Чує серце моє. Ні книжка, ні шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопів, до валів. Скріпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запізно! Ми все спізняємося, Іване. От добре, що ти приїхав.
— Добре?
— Авжеж. Будемо вкупі журитися й працювати.
— Моя ти!..
— Але не так, ні, — перечила, відсуваючи його голову від себе, — а там, у кріпості. Багато там роботи.
— З тобою ніяка робота не страшна.
Журилися й розважали себе.
Чуйкевичеві так дивно було. Недавно табор, військова канцелярія, шум, гамір, крик, а нині старий двір, в городі зелень, квітки, він з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввічлива, щира. Ніби з пекла до раю ускочив.
Чи надовго?
І він зажурився.
— А про батька мого не чув? — спитала нараз Мотря. Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив... Як їй це сказати?..
Відразу, так, як воно є, не затаюючи нічого... Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!
— Про батька мого не чув, питаю тебе?
— Нічого доброго не чув, Мотре.
— Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи.
Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева...
"Пощади її, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!"
— Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим.
— Його, Іскру й усіх, крім Осипова.
— Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будучиною. Бач, яка справедливість царська!
— Це треба їм було знати вперед.
— Тепер запізно.
Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей. від котрого ясно ставало в хаті?
Припав до неї, потішав.
— Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить.
— Бог простить, а Україна?
Цілував її руки.
— А якою ж то карою покарають його? Може, вже й покарали?
— Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтійович пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не прибув.
— До Білої Церкви його привезуть? До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?
— Мабуть. Василь Леонтійович гетьмана генеральний суддя.
— Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!
Перший раз у життю сама притулилася до нього.
— Мати в запертю... — почала тихо.
— Матері нічого не зроблять.
— Батька скарають... — жалувалася, як дитина. Нараз:
— А яку кару йому присудили?
— Знаєш, як цар карає, Мотре.
— Жорстоко.
— У його милосердя нема.
— Може, на горло?
— Не-зна-ю.
Без крику повалилася на землю.
ВЕЗУТЬ!
Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Нігде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі дорана не простоїть. На те під Борщагівкою табор.
Табор хвилювався. Даний був приказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей приказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, толкували собі всіляко.
— То йдуть, то вертають — колотять.
— А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві.
— До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба, може, хрести на київських церквах здалеку побачиш.
— Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь.
— Скучно стоять.
— То сідай.
— З тобою не договоришся.
Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від уха до вуха.
— Кажуть, швед знову москалів побив.
— Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.
— У Головчині?
— Так.
— А де той Головчин?
— Там, де шведи москалів побили.
— Ага.
Старі козаки реготалися.
— Дивно, що цар не встоїть проти короля.
— Проти нього навіть ти не встоїш.
— Дурний!
Липнева жара до сварки охоту відбирала.
— Багато русских полягло?
— Я їх не числив.
— Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?
Старші розборонювали молодших.
— Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.
— Ти б волів у гречку?
— Не в твою.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.
Пристали до нього.
— Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?
Сотник покрутив носом.
— Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.
— Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?
— Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.
— А цар?
— Досить з вас, більше нічого не скажу.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
— Чули?
— Хто не оглух, той чув. Або що?
— Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.
— Чому?
— Бо не знає, куди швед поверне.
— Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.
— Така честь?
— Не честь, а щоб не втік.
— Хто?
— Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати.
— Де?
— Тут, у таборі, тому й не двигнули його.
— Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!
— А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?
— Не вірю!
— Ведуть, ведуть! — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.
— Ведуть!
— Де?
— Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі.
— Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.
— Було, що й королям голови стинали.
— Хто?
— Люди. Королі людям, а люди королям.
— Ти бачив?
— У книжках пишуть.
— Або то правда? Сурми заграли на збірку.
— Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!
— Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.
Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.
Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.
Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.
Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії.
Іскрі помагають вилазити з повозу, Кочубей прібує встати сам, захитався, паде. Його беруть попід руки, як раненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, двоє стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах.
Вечоріє.
ЧИТАЮТЬ
На другий день, коло полудня, весь табор виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.
Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.
Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
— Замість з ворогом воювати, своїх б'ють.
— Буває, що свій від ворога страшніший.
— Не знати, чи й Кочубея приведуть?
— Мабуть, ні. Хорий дуже.
— Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов.
— Хорий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане.
— В руках свою голову принесе.
— Не він один. Буде таких богато.
— Цар ласкав.
— Тихо, вже йдуть!
Всіх очі повернулися в один бік.
Гетьман з Вельяміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
Гетьман був у чорній кереї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, як є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.
Вельямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать,
Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман по старому звичаєві повертається на всі сторони світу, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, "тра-рах!" Птахи зриваються і кружать неспокійно, в воздусі чути порох. Орлик сповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав, і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебіга оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.
В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтійовича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.
Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу, Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:
"Його величество цар ствердив справедливий присуд свойого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав і відав і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади".
"Амінь!" — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами вважно й побожно слухали царського маніфесту, який приказано було прочитувати також у церквах.
І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.
Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки.
Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не прохав.
СПОВІДАЮТЬ
З Борщагівки привезено старого попа.
Сповідник відвідав перше полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.
Кочубей довго сповідався.