Ти праворуч — і очі за тобою праворуч, ти відійдеш убік — і вони за тобою. Він усе бачить".
І Тарас відсовує від себе книжку, відвертається від спокуси. А в класі йде своє. Совгирь розчервонівся, піт з нього ллє.
* Було ж того до півночі. Сова прилетіла.
Прилетівши, потихеньку да під столом сіла.
А старий пан журавель Загадав слати постель.
А хрустель упився,
Під стіл ізвалився.
Що ти, дурний, задумав? Та вже Совгирь зараз закінчить, хватиться книжки, а її нема. Та он і Петро дивиться, що я роблю, і Андрій... усі дивляться... ні... не треба... геть...
...А як листочок? А як один-однісінький листочок?.. Оцей, що з квітками... це ж уже ніхто не побачить... ніхто й не взнає... сховаю за пазуху... а дома за образи... ні, краще у хліві...
Книжка ходором ходить в руках Тараса. Він узявся за один листок, але пальці збезсиліли, й він не міг рвонути. Прихилився за стіл, весь ізігнувся, зібрав усі сили...
Толко сова з пугачем зосталася в хаті,
По-францюзськой звеліла усім танцювати.
Гей, гей, совуле!
Сокулная матуле!
Гуляй доволі По своїй волі!..
Тарас ірвонув сторінку. Але старий папір був міцний, старі оправщики оправляли на совість — сторінка тільки надірвалася до половини, як Совгирь скінчив читати й повернув лице до Тараса. А повернувшись, побачив таку картину.
Усі учні сиділи і у всіх були червоні веселі обличчя; один тільки Тарас стояв і лице його було зсиня біле, рот перекосився. Він обома руками простягав Совгиреві розкриту книжку з надірваним листком. І в тім русі було стільки одчаю, мов би то віддавалося життя усе.
Совгирь був розпалений і попередньою випивкою і оцим своїм шумним сценічним успіхом, але навіть у такому стані помітив, що з Тарасом щось не так.
— Що з тобою, Тарасе?
Тарас беззвучно ворушив синіми губами. Совгирь підійшов, узяв із простягнених рук книжку.
— Листка надірвав? Чи може він так і був?
Тарас тільки дивився напівбезумними очима і нічого не розуміє. Хлопці притихли й з цікавістю поглядали на свого товариша, теж не розуміючи в чім річ.
Совгирь вправив листок у своє місце, ляснув палітурками й кинув книгу до купи своїх паперів. Для нього інцидент був вичерпаний, хлопці теж звернулися до своїх інтересів, почали розпитувати вчителя про деталі прочитаного вірша, і тільки Тарас був вибитий із психічної колії. Він і сів уже, але дрібно-дрібно тремтів увесь. Старався вслухатися в те, що говориться в класі, але не міг нічого розібрати. У нього розболілася голова й він, уже направду хворий, попросився додому.
Совгирь об’явив, що на сьогодні наука скінчилася й усі можуть іти додому. Хлопці гамірною юрбою висипали на вулицю. Питали Тараса, що з ним.
— Голова болить, — коротко відповів він і, понуривши голову, пішов додому.
1
те й друге — назва осла.
XII
Тарас просто фізично відболів свій учинок: кілька день ходив невеселий, розбитий. Питають: що з тобою? Каже, ніби нездоровиться. Мати лапає голову
— ні, не гаряча.
— Може, б ти до школи не йшов, Тарасику?
— Чому? Я піду...
А в школі теж: сидить задуманий, до забав не встряє, ні з ким не говорить.
І дивна річ! Поняття "красти" має ріжну інтерпретацію на селі і далеко не завжди в поясненні того слова криється щось ганебне. Тарас виростав у атмосфері вільного тлумачення того поняття, сотні разів чув, як ота сама крадіжка виставлялася як молодецтво.
Нарубати в панськім лісі дров і ловко, під самим носом лісничих , вивезти
— хіба це крадіжка? Або обтрусити геть начисто груші у прикажчиковому садку. Та тут же й віддалеки не підходить поняття "красти". То коней крадуть або церкву обкрадають ото да! А кавунів на бакші набрати, або дітвора змовляється: "Ходім до Рискаленка гороху красти", так це ще не крадіжка.
І це загальний погляд. Так розуміє й той, хто краде, і той, у кого крадуть. Ніде не міг почути Тарас категоричного й яскравого осудження всякої крадіжки. Хіба ото піп інколи насипле громами у церкві, але це здебільшого тоді, коли піймає людську скотину у своїм житі. А сам частенько виводить кобильчину на мотузку та пасе у людському хлібові. Раз наскочив Тарас, а піп тоді смик-смик за мотузок.
— Дивись, клята кобила!.. А я й не туди, що вона у чужому пасеться.
І ніде Тарас не бачив якихось абсолютних або хоч приблизних зразків абсолютної чесності. Навіть у школі не раз чув, як Совгирь картав старших учнів, коли вони не вміли зробити чогось тихенько, наприклад, набрати дров у чужому дворі.
— Ех ви, йолопи царя небесного! Такої дурниці й то не могли спроворити.
Взагалі поучав ще деякі справи краще робити тихенько, підкріпляючи то, своїм звичаєм, віршами.
Хто захоче часом щокольвек згрішити —Должен пильно од людських очей хоронити.
Публічний бо гріх душі тяжчайшій биваєт,
І Бог за публічний гріх горше караєт.
А що хочеш сотворить велика чи мала —Утрись і запрись, щоб і сич і сова не знала.
— Хмизом-низом попід вербами, — додавав Совгирь, підморгуючи. І коли б Тарасів випадок трапився з ким завгодно з його колег — там і віддалеки не було б ніякої трагедії. Не надірвав, а просто вирвав, і не один листок, а скільки в жменю вчепив. Приніс би додому, показав сестрі, матері, батькові. Батько, може, спитав би коротко.
— Украв?
Син мовчки кивнув би головою на знак потвердження. Батько погрозив би пальцем і сказав би тільки:
— Ой дивись, сукин син.
А це можна було би толкувати двояко. Могло означати — "ой, дивись, не крадь більше", а могло означати — "ой дивись, не попадись".
А Тарасові якісь категоричні імперативи причинили стільки мук. І нікому він не казав про свої переживання і ніхто ніколи про них не довідався. Тільки книжка в грубій зеленій оправі так і зосталася предметом прагнень Тараса —цілком платонічних: от би подивитися!..
Та що ж... На світі "все йде, все минає" — минуло й самоїдство Тарасове. ЗрГвноважився, повеселішав і знова увійшов у події шкільного життя. Воно його захоплювало. Те, що наука давалася йому легко, те, що він одразу міг запам’ятати вірша, міг намалювати що завгодно, і те, нарешті, що учитель і помітно й непомітно виділяв його з гурту — те все підбадьорювало, ворушило нерви, і Тарас іноді чув себе навіть щасливим.
Субітки, правда, трохи псували лінію, але й вони проходили порівняно легко: раз тому, що Тарас звик, а друге й тому, що Совгирь бив свого улюбленця тільки для форми.
А в селі сталося дві події колосальної ваги: у корчмі змінився шинкар, а в церкві піп. Спочатку скажемо за корчму.
XIII
Ряд літ шинкував у Кирилівці Янкель. Громада звикла до нього, він звик до громади, й жили обидві сторони в злагоді. Янкель не надуживав своїх орендарських прав, не лазив по людях, не трусив "дешевої" горілки. Коли хто з дядьків і дістав там кварту-другу де на стороні — Янкель не робив з того питання й дивився крізь пальці.
— Громада годує мене й мої діти, то навіщо я маю сваритися з громадою? —казав у таких випадках. І громада це цінила й теж не надуживала. Хіба іноді хто прикупить на стороні при якім случаю — для весілля, скажім, абощо, а то беруть у Янкеля. Словом, стосунки між селом і корчмою були відповідно гармонійні.
Це було видно зразу. Янкель і сам любив пожартувати й розумів жарт, тому у корчмі завжди було весело. Особливо любив жартувати із Янкелем Совгирь. Правда, не завжди ті жарти були делікатні, але того ні та ні друга сторони не помічали.
Нападеться, часом, Совгирь, ніби Янкель розбавляє панську горілку водою.
— Мішаєш! Мішаєш " ти вже мені не кажи! Мене, брат, не обдуриш! А знаєш що вам, ліющим воду у вино, сірич у горілку — знаєш, що вам на тім світі буде? Знаєш, що про вас святе письмо говорить?
Янкель сміється неголосно. Він завжди потихеньку сміється.
— Ні ваше ні наше письмо о тім не говорить.
Ваше, може, й не говорить, а наше говорить. Наше писаніє про нас, трункових людей, дбає, ти не кажи!
А вам ся тоє звіщаєть,
Же вас гнів божий ожидаєть,
Поневаж у вино воду мішаєте І Богу кріпко-кріпко тим согрішаєте.
А то нападеться часом ніби у Янкеля вивіска неправильна.
— Чим же вона неправильна?
А тим, що ти свою вивіску намалював на старому образі Миколи чудотворця. А образ узяв із церковного горища — думаєш, ніхто не знає?
Вивіска була собі як вивіска: на старій дошці було написано:
"Трактовая корчма помещика В.Энгельгардта".
Половина літер злізла, розпливлася, перетворилася у якісь розляпані фігури і, маючи добру пайку фантазії, хоч би, скажім, таку, яка потрібна, щоб на місяці побачити Каїна й Авеля"можна було й на Янкелевій вивісці побачити не тільки Миколу чудотворця, а й Варвару та сорок мучеників.
То от коли Совгиреві приходила фантазія, він починав грозити Янкелеві, що стягне колись вивіску.
— А тоді знаєш, що тобі буде? Живого спалимо на вогні!
Жарт був крутий, совгирівський, але все ж був жарт, і Янкель відкликався теж жартом.
— Ну-ну! Тільки руш таблицю — так і посунеш у Сибіряку!
Іноді, для різноманітності, Совгирь починав фантазувати, як то він підпалить корчму і то саме в шабаш, як то вона горітиме синім полум’ям, а Хайка буде витягати бебехи, а пір’я летітиме кругом. Картина виходила яскрава. А при тій оказії розказував, як він, Совгирь, трохи не потрапив живим на небо на зразок Ілії або Єлисея.
— Це як я жив на кондиції... Одлучився я раз із села в хутори — діло там було одно... Іду назад увечер, доходжу до могили — там із хрестом могила була на полі — коли глядь! Небеса розверзаються і звідти ясність така б’є, що й сказати не можу. Упав я ниць і глаголю: "Не достоін єсмь, Господи, узрєті славу твою"... А сам так і трепещу весь. Коли глянув — аж то корчма у селі горить.
Дядьки сміються.
— Це ти, Совгирю, на хуторах у куми, мать, хундамент добрий заложив, що тобі корчма за царство небесне показалася.
І от ця гармонія корчми з селом нараз скінчилася. До відома Янкеля в один прекрасний день було доведено, що він не арендатор більше у Кирилівці, а що всі шинки у пана Енгельгардта заарендував якийсь новоприбулий єврей Майорка. Сам Майорка буде жити десь у місті, трохи чи не в Звенигородці, торгуватимуть
його прикажчики, а він буде тільки грошики потягать.
Янкеля це приголомшило. Він був давній арендатор у Енгельгардта, арендні гроші завжди вносив точно, у панському дворі завжди давав усім кому треба, отже міг сподіватися, що його хоч сповістять наперед приятелі.