Тільки один раз озирнувся, коли Лужінський вивів човна з стоянки. Не оглядався більше і Лужінський, старанно вдаючи, ніби прогулюється в цьому химерному, слухняному човні, лише скидав поглядом на берег.
Берег, де, нарешті, пристав Лужінський, був справді зовсім порожній. Мабуть, поліції не так уже й треба було знати, що за лікар відвідував хвору дружину Каспара Луджіно. Такий напрочуд мирний берег Лігурійського моря, тепла передзимова днина. Десь далі по шляху чулося гуркотіння авто. Автострада жила своїм життям.
Тільки образ капітана, образ холодної замкненої людини, шпика, який лише формально догоджав сестрі, тепер не виходив з голови. До чого ж там "Циганка" в стильній рамі? Дивовижна "чесність" по відношенню до сестри-демократки...
Тільки переодягнувшись, видерся на берег і одразу ж відчув своє становище людини, що на оці в поліції.
Нестримно і з смаком сплюнув, озираючись навколо. Зустрічні авто його ніскільки не непокоїли. На щастя, ранком авто квапилися тільки в Ніццу. Насторожений, ішов на тридцять шостий кілометр, чекаючи зустрічі з гондольєром. .
Той підвівся з надбережної кручі, де сиділо їх двоє. Підвівся, скидаючи з себе верхній одяг. У руці тримав фетровий капелюх. Його приятель був одягнений в робу гондольєра.
— Педро досі ще водить поліцая,— сміючись, мовив знайомий гондольєр. Його друг також усміхнувся, підтримуючи тим спокійний настрій.
Коли Лужінський слухняно переодягся в скинутий з плечей гондольєра одяг, надів крисатий капелюх, трохи збивши його набік, гондольєри вже зовсім весело засміялися.
— Бравіссімо! — запевнив батько Педро, беручи під руку Лужінського.— Цей мій друг проведе вас в одне місце. Вам неодмінно треба зараз переховатися на якийсь час, доки вгомониться поліція.
Навіть ім'я свого друга не назвав. Повернувся і щез, плигнувши з берегової кручі до моря.
Заглибившись у придорожню парость, ішли швидко. Мовчали, бо, справді, про що говорити з незнайомою людиною, яка лише виконує прохання свого приятеля — приховати друга Каспара Луджіно. Згодом повернули шляшком далі від моря. Навіть шуми морські починали губитися в шелесті переліска.
— Приятель сказав, що ви цікавитесь містом Сетубал?— нарешті, запитав гондольєр.
— Так. Може, випадково розшукаю дитя однієї хорошої матері. Його злочинно викрадено для шантажування батьків напередодні цієї війни з Радянським Союзом,— пояснив Лужінський.
— Маєте знайомих у Сетубалі?
— Жодного. Лише адресу жінки, до якої послано дитинку. Але ж тепер війна, чи вціліло агентство злочинців?
— Якщо американка, то вціліла — вони зараз збільшують кількість своїх аборигенів на цім континенті. Американка вціліє... Мій друг радив допомогти вам. А як? Чим? Тут чи в Португалії? Триває війна. Ви літаєте?
— Лише як пасажир. Але...
— Літаки тепер... здебільшого тільки військові. Мій брат льотчик. Після поранення на африканському плацдармі переведений у цивільну авіацію. Був...— гондольєр притишив голос, озирнувся,— був французьким і комуністом.
— А воював на боці Гітлера? — здивувався Лужінський.
— Не дивуйтеся, друже,— гондольєр по-приятельському ляснув рукою по плечу Лужінського.— Не всі комуністи в запіллі. Брат, певне, втратив зв'язки з партією. Таке кругом... Думаєте, що в армії Гітлера немає комуністів? Еге! А де б же вони були, коли вивернулися і не потрапили до концтаборів.
— Гадаєте, літають? — багатозначно запитав Лужінський, мимоволі підтримуючи цю ризиковану розмову. Адже йому потрібен зв'язок.
Гондольєр тільки хитнув головою. Вийшли з лісу на порожній шлях у полі. Він круто завертав і спускався в долину. Там, тулячись до приярків, розташувалося невеличке селище. За ним просто по долині викручувалася спокійна річка.
— Отут, у крайній хаті, і перебудете. Хороші люди, теж рибалки, родичі брата. Господар уже інвалід цієї війни, протез очікує від держави, а сам дерев'янку собі змайстрував і навіть на рибальство ходить з нею. Ось побачите, хороший чоловік.
— А ми не зашкодимо людям?
— Ого, ще й як! — вигукнув гондольєр.— Та ж ми зайдемо до нього не з, шляху. Давайте ось сюди, перестрибнемо яругу і проберемося з садиби.
Інваліда на незграбній дерев'янці здибали ще в дворі. Родинно привітався з гондольєром, подав руку і Лу-жінському.
— Брат у польоті, не знаєш? — запитав гондольєр. Інвалід у ту ж мить оглянув Лужінського з ніг до голови і посміхнувся собі у вуса.
— Здається, сьогодні відпочиває. Вся авіація тепер перекидає війська. Не всидять наші на африканському узбережжі... Та він, здається, знов при фірмі.
Якесь і своє слово хотілося б докинути Лужінському про ті авантюрні операції фашистських десантів на африканському узбережжі. Але з обережності й оглядності промовчав.
Коли ці двоє відійшли, Лужінський ступив у затінок до повіточки. Приятелі не стояли на одному місці, щось гаряче доводили один одному. Тільки коли поверталися від повіточки, Лужінський почув, як господар востаннє з докором промовив: "Він мені розказуватиме!.."
— А французьку мову ви знаєте? — запитав інвалід, не докінчивши тієї фрази.
— Зовсім погано. Знаю трохи англійську.
— Англійську...— міркував інвалід.— Англійську Дук теж трохи знає, але ж він... Та добре, що й так.
— Все ж я цілком зрозумію і француза,— квапився Лужінський якось-то догодити людям, що мають з ним такий клопіт.
— Словом, заходьте до хати. Обід незабаром. А я пошлю хлопця. Лаверні обіцяв мені люлькового тютюну. Може, привіз.
Що і коли говорили ці люди з тим льотчиком, Лужінський не знав. Терпляче і насторожено пересиджував ці кілька днів. Про зв'язок поки що і не заїкався, коли так охоче беруться люди перекинути його до Сету-бала. Його лише скупо інформували, що льотчика не довелося довго вмовляти. Лаверні охоче згодився, але вилетіти з ним Лужінському пощастило лише на дев'ятий день марудного переховування у його родака і друга інваліда.
— Ситуація складна! — запевняв інвалід.— Майже щодня якісь тривоги, часом обшуки.
Нарешті, Лаверні зайшов перед днем вильоту і забрав Лужінського до себе.
— По нас прийде авто цієї компанії.
— Авіакомпанії? — запитав Лужінський, орієнтуючись.
— Компанія ресторанів Ніцци знов найняла наш літак...— Льотчик трохи помовчав, щось обмірковуючи. Потім дістав з кишені папери.— Отже...— ще трохи примовчав, гостро вдивляючись у Лужінського.— Брат запевнив, що... я можу довірятись. Тут усе з паперами. Ви ж боєць інтернаціональної бригади?
— Так. Один з молодших офіцерів інтернаціональної бригади, як і Каспар Луджіно.
— Ясно. Віднині ви службовець компанії ресторанів Ніцци і називаєтеся... Як тут,— розгорнув папери, прочитав: — Вольдемар Зітцмайєр. Пам'ятайте: ви німець Зітцмайєр, говорите виключно німецькою мовою. Як вона у вас, не зрадить? — засміявся, віддаючи документи.
— О-о! Бітте зеер, майн лібе фройнд!
Льотчик задоволено посміхнувся від такого натурально гаркавого викрадання окремих звуків у вимові.
— Чудово! Тільки німецькою, пам'ятайте. Іншими мовами не користуйтесь, хоч би і знали їх. Значить, компанія ресторанів Ніцци відряджає вас до Опорто, провінція Дору в Португалії. Повітряний корабель бере на борт дві тисячі умовноконьячних та лікерних пляшок. Зрозуміло? В прийманні на літак вантажу розписуєтеся ви. Можете повередувати, бо вантаж уже на літаку. Але... розписуйтесь, я сам його лічив, приймаючи, і вас батькував останніми словами за неявку на прийомку вантажу. Що там веземо, ви вже і не цікавтеся, коньячні пляшки... В Опорто ревно здаєте вантаж, б'єтеся за кожен ящик. І приймаєте на борт коньяки, тепер уже справжні коньяки, лікери для тресту.
— Потім?
— Потім мене та й компанію вже не цікавитиме, що ви з собою вчините. Звичайно ж, ці документи вам надалі навряд чи й будуть придатні — німець не при ділі викликає всякі підозри. Та дивіться самі. Ми підемо з вами до ресторану, як тільки приймемо вантаж на літак. А з ресторану я вже повернуся на літак сам. Ви готові і повністю мене зрозуміли?
— Так,— коротко кинув поляк.
На приватний аеродром вони прибули зарані. Екіпаж літака відрапортував пілотові про готовність до вильоту.
— Мушу перевірити вантаж,— різко втрутився Лужінський підкреслено берлінською вимовою.
— Але ж ми... Ми прийняли точно за актом здачі,— виправдувався борт-механік літака.
— Так, пане Зітцмайєр. Я особисто все перевіряв під час приймання вантажу. Ось акт, прошу.
Борт-механік дістав з кишені акт і подав Лужінському. Той мовчки запалив сигарету, Лаверні аж не стримав задоволеної посмішки.
— Зер гут (Дуже добре (нім.)) — промовив "німець", не беручи в руки того акта і читаючи його в руках борт-механіка. Потім кивнув головою: з формальностями покінчено.
Доки прокручували і прогрівали мотори, він допалював сигарету. До літака, як і годилося, зайшов майже останнім. Якийсь час солідно оглядав вантаж, а коли літак відривався од землі, не міг утриматися, щоб не моргнути на погляд льотчика. Лаверні схвально хитнув головою, він теж був задоволений поведінкою поляка:
На гірському кордоні між Іспанією та Португалією льотчик зробив низький обліт, два рази обернувшись над пунктом перельоту — такий був пароль на цей день. Помітивши сигнал білим прапором, Лаверні вирівнявся на курс уже на португальській землі.
Лаверні майстерно посадив літака в кінці аеродрому і підрулив до дебаркадера. В Опорто ще не було комфортабельного аеропорту. Звичайна тимчасова посадочна площадка, військові патрулі — матроси. До літака вийшли тільки чоловіки — чиновники, вантажники, матроси, озброєні незграбними німецькими маузерами на довгих ремінцях. Льотчика відразу ж пізнали, як із давнім знайомим віталися.
Лужінський відчув, що його берлінська вимова негайно насторожила всіх. Якесь легковажне панібратство при першій зустрічі з пілотом умить зникло. Ділова атмосфера полонила всіх. Приймальник збіг по трапу в літак і швидко повернувся з нього — цілковитий порядок!
Довго і марудно тяглося спочатку вивантаження ящиків. Їх автокарами відвозили геть десь за дебаркадер. Звідти привозили такі ж ящики, але вже з повними пляшками. Попередили, що це найкращий португальський ром — "Портокал", і знов же таки багатозначно, як і в Ніцці, посміхалися. Лужінський діловито оглядав ті ящики, щось навіть записував собі в блокнот.