Втомлені бійці поснули просто на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли сіткою трасуючих куль, спалахами снарядів.
Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогни-ка, ні звуку. Ніби вимерло все. Десь там, трохи вище по Дніпру, Сміяни… Оленка, мати, дід Василь… Чи може, їх уже й нема? Може, залишився один попіл, згарище та вогненний ха-ос…
Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував недавнє минуле. Про-майнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки… Їхнє кохання. Тугий живіт, а в ньому удари нового життя. Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, котрий так і не стає реальністю?
Ранком він піде в бій… разом з товаришами, яких майже не знає. Люди з усіх усюд. Вони зібрані разом ґіґантським вихором історії. Зібрані, щоб стати на дорозі руйнівного во-рожого потоку. Що буде з ними?
Згадалася леґенда, що її розповів дід Василь. Леґенда про істину. В ній великий смисл життя й пошуку. Прагнення до світла, до таємничої мети буття. Не готовий результат, вичи-таний у книгах чи подарований батьками… а болісний особистий досвід, сповнений муки й горя. А часто й смерті. Може, й він умре на цій кручі — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не загинув. Щоб виріс справжньою людиною. Хто в них народиться — син чи донька? Морозець остраху прокотився поза спи-ною Миколи. Не буде нікого, якщо повінь свастики заллє рідну землю.
Ясно, ніби наяву, перед ним випливла якась страшна, символічна картина: йдуть, кре-шучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а під ними — посиніле тільце дитини з розплю-щеними очима. Микола ледве стримався, щоб не закричати від болю. Ні, її і! Краще всім по-мерти в чесному бою, ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які відходили на схід, залишаючи рідні місця.
Біля клубу почувся гомін. Заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, розбіглися. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридливий тягар. Треба відпочити, незабаром бій, зустріч з ворогом лицем до лиця. Треба бути сильним і зібраним.
Він підійшов до дверей клубу, ступив до коридору. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік із шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виникали з темряви і на-ближалися до мерехтливого світла, щось записував на клаптику паперу.
Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він усе життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як улюблену дружину, як дитя. І такий же мовчазний, як земля, такий же вірний, як вона, такий же спокійний і впевне-ний у собі. Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали.
Він піклувався раніше про сіялки і культиватори для поля, а тепер виводить свою друж-ну, роботящу бригаду на інше поле, для іншого посіву.
"З такими не згине рідний край, не пропаде, — подумав Микола, заглянувши в спокійні очі агронома. — Вони — сіль землі, його основа. Доки ось так упевнено мозолясті руки три-матимуть зброю, як плуг і косу, — не панувати чужинцям на нашій землі!"
До сержанта наблизився хлопчина років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— А ти куди? — здивувався сержант. — Малий ще. Катай додому.
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопчина.
— Що значить — сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — Живе в далеких родичів. Ти Юрку, справді йди. Рано тобі в партизани.
— Товаришу агрономе, — чорні оченята Юрка сповнилися вологим блиском, — хай дасть. Я все ’дно піду. Щоб я вмер, піду!
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі бу-ли невинні, лагідні, а десь у їхній глибині зачаїлася недитинна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дай йому карабіна…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся. Агроном з жалем по-хитав головою, перезирнувся з Миколою.
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка.
Микола глянув на хлопця.
— Ти вмієш грати?
— Угу, — кивнув Юрко. — Люблю музику, пісні. І день і ніч слухав би. А ви музикант — еге? Ось у вас на плечі, в футлярі, кобза? Еге?
— Вона, — важко всміхнувся Микола.
— Заграйте, — благально попросив Юрко. — Хоч одненьку пісню. Я ще ніколи не чув кобзи.
— Добре, — згодився Микола, добуваючи кобзу з футляра. Сівши на ящики з патрона-ми, він підстроїв її, взяв кілька звучних акордів.
Перед очима попливли рідні ліси, материнська хата, Оленка серед пишних гвоздик. Біль стискав серце, переливався в слова:
Десь моя далека тиха гавань,
Спить причал-хатина у саду…
Угорі ширяють чорні ґави,
Вічну провіщаючи біду…
Підняв обличчя від кобзи, глянув перед собою. У двері кімнатки зазирали бійці, вуса-тий сержант змахував сльозу з вій. Агроном, зітхнувши, здивовано поглянув на Миколу.
— Імпровізуєте? — здивувався він. — Бо я щось такої пісні не пригадую.
— Я композитор за фахом. Скінчив консерваторію. Був у Сміянах завклубом.
— Пригадую, — зрадів агроном. — Виступали у нашому райцентрі. Ось бач, — хіба думалося, що так зустрінемося? І в нас уже йшлося до того, що буде гарний оркестр. Юрка ось хотіли послати в Київ учитися, в музичне училище. Рояля купили для клубу. Так війна ж. На роялі так нікому й разу заграти не довелося.
— А рояль де? — зацікавився Микола. — Тут, у клубі?
— Атож, на сцені.
— Можна спробувати?.. Може, востаннє…
Микола, обережно ступаючи поміж сонними бійцями, пробрався до сцени, легко ско-чив па неї, одгорнув завісу. За нею стояв новенький рояль. У коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола поклав кобзу й автомата на підлогу, підняв кришку рояля, сів на табуретку. Поворушивши пальцями, пробіг по клавішах. Чиста лагідна мелодія порушила тишу, відлунюючись у закутках клубу. Біля дверей заворушилися солдати, селяни, заблищали захоплені оченята Юрка.
Микола забув про все. Він пірнув у стихію звуків, поплив за її нестримною течією. На-вала останніх вражень покотилася через серце, вимагала виходу в музиці.
Бійці прокидалися, підводилися. Селяни наближалися до сцени. Вони заворожено й здивовано дивилися на худорлявого, запиленого бійця, котрий чаклував біля рояля. Звуки, що сповивали їх, малювали широкі, безмежні степи, хвилі золотого колосся під подихом вітру, а понад тим плином — спів жайворонка у високості. Дзвінко відлунює у небі хорал, який славить красу рідної землі, радість життя. Пливуть у бездонному дивоколі білі хмарини. Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, дже-рельно-прозору.
Раптом грізний акорд! Ще один! Ще!
Чола бійців нахмурюються, оповиваються смутком. О ні, на землі не мир, не радість безжурного життя, не усмішки дівочі. Ідуть з гуркотом по випаленій землі ковані чоботи ворогів, а поряд — мертва дитина, летять угорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть жінки, матері.
Знадвору докотилася канонада. Мелодія враз обірвалася. До залу вскочив командир взводу, молодий хлопець з двома кубиками в петлицях. Він тривожно оглянув бійців, него-лосно, але владно скомандував:
— Займаймо позицію!
Невелике приміщення сповнилося гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу зброю, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, на друге кобзу, останнім пішов до дверей.
Його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. Юркові очі за-хоплено впилися в його обличчя.
— Що тобі, Юрку? — ласкаво спитав Микола. — Сподобалася гра?
— Дуже! — видихнув Юрко. — От би мені так!
— Навчишся, — усміхнувся солдат. — Закінчимо війну, поступиш до консерваторії. Ну, прощай, мені пора.
Юрко несміливо зазирнув у його очі.
— А як вас звати? Прізвище? Може, колись зустрінемось?
— Неодмінно зустрінемося, Юрку! Я Микола Горенко. Щасти тобі!
Микола хутко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні очі хлопчика.
БІЙ
Взводний зупинив бійців під горбом, де вони займали позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога до переправи. В нічних сутінках було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед строєм, зітхнув і, ніби зважуючись на щось, глухо сказав:
— Товариші, друзі! Позаду нас — переправа. Наказ протриматися до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік. Потім наш відступ прикриють вогнем.
Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавсь-кий дядько, озвався заспокійливо:
— Ти, командире, будь спокійним. Ми все розуміємо. Різ треба, значить треба. Хіба вперше?
Командир підняв руку.
— В окопи, товариші. Незабаром світанок.
Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, переко-чувався вогняним валом все ближче й ближче, плювався багровими спалахами. Над полем попливли тумани. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві тихо лаялись артилеристи, проклинаючи покручені дороги.
Потім усе завмерло. Спереду було німо, тільки перекочувався по яругах сивий туман, і здавалося, що під його хвилястою шкірою причаїлася якась ненажерлива хитра піТвора.
Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали з’явитися гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю зазирнути у власну ду-шу. Як він зустріне перший бій? Чи не злякається? Чи не здригнеться перед смертельним іспитом?
Бородатий дядько, полтавець, зупинився поряд, задумливо постояв, присів навпочіпки, почав повільно скручувати цигарку. Запитав:
— Страшно?
— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся довкола, думаю, і сам собі не вірю. Все, ніби сон.
— Правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно і… страшно! І підло, якщо подумати, незрозуміло — чого їм треба? Земля така велика, всім людям доволі — їсти, пити, будуватися.