому три талабани прямо в лоб. До того ж негайно і де б це не було: на вулиці, в школі, на уроці або навіть у президії на зборах. І не маєш права ухилятися чи там відбиватися в жодному разі. Святий закон! За першу брехню три талабани, за другу — шість, за третю — дванадцять і так далі.
Це навіть цікаво буде. Волю буде виховувати, а для героїзму це теж дуже важливо.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригінальне. І зараз я підозрював, що не так йому тими талабанами від брехні вилікуватися хотілось, як — щоб було цікаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
І, відчуваючи себе чесними вже майже на сто відсотків, ми спокійно поснули.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч у театрі. Велич і падіння Яви Реня
Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у туалет.
Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихенько:
— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якій контррозвідці?
— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.
— Тю! — кажу. — ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.
— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я знаю напевно. А твій дядько не міліціонер і не прикордонник — отже, він контррозвідник.
— Яку зброю? — нічого не розумів я.
— Пі-сто-лет! — відрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухляді письмового стола— вона висунута трохи.
— Так? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую — гляди ж, як ізбрехав!
Вийшли ми з туалету, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді...
— О! Дядю фицьку а що це у вас? — здивовано і невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухляді.
— А-а... Пістолет.
— Та бачу, що не лопата... А нащо?
— Як — нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Ttory! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі "Більшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так оганьбився. І, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда... "На старт!" — потім: "Увага!" — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою... Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
— Ой!.. "фах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулася на підлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.
— Гри-и-шо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. — Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, — сміючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).
— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява.