Ось так! Бояри ж не люблять і бояться цього князя. Ти бачив коло нього бодай одного боярина? Сини та улюбленці. А улюбленці хто? Прості люди, як ми з тобою. Прибився до нього якийсь Іваниця безрідний з Києва, привіз безневинному тяжке звинувачення, а він що? А він садовить мене з собою за стіл, а тоді кладе поруч спати. Де ти бачив таке, Дулібе? І хочеш, щоб наші бояри любили такого князя? Історія твоя теж боярського роду, коли знехтує таким чоловіком.
— Вона не моя, Іванице. Не належить нікому. Стоїть над нами, а ми їй слугуємо.
— Оце! Слугувати, а кому — і не знаєш! Споганив я собі руки цим Силькою, а тепер ще й того Кузьму треба нам шукати та допитувати? Чи, може, годі?
— Хіба хочу цього? Змушений, Іванице.
Князь Юрій так само вважав, що повинні знайти вони ще й Кузьму Ємця, для чого треба було їхати до Івана Берладника, до якого, власне, Долгорукий перед тим і добирався, але виходило так, що Дуліб своєю впертістю завернув князя до Суздаля. Тоді Юрій просто втік непомітно до князя Івана, щоб спочити від державних клопотів, тепер доводилося вирушати після належних приготувань, з дружиною, ловчими, наближеними, дармоїдами, соколами, ловецькими псами, тягти за собою валку порожніх саней для полюддя, яке збиратиметься по путі, бо шлях до Берладника нелегкий і довгий.
Тут з'ясувалося, що князь Іван Берладник не має постійного місця перебування; він не просто був князь безземельний, себто позбавлений власної волості й вимушений через те найматися на службу до інших, — життя зробило його чоловіком блукливим, непосидючим; він, вже й маючи пристанище і можливість сидіти десь на одному місці, зривався щораз то в більший похід, то в менший, незмога було вгадати, де він опиниться завтра, тому "їхати до Івана Берладника" означало мандри затяжливі й плутливі. Тут треба було або ж зриватися несподівано, як то зробив був Долгорукий ще до снігу, або ж вдатися до великих приготувань, як тепер. Дуліба Долгорукий уникав, зустрічалися лиш за обідом, але обіди в Кідекші відзначалися стриманістю, не було здоровлення, не розповідалося притч, не співалося пісень, пилося пиво та вода, зрідка мед; коли й згадувано про когось, то найчастіше про Берладника, особливо нестримна в розмовах про князя Івана була Ольга; це були просто вигуки, неприховане захоплення, відверте вихваляння того загадкового бездомного князя, про якого Дуліб, хоч і знав трохи ще з свого побуту коло Марії, яка
доводилася тіткою Берладникові (той сидів тоді в Звенигороді), та з того часу багато зайшло змін; отож перш ніж вести докладну мову про Берладника, треба було до нього доїхати.
І вони нарешті вирушили.
Вдарили морози. Води зашерхли, а тут налетіли віялиці, насипали в той шерх снігу, і все взялося вже й не кригою, а якоюсь струпуватою корою, і ріки лежали, мов довжезне, вмерле навіки, сіроспинне гаддя, озера перетворилися на великі галяви посеред соснових борів, а болота затвердли в рівнини, по яких, випереджаючи сніговиці, гасали поночі табуни легконогих вовків, світячи лиховісними вогнями своїх очей у безбережжях неосяжної сеї землі.
Зникли мовби назавжди зорі з неба, не було й сонця, воно лиш іноді вгадувалося в невиразному свистінні хуги, і тоді здавалося, що в тому місці з неба сиплеться не сніг, а жовтий пісок, твердо порошить на землю, шкулько шмагає все, що трапляється йому на путі.
Долгорукий ждав, поки вгамується завірюха і вляжеться сніг на дорогах; тим часом князь Ростислав мав готувати в Суздалі дружину для походу на південь, добирати коней, ладнати сани й лижви для воїнів, яких князь Юрій щоразу набирав з простого люду. Торішньої зими Ростислав з Андрієм ледь не встигли на поміч своєму братові Івану, який стояв разом з Святославом Ольговичем проти Ізяслава, вони впали б тоді князеві Ізяславу, мов сніг на голову, з своїми лижварями, про яких ніхто й не чув ніколи, та довелося затриматися під Рязанню, а там помер, може, й справді отруєний, брат їхній Іван.
Нарешті показалося сонце. Виповзло з-над борів, барвлячи неприродною жовтістю небосхил, велике, з розмитими, невиразними краями, глянуло на землю, припікаючи морозом, і скотилося в темні безвісті.
Наступного світанку великий князь вирушив з Суздаля на полюддя. Так було сказано всім, та й нічого не було дивного в цім поході, бо щозими кидав князь великі городи і виводив свою дружину на прохарчування до волостей, зупиняючись по великих селах на гостину, чому й села ті звано погостами; збирав данину збіжжям, хутрами, дичиною, рибою, медом, воском, деревом і навіть каменем, бо білий камінь, який ламали на Оці, везено до Суздаля й Володимира, Ростова, Переяславля-Заліського та інших городів для спорудження церков і теремних дворів.
Вирушали так. Попереду — князі Юрій та Андрій. Обидва при оружжю, в панцирах і шоломах, бо до кожного походу треба ставитися з належною повагою, а все починається з князя, і коли він знехтував чимось, то ще більше знехтують його люди, військо втратить лад і розбіжиться від самого тільки ворожого погуку, вороги ж зроджуються завжди там, де їх ніколи й не сподіваєшся. За князями тримався Дуліб, коло якого їхав Вацьо, розтоптувач чобіт, чоловік мовби й не вельми потрібний у поході, але без нього Долгорукий не вирушав нікуди й тримати звик коло себе найближче. За тими двома трималося кілька найближчих людей великого князя, серед них замішався й Іваниця та Силька, якого випущено наперед не так з пошани, як для того, щоб мати на оці меткого монашка, далі їхали вистелені килимами сани, в яких сиділа княжна Ольга, що не хотіла відставати від батька, та, власне, й князь теж не дуже рвався від доньки, інша річ старша Євфимія, вона вже княгиня, має готуватися до шлюбної поїздки, Суздальський край для неї — це щось минуле, колишнє, досить має довгих зимових поневірянь, коли вони з Ольгою, ще дітьми, з покійною матір'ю, яка не полишала батька в жодному поході, отак вирушали щоразу в морози, в сніги, в безмежжя лісових доріг і переходів, на кінці яких не завжди було тепло й притулок, бо часто доводилося вдовольнятися й звичайним вогнищем, в той час як дружина цілу ніч відганяла вовків, що в неперевершеному звірячому нахабстві лізли мало не в самий вогонь, не лякаючись обшмалити свої морди.
За саньми скакала нечисленна дружина, бо Юрій не любив мати коло себе багато людей, окрім того, багатьох лишив Ростиславові. Далі їхали ловецькі з псами й хижим птаством, везли припаси для князівської родини на санях і на в'ючних конях, замикала похід валка порожніх однокінних саней, було їх багато, розтягували вони похід у довжезну вервечку, так що голова не бачила хвоста, хвіст не бачив голови, і Дуліб, озираючись, з подивом думав, як же князь зуміє вмістити в будь-якому селі отаку лічбу людей і коней, адже тут вистачило б на десяток сіл!
— Ось так, лікарю, — посміювався злегка Долгоруий, дивлячись на нескінченну валку саней, — минає ціле життя наше, як оця валка, в якій голова не бачить хвоста, хвіст не бачить голови. Бо хіба князь спроможен побачити весь свій люд, і хіба всі людове побачать коли-небудь свого князя? Ідеш до них і ніколи не дійдеш, не стачить тобі цілого життя. А куди й доберешся, то знайдеш повсюди боярина. Вже сидить, вже там, вже тебе випередив. Ось про це тобі мовив, хоч знаю: тобі цей клопіт чужий. Ти стоїш між життям і смертю.
— Всі стоїмо, — сказав Дуліб.
— А я ще між людом і боярами. Ніхто цього не збагне.
— Хотів би це збагнути і намагатимуся, — з несподіваною відвертістю мовив Дуліб, — стоїть мені в голові вчорашня наша розмова, князю.
Перед від'їздом Дуліб мав розмову з Долгоруким. Юрій сам запросив його до своєї повалуші, там, не вигасаючи, горіли з гуком і тріском, як у всіх палатах у Кідекші, дубові дрова, князь, легко зодягнений, попиваючи улюблене своє просяне пиво, сидів за столом, переглядав якісь грамотки, деякі з них, як зауважив Дуліб, мали печаті свинцеві, срібні, а то й золоті, отже, прислані були від великих володарів. Запрошений сідати, Дуліб відразу почав був про свої сумніви й вагання щодо київського діла, сказав, що б'ється думкою, навіщо було такому чоловікові, як ігумен Ананія, кидати підозру на князя Юрія, чи, може, хотів цим відомстити за те, що Юрій виступив проти обрання митрополитом Клима Смолятича, а всім відомо, що Клима, монаха Зарубинського монастиря, радив на митрополита князю Ізяславу саме ігумен Ананія, хоча це теж точно не встановлено.
— Передчасно про це, — спинив його Долгорукий, — покликав тебе, лікарю, не для цього. З'ясувавши справу до кінця, коли знайдемо тобі ще другого чоловіка, тоді й скажеш усе. Не заважатиму тобі. Сьогодні хотів про інше. Не знаю, чи й треба. Та їдеш зі мною по моїй землі, побачим, може, багато чого. Належиш до людей, які вміють думати, я пересвідчився вже. Не стану закликати тебе подумати про п'ятдесят літ, які провів я тут, на цій землі, що шуміла лісом або тряслася багнами, тонула в водах, ховалася в диких хащах. Не люблю згадувань, хвалитися не люблю теж. Навчився цього від батька свого Мономаха. Всі згадують великі походи, а він завжди пам'ятав той найкоротший і найбезславніший похід проти половців на Триполь, коли улюблений брат Ростислав утонув у Стугні. Мономах карався тим до самої смерті.
Ось так і в мене. Ти чув мою суперечку з князем Андрієм про письменство. Точиться вона в нас іздавна. Не сходимося з сином. Справа це наша, не обходить вона нікого, з тобою б теж не говорив, коли б не приблукав ти до мене і не гостем, не другом, а ворогом, щоправда, ворогом несвідомим, а за незнання карати людей не слід.
Тому й хотів тобі дещо показати. Ось пергамент. Тут зшито кілька шкір. Ніхто не відає про них, ніхто не бачив ніколи, хоч немає тут ніякої таємниці. Спробував я вміщувати свої роки, проведені в цій землі, на пергаменті, не даючи їм виходити за межі одного рядка. На кожен рік — не більше рядка. Поглянь просто так, бо читати тут нічого, коли ж поїдемо, побачиш, скільки позосталося щоразу поза рядками цими, і вже тоді подумай не так про мене, як про тих людей, які змагаються тут за свій побут, і про всю нашу землю, яка щодалі розпадається, роздрібнюється, роз'єднується, і нема сили, яка б зібрала всіх докупи.
Він посунув по столу до Дуліба велику, в товстій шкірі книгу, яка мала в собі лиш кілька пергаменних хартій, скріплених шнуром і золотою печаттю, з зображенням готового до пострибу лева, під яким стояв ще якийсь знак, схожий на перевернутий лук з накладеною на тятиву стрілою.
— Це лук? — спитав Дуліб.
— Вгадав.