Ти зрозумів мене, Менлі? Чого посміхаєшся без потреби?
Та лимар звик посміхатися хазяїну, якщо навіть на очах у нього блищали сльози. Він посміхнувся й цього разу, ховаючи очі в пухких повіках, хотів уклонитися в пояс, але побачив, що Аджи Ербаїн уже повернувся до нього спиною, і вирішив цього не робити, а побіг і відчинив задні двері, що виводять у внутрішній двір. Вийшов, визирнув, переконався, що поблизу нікого немає, подав хазяїну знак. Аджи Ербаїн перетнув двір, перебрався через дірку в паркані, швидко пішов задвірками і щез.
Менлібей відчинив двері, зазирнув до вітальні, немов хотів іще раз упевнитися в тому, що сталося. Потім вибіг на дорогу і, ляскаючи себе по колінах і ридаючи, несамовито закричав:
– Люди! Усеїна-муаліма вбили! Гей! Джема-а-ате! Ви мене чуєте? Усеїна-муаліма убили-и-и! Швидше сюди-и-и!
Дехто з сусідів вибіг із будинків. Стояли, прислухаючись до дивного лементу. Одні не зрозуміли Менлібея, а інші йому не повірили. Поглядали один на одного в подиві. Ніхто досі від Менлібея правди не чув. Тому нікому з них не хотілося першим підійти до нього і розпитати. Лише коли грек Василь щодуху пробіг повз усіх у той бік, у людей не залишилося сумніву, що відбулося щось страшне. Вони висипали з дворів і побігли на лемент Менлібея.
Син Гага-Меджида Осман і грек Василь підійшли до Менлібея першими. Той, обливаючись сльозами, продовжував волати, і його сиплий голос насилу пробивався крізь ридання. Дізнавшись про те, що сталося, Осман підскочив до прив'язаного в хліві Кипчака, швидко зняв сідло і помчав до Аджире-ханум. Менлібея швидко обступила галаслива юрба. З'явився і Таїр-оджа Бурнашев. Він поставив двох чоловіків біля входу в будинок Менлібея і звелів їм нікого не впускати, а сам сів на бедарку і, поганяючи коня, поїхав у Дормен. Звідти він мав намір повідомити телефоном про вбивство в повітове управління поліції і послати депешу в Кок-Коз родичам учителя.
Аджире-ханум прибігла боса, з непокритою головою, волосся розпатлане, лице без кровинки, в очах розпач.
– Де мій Усеїн? – закричала вона не своїм голосом. – Що зробили з моїм чоловіком?!.
Дві жінки взяли її під руки:
– Візьми себе в руки, рідна! Тримайся!..
Її хотіли посадити на лаву біля стіни. Вона рвонулася з їхніх рук:
– Це я?! Я повинна триматися?.. – Вона була не в собі, її очі горіли.
Відіпхнувши чоловіків, що намагалися її зупинити, вона розчинила двері. Переступила порога, посковзнулась і вступила у щось липке. Після яскравого сонця вона на мить була засліплена, спробувала пройти далі, але спіткнулася об розпростерте на підлозі тіло. Хотіла нагнутися, простягнути руки, похитнулася, їй нічим було дихати. І вона впала, але її підхопило двоє чоловіків, що ввійшли слідом за нею до вітальні. Вони винесли її надвір...
Це сталося 18 вересня 1913 року.
Наступного дня приїхав на бедарці судовий пристав. Поговорив із Менлібеєм. Склав протокола. Дав трьом людям розписатися. Знову сів на бедарку і поїхав.
Під стогони, плач, сумні крики, що рвалися із сердець сотень людей, які прибули з багатьох сіл різних повітів, поховали Усеїна Шаміля Токтаргази-огли на окраїні села Харджибіє. Його могилу виклали жовтим черепашковим каменем. Кохана дружина Усеїна-оджі Аджире-ханум Хатіп Мамбет-кизи залишилася без чоловіка, сини Даніял та Ебабіль – без батька. Весь Крим оплакував улюбленого поета...
Через тиждень у газеті "Терджиман" з'явилися сумні рядки:
"За отриманим нами повідомленням, у селі Харджибіє Феодосійського повіту сталася жахлива трагедія. Між учителем цього села Усеїном Шамілем Токтаргази-огли й Аджи Ербаїном Емірзаком-огли, жителем того ж села, виникла сварка, під час якої Аджи Ербаїн у домі Менлібея ударом ножа вбив Усеїна-ефенді.
Покійний Усеїн-ефенді був талановитим молодим поетом, відомим усьому кримському населенню. Приносимо глибоке співчуття родині поета. Хай буде він у милості Аллаха!
Ісмаїл Гаспринський, 24 вересня 1913 року".
Цим і закінчує свої спогади Асан Кара. Але розповідь про поета Усеїна Шаміля Токтаргази, мабуть, було б не повною, якби ми жодним словом не обмовились про його літературну спадщину. Багато його віршів і донині зберігає народна пам'ять. Вони давно стали народними. Його веселі пісні звучать на весіллях, а в хвилини суму люди співають його сумні пісні, та при цьому мало хто замислюється про їхнього автора, мало хто знає, що ці слова добірно нанизані на невидиму нитку поезії трагічно загиблим Усеїном Шамілем Токтаргази. Твори поета – найкращий йому пам'ятник. Та це лише дещиця того, що було створено Усеїном Шамілем Токтаргази. Значну частину його творів досі не знайдено.
Помер Малайджи (пам'ятаєте, дорогий читачу, проворного хлопчика, що на початку нашої розповіді привіз свого дядька до заїжджого двору у Бахчисараї?), отож Умер на прохання поетового батька Токтар-акая, що зліг від горя, перевіз із Харджибіє у Кок-Коз рукописи свого дядька. Це була єдина пам'ять, що залишилася від сина батькам, і вони дуже дорожили тими рукописами. Багато років зберігалися вони в скрині у домі Токтар-акая. Але що було в тих рукописах – ніхто не знав. Кому це було цікаво, не вміли читати, а хто вмів читати, ними не цікавився. А втім, хто знає, може, хтось і прочитав їх, та, як видно, не зміг по-справжньому оцінити. Для батьків же головним було те, що цих рядків торкалися руки їхнього сина...
Закінчилася перша світова війна. В Росії відбулася більшовицька революція. Почалася громадянська війна. Життя на півострові змінювалося, ніби чиясь невидима і всесильна рука тасувала колоду карт таро, граючись долею кримських татар. Пішла біла армія, прийшла червона. Пішла червона, прийшли німці. Пішли німці, з'явились денікінці, а потім врангелівці. У кримських лісах ховалися залишки банд Курви Мустафи і Шнайдера. По ночах вони із стріляниною вривалися в села, вбивали, палили, грабували. З кримської землі зникли закон і честь. На телеграфних стовпах, на деревах по багато днів висіли, погойдуючись на вітрі, людські тіла, і ворони викльовували їм очі. А рідні боялися підійти до них ближче, щоб зняти й поховати... Страшні були часи. Дуже страшні... І в душі в Умера Малайджи народився і з кожним днем усе більше зростав страх. "А чи не дістанеться нам за дядькові рукописи?! – думав він. – Часи он які? Ні з того ні з сього вдираються в домівки збройні люди, усе перевертають догори дном, щось шукають. Якийсь маленький папірець подеколи може вартувати життя..."
Батьки Усеїна Шаміля Токтаргази померли рік тому. Узяв Умер Малайджи всі дядькові рукописи, загорнув у повстину, поклав у скриню, забив цвяхами і темної ночі відвіз волами далеко в ліс, у корув[77] , що під скелею Куш-Кая, недалеко від Ай-Петрі. Вирив під високим дубом
глибоку яму, опустив скриню, закопав і ретельно розрівняв землю, щоб непомітно було.
Відтоді пройшло багато років. Поливали ліс зливи, бушували вітри. Блискавки багато разів вдаряли в дуба — у кількох місцях розщепили крону. Землю під ним витоптали олені й кабани. А потім це місце заросло високими бур'янами.
Умер Малайджи багато разів ходив до коруву, що біля Ай-Петрі, шукав заховану скриню. Але не міг знайти. Сюди приїжджали різні наукові експедиції, які не залишили неторканим ні вершка землі, усе перерили, але нічия кирка, нічия лопата не зачепила скрині. А тим часом... скриня і донині там. Вона лежить під землею біля Куш-Кая.
Зізнання Ебабіля, останнього нащадка муаліма Усеїна, автору цієї книжки
Чи можу я ще щось додати до розповіді після того, як Ви, шановний Шаміль-ага, правдиво й переконливо описали в ній життя мого батька, що пішов із нього, коли мені було, як розповідала мати, лише два з половиною роки? Нічого істотного додати не можу! І критичних зауважень теж не можу зробити.
Я, звичайно, не проти Вам допомогти. Звісно, бачити своє ім'я в книжці про батька було б для мене високою честю. Але, як Вам відомо, я простий службовець. У своєму житті я ніколи критичних думок письмово не висловлював. Якби мій старший брат Даніял був живий, тоді інша річ, він на цьому знався. І потім, мені не зовсім зрозуміле Ваше прохання. По-вашому, у кожному прочитаному творі неодмінно слід шукати недоліки? Хіба не можна задовольнитися лише радістю і вдячністю автору?
Мушу сказати, знайомству з Вашим романом я зобов'язаний моїй дружині Урхіє. Одного разу вона прийшла з роботи із журналами в блакитних обкладинках.
"Читали?" – запитала мене. І кинула журнали на міндер. Не встиг я й рота відкрити, щоб дізнатися, чим вона так схвильована, як Урхіє, прямуючи в кухню, кинула: "Там щось написано про нашого батька..."
"Про батька?.. – від подиву я навіть почав заїкатися. – Що ж, цікаво, про нього написали?"
Я начепив окуляри і, відчуваючи, як у мене тремтять пальці, почав перегортати сторінки альманаху "Йилдиз". Це був, ага, Ваш роман! Нарешті! Я його давно чекав. Коли ми з Вами говорили у нас вдома про мого батька, я розповів Вам усе, що про нього знав. Ви поїхали, здається, дуже задоволеним. За кілька тижнів від Вас почали надходити листи. Лише по кілька рядків. Ви намагалися уточнити якісь деталі, дрібниці, упущені під час нашої розмови: запитували про кличку й масть батькового коня, де у селі стояли вітряний млин і мечеть. Я без затримки відповідав на Ваші листи. Не знаю, наскільки цінними є відомості, що я Вам давав, але в їхній достовірності я не маю жодного сумніву. Усе, що протягом сорока років я чув про батька від матері, – усе це я повторив Вам, але ж ніхто так добре не знав батька, як моя мати. З того часу мені не терпілось скоріше побачити, якими стануть під Вашим пером події, про які я Вам тоді розповідав...
Вашу роман читав два вечори і весь вихідний безперервно. Того, що я розповів Вам під час нашої розмови, мені одразу не вдалося знайти. Це, певно, змішалося з іншою інформацією, взятою Вами з інших джерел, і злилося в одне ціле, підкорившись Вашій письменницькій волі. Але цим я не хочу сказати, що дані, отримані Вами від мене, ніяк не увійшли до твору чи зникли невідомо куди. Читаючи роман, я зрозумів, де і як вони згодилися...
Але я знайшов у романі й таке, що мені було невідоме.