Сни його були важкі, з кошмарними привидами. Уже два дні не мав він у роті жодної ріски, коли не вважати на деякі зжовані корінці рослин та загублену рибалками на березі рибинку. Давно вже була порожня шкіряна сумка. Невідомому досі щастило. Обшукуючи вночі рибальські човни, в одному з них він знайшов дві хлібини, певне, забуті рибалками. Цієї здобичі вистачило на цілих десять днів. Їсти, звичайно, доводилось по невеличкому шматочку.
Невідомий обережно пошкандибав. Нога загоювалась погано, і ходити було боляче. Галас і шум наближались до лігва. Треба було тікати кудись далі.
Ховаючись за камінням, невідомий тікав. Він тікав, як вовк, який чує наближення до його лігва юрби мисливців. Тікав від дитячого галасу, від піонерів. Тікаючи, випадково наткнувся на клунок. Розкрив його, побачив консерви. Блиснули очі, — хтозна, що було в тому блиску.
— Тепер наша взяла! — прошепотів, завдавши клунок собі на плечі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Шпигун на Ведмежій кручі
Трудові дні для малого Івася починались рано. О, це були справжні трудові дні, повні клопоту, тривог, радощів, хвилювання… Хлопчик просипався від лоскітливого дотику сонячного проміння. Він мружив очі й солодко потягався усім своїм невеличким тільцем. І щоранку його вражав невпинний загадковий рух у кімнаті. Ніщо не стояло на місці: освітлені сонцем, стовпом крутились біля ліжка і танцювали золоті порошинки, на стінах стрибали сонячні зайчики. Перед очима в Івасика у них виростали довгі вуха і куці хвостики, і ці хвостики дуже кумедно трусились, наче зайчик страшенно чогось перелякався. Довгий промінь сунувся через усю підлогу і залазив аж на шафу. Стінний годинник, хоч і не сходив з місця, але й він, безумовно, жив. Маятник коливався, і в такт йому сердитий годинник увесь час примовляв: "Ні, не так! Ні, не так!" І що б не зробив Івась, усе не подобалось годинникові, усе було не так…
Умившись і нашвидку поснідавши, Івасик біг до моря. По дорозі він навідувався до гнізда жовтобрюха. Помощено його було на землі, на схилі невисокої кручі. З задоволенням хлопчина переконувався, що за ніч у гнізді добавилось ще одне яєчко.
Тепер можна просто до моря! Але стежку перетинала ціла орда мурашок. Мурашки були руді, мов червона глина, вони йшли безконечними полками і несли біленьких лялечок. Біля мурашок Івась залишався надовго. Він клав на їхньому шляху прутики, камінчики, та ніщо не зупиняло комах. Він віднімав у них лялечок і, обережно продравши ніжну, як павутина, шкірку, затамувавши подих, дивився, що є всередині. В кожній лялечці лежала, згорнувши лапки, вогка біла мурашка.
Потім хлопчина стрічав по дорозі якогось зовсім-зовсім особливого, небаченого жука з довгими вусищами. Потім знаходив приліплене до скелі кругле осине гніздо. Потім довго ловив і шукав у траві смарагдову ящірку… І коли, нарешті, потрапляв до моря, бувало, що минало півдня…
Найбільше привілля, звичайно, біля моря. Море — це така невичерпна скарбниця цінностей, що тут бліднуть усі описи. Досить згадати про мальків головатих бичків, про химерних медуз, про невеличких рачків і, найголовніше, про крабів… І все це можна впіймати власними руками, все це можна принести додому й посадити в банки! Не дивно, що юний мисливець часто забував з'являтись на обід, і тоді його йшов шукати дід Савелій.
А після обіду знову на берег! На морі з'явились білі баранці, вони білі, наче перший сніжок. Та сонце припікає гаряче, бовваніє на обрії пароплав, і, наче застиглі, мріють у морі рибальські вітрильники.
Непомітно надходить вечір. Величезне, криваве, сідає в море сонце і запалює на небі вогненні факели. Ось воно зовсім зникло, пірнуло в безодню, а захід усе ще горить, міниться тріпотливим відсвітом заграви.
Навантажений багатою здобиччю, безмірно стомлений, злазить Івасик на великий камінь. Гладенький, полірований хвилями камінь теплий, як людська долоня. Хлопець сидить і задумливо стежить, як зникає в морі останній зелений промінь на заході. Хлопець сидить довго, забувши і про крабів, і про медуз, а камінь повільно холоне, віддаючи своє тепло ночі, морському вітерцеві, шумові прибою…
І тут, на камені, знову знаходить його дід Сівелій.
Вранці мати виїздить на шаланді в море.
— Мамо, впіймай мені морського коника!
Івась гладить шкарубку, тверду руку матері. Марина похапцем цілує сина.
— Впіймаю.
— А не забудеш, мамо?
— Як же можна забути?
Морський коник, це химерне створіння, що справді так нагадує кінську голову, вже давно не дає спокою хлопчині. Ой, як же хочеться мати такого коника в своєму саморобному акваріумі!
Шаланда відчалила, за нею друга, третя… Розкрилися, мов лебедині крила, білосніжні вітрила, все далі й далі відпливають шаланди, вже тільки мріють, а Івась стоїть на березі, і йому здається, що він і досі бачить у блакитній далині червону хустку матері.
* * *
Море і небо — як два бірюзових океани. Сашко відчалює і, не здіймаючи вітрила, повільно гребе веслами. Дме свіжий, ласкавий вітер, але море спокійне. Синява, сонце і тиша. Тільки легенько хлюпає біля берега лінива хвиля. Ледь-ледь гойдається човен. На білому борту яскраво червоніють літери: "Відмінник". Як хороше лягти горілиць і безтурботно дивитись на небо! Човен гойдається, мов колиска… Тиша… Блакить… Сонце… Солоний вітрець… Зітхає море…
— Хлопче! Гей, хлопче!
Сашко Чайка від несподіванки здригається. На березі стоїть незнайома людина. Боса, одна нога перев'язана. Шкіряна сумка на боці.
— Хлопче, а греби-но сюди! Є діло!
Яке може бути діло у цього чоловіка? Хто він? Що йому треба від Сашка?
Чайка нерішуче бере весла. Гребе. Човен ткнувся носом у гравій.
— Слухай, хлопче. У вас тут є дачники?
— Є, — відповів Сашко. — У Захара М'якоти, у дядька Сильвестра…
— У баби Горпини, у тітки Мотрі… Хи-хи-хи…
— Таких у нас у Слобідці немає.
— Знаю. Я жартую… Люблю пожартувати… Невідомий озирнувся.
— Пам'ятаю, "каже мені одного разу Будьонний — я в нього в армії служив: "І коли ти, каже, Петре, перестанеш жартувати?" Та це я так. Згадалось. Гуляєш? Мабуть, піонер?
— Піонер.
— У мене синок теж піонер. Володимиром звуть. На честь Володимира Ілліча Леніна. А тебе як звуть?
— Сашко.
— Хороше ім'я. Був такий полководець. — Олександр Македонський. Не вчив по історії? Бойове ім'я… А човен у тебе справний, хороший?
— Хороший.
— А ти, значить, мов капітан… Хи-хи-хи… Годинника маєш?
І знову невідомий озирнувся. Навколо — нікого.
— Не маєш? Е, який же ти капітан без годинника?
— Та… так…
— А гарно тут. Я сюди на дачу приїхав. Дачник. Тільки ось нещастя — нога захворіла. Був у лікарні — каже лікар, треба до міста їхати. Хе-хе, добре йому казати. А як же я туди дійду, коли нога болить? Ти б мене не підвіз на човні? Я віддячу. Можу навіть і той…
Невідомий пошукав у кишені, і на сонці блиснув срібний годинник.
— Можу подарувати, хи-хи-хи… Звісно, коли б він був дуже дорогий, я б не дав. Але добрячий годинник… Стукотить, хе-хе… Підвезеш, Сашко?
Було щось неприємне, вкрадливе в його словах, у його рухах. І Сашкові чомусь згадався Кажан. Згадалась розмова про його арешт. Згадались оповідання брата Лавріна про порушників кордону, "Чому він так озирається? — подумав Сашко. — Наче боїться…"
— Чого ти думаєш? Повезеш? За дві години вже й дома будеш…
І тоді в Сашка визріло рішення.
— Сідайте, — сказав він. — Тільки щоб по правді. Щоб дали годинник.
— Який же може бути обман? — запевнив невідомий, сідаючи в човен. — Я й гребти буду. А ти тільки рулюй…
У невідомого спочатку були інші плани. Він хотів захопити човен і самому пливти до міста. Та від цього довелося незабаром відмовитись. По-перше, біля "Відмінника" завжди був хтось з піонерів, по-друге, на морі завжди можна було зустріти шаланди слобідських рибалок, усі вони чудово знали піонерський вітрильник, і невідома людина на цьому човні неминуче викликала б підозріння. Інша справа, коли на вітрильнику буде ще хтось з піонерів. Скористуватися човном уночі було також небезпечно — і вночі багато рибалок виїздило на влови. Була, звичайно, можливість проскочити непоміченим, але невідомий не хотів зайвий раз рискувати.
Сашко рулював і мовчки дивився на свого пасажира. Той чудово вправлявся з веслами, човен ішов на повний хід.
— Шкода, що не можна вітрила нап'ясти, — промовив ураз невідомий. — А мені здавалось, що буде попутний вітер.
— Ні, вітер напроти, — відповів Сашко.
Раптом невідомий покинув гребти і подивився на берег. У його зелених зіницях загорілися люті вогники.
— Стривай! — гукнув він. — Ти куди керуєш? Куди ми пливемо?
У Сашка шалено стукотіло серце, але він спокійно відказав:
— До міста.
— Ти брешеш!
Човен хитнувся, в одну мить невідомий був біля хлопця.
— Змійониш! — прошипів він, озираючись на всі боки і вихоплюючи револьвер. Вдалині майоріло кілька шаланд. Сашко зрозумів, що допомога далеко. Він відхилився набік і хутко підняв весло. Але вдарити невідомого по голові не встиг. Весло зі свистом розрізало повітря і стукнуло в днище вітрильника. Тієї ж миті міцні руки схопили Сашка, і після короткої боротьби він важко впав за борт.
Вода з головою вкрила хлопця, та він виринув і побачив, що ворог уже повернув човен, поставив вітрило і з ходовим вітром хутко віддалявся. Тоді, напружуючи всі свої сили, Сашко поплив. Він плавав чудово, але до берега далеко, і голова була страшенно важка, наче затиснута в залізні лещата. "Мабуть, він мене добре стукнув", — майнула в хлопця думка. Він ще намагався пливти, та з кожним помахом рук останні сили залишали його. З жахом він зрозумів, що до берега вже не допливе.
* * *
Олегові Башмачному заманулось відвідати печеру, в якій він колись заховав браунінг. Чудова печера, там можна влаштувати зимовище, як на Північному полюсі. Те, що надворі гаряче літо і всюди буяє яскраво-зелена рослинність, ніскілечки не перешкоджатиме полярному дослідникові прожити довгу зиму в крижаній печері.
Чудовий куточок! Тут можна розводити вогнище, можна помостити постіль з сіна і довгими полярними ночами слухати завивання пурги і рев голодних білих ведмедів. Можна, нарешті, ходити на полювання. Нагірний, напевне, теж згодиться "зимувати". Він хоробрий хлопець. Коли його вели на розстріл "сині", він не злякався.
Олег заходився порядкувати.