Коли погляну на наших вихованців — зараз же бачу тисячі жовтих, рахітичних, страшних ді­тей з убивчими очима скептиків і циніків, — тих обездолених сиріт, що чахнуть по холодних і похмурих притул­ках. Я бачу катованих в'язнів, бачу каторжників, засу­джених на повільну смерть у таборах Сибіру й Далекого Сходу, обдертих, висохлих, вкритих струпами й ранами. Я бачу нарешті горстку тих святих безумців, що гинуть у боротьбі за життя, якого вони ніколи не побачать. Я бачу так багато і так ясно, що мій череп тріскає, а душа обливається кров'ю...

Олекса замовк і закрив обличчя руками. Мені зда­валося, що він розридається. Але він постояв трохи, зідхнув глибоко, ніби стрясаючись зі страшних видив і за­говорив знову здавленим голосом:

— Для мене, наприклад, голод 1933-го року — це не просто трагедія, в якій загинуло сім мільйонів людей, а сім мільйонів окремих трагедій.... Ні, навіть не сім мільйонів, а втроє, вчетверо більше; бо ж рідні тих за­гиблих, хоч і вижили, пережили не меншу трагедію... Тра­гедія Вінниці — для мене стільки трагедій, скільки було жертв і їхніх родин... Взагалі, ціла Україна — це не прос­то поневолена держава, а сорок, чи скільки там, мільйо­нів трагедій. Сорок мільйонів духових і фізичних тортур, знущань, приниження, безправ'я, терору й жаху! Чи в наших серцях і мозках може зміститися бодай мільйонова частина правдивого змісту того апокаліптичного числа? Вдумайтеся, Павле, в це добре, усвідомте собі до кінця всю жахливу правду, — і тоді побачите, як ми в суті речі байдужі до того, що мусить становити собою, мету нашого життя...

Олекса увірвав, підійшов до вікна і приложив чоло до шиби, за якою далі розпачливо билася на світло нет­ля. А я сидів, онімілий і приголомшений, хоч у словах мого приятеля властиво не було нічого нового. Але він, цей дивний монах, посідав якийсь секрет, при допомозі якого вмів дібратися до найчутливішої закутини серця і змусити дивитися на речї своїми очима. І я, несвідомо піддавшись його впливові, вже перенісся уявою до рід­ного краю. Я вже бачив не лише те, про що говорив Олек­са, а й багато іншого, що пережив на власному досвіді, множив це все машинально на сорок мільйонів і відчував, як до мене підкрадається божевілля.

— Мене вважали диваком, чи там чудасієм, — доли­нув до мене, ніби з іншого світу голос Олекси, і я аж здригнувся, побачивши його знову навпроти себе, — а я, дивлячись на людей, уважав їх не то що диваками, а попросту божевільними. Всіх! І вас у тому числі.

— Мене?!

— І вас. Бо, коли серед того життя, яке ви самі на­звали "купою голодного болю і страждань", в умовинах руйнації і нищення підвалин нашої нації, — ви могли по­важно думати над ґатунками тютюнів і вивчати якісь там продихи рослинного листя, — ви не були нормальною людиною. Ні ви, ні інші! Там взагалі всі божевільні: служ­бовці, робітники, селяни, інженери, агрономи, учителі, науковці, поети — всі! Всі з поважним виглядом роблять очевидно безглузду роботу, або виснажуються, затягаючи ще сильніше зашморг на власній шиї. Чи це не боже­вілля?! З тих сімох мільйонів, що згинули з голоду, і з тих нових мільйонів, які впали пізніше жертвами репресій, могла б постати принаймні мільйонова армія. Розу­мієте? Мільйонова армія! Озброєна самими тільки вилами й сокирами, вона була б уже грізною силою і мог­ла б перевернути життя, напевне не втративши й полови­ни. Це — коли б люди були нормальні, коли б уміли ди­витися в саму суть речей і бачити ту одиноку мету, за яку треба було боротися. Але вони замість того воліли вигинути мовчки, як овечки, покірно, без спротиву, ви­гинути без ризику. Чи це не божевілля? Павле, я вас питаю: чи це не божевілля?! І ви також... Ви божеволіли від галюцинацій уночі, але вдень пильно вивчали ґатунки тютюнів і могли вмерти над ними з голоду, могли загину­ти в застінках НКВД, чи на засланні, — на це ви були по­кірно приготовані. Але думка самої можливости загинути в боротьбі вас злякала, видавалася вам жахливо абсурд­ною, страшенно небезпечною! Не тільки вам, а й іншим. Інші мені казали те саме, що й ви... Взагалі я прийшов до переконання, що всі божевільні, разом зі своєю працею, зі своїми клопотами, зі страхом за своє сміхотворне, без­змістовне існування! І я зненавидів людей. В душі я кпив собі з них, кпив і сам з себе за те, що люблю їх і ненавиджу водночас... Коротше кажучи, я був непослідовним і незрозумілим чудасієм...

Я довго мовчав, слідкуючи за Олексою, що снувався по кімнаті, видно, вгамовуючи своє хвилювання, і потім обізвався:

— Бачите, Олексо, не так воно просто було зробити, як вам видається... Ми не гірші від інших народів, бо ж коли тепер половина Европи, в тому числі половина нім­ців, знаних як найзавзятіших вояків, терпить московське ярмо, — значить, що люди не почувають себе в силі ста­ти до боротьби. Ми не є якимсь звироднілим вийнятком.

— Так! — стрепенувся Олекса, немов би його хто вколов голкою. — Божевільних тепер стало вдвоє біль­ше, але мене це ні в чому не переконує, а якраз навпаки! Люди якісь такі дивні, що найчастіше потішаються дум­кою, мовляв, інші не ліпші від нас. І це мене найбільше лютить. Чому, скажіть, чому не встануть всі разом, як один, і не крикнуть: Годі! Адже це так просто, так над­звичайно просто! Ну, от, уявіть собі, що з якоїсь радіо­станції впаде наказ: "Усім такого і такого числа, такої і такої години повстати! Старшинам і воякам армій — обернути зброю проти тих, хто наказу не виконує!" — і цього б досить! Обійшлося б навіть без війни, слово чести!

У його щирому тоні було стільки добродушної прос­тоти, стільки переконливости, що мені в ту хвилину й справді видалося все це таким легким, як найлегша дріб­ниця. І я усміхнувся.

— От, ви знову смієтеся! — Огірчено зідхнув Олекса. — Так було завжди: моя найясніша, найпростіша думка людям все видавалася дивацтвом. Знаєте, чому? Бо люди не вірять один одному. Кожен думає: "Добре, я зроблю так, а інші не схотять. І тоді я потерплю". І так воно справді буває: найсміливіші вирвуться, а слабодухи при­чаяться в запічках. Сміливці програють, а слабодухі затирають вдоволено руки й кажуть: "А що, а що? А ми ж знали, що так буде!" Ет! — махнув рукою і заходив ско­ріше.

— Я розумію, — продовжував після короткої павзи, — чому мене вважали чудасіем: тому, що я міг уподібни­тися до інших. Кожний видається диваком, коли опинить­ся в невластивому для себе середовищі й напне на себе чужу одежу... І я також ніколи не знав, на яку ногу сту­пити, щоб не виставити себе на посміховище. Потім при­вик до того і робив так, як мені подобалося. Переконав­ся, знаєте, що все одно не знайду належного місця в сві­ті, ніколи не зрозумію людей, як рівно ж вони мене ніколи не зрозуміють. Інколи, правда, створював собі ілюзії й химери, вдавав, що вірю в них, щоб тільки чимсь запов­нити моторошну порожнечу існування, яке не мало ніякого сенсу. Але тоді саме ставав найбільшим диваком і най­більше потішав оточення. Думаєте, я того не знав? Знав, але мені було байдуже. Ну, але що там згадувати! Скін­чилося! Ми, Павле, з вами наговорилися сьогодні за ціле наше знайомство. Пізно вже. Ходім спочивати.

— Чекайте, Олексо, ще хвилиночку, — попросив я гаряче, — ще хвилиночку! Я не можу відійти так назав­жди, бо відчуваю, що ця наша розмова вже більше ніко­ли не повториться... І як же? Що я скажу Лесеві? Ліді?

В очах Олекси раптом спалахнув теплий, ласкавий вогник, миттю відродивши в ньому те знайоме й дороге для меле, чого я вже намарне дошукувався цілу годину.

— Що скажете? — перепитав мрійно. — Перекажіть їм, що я часто молюся за всю вашу родину, що я люблю їх так само, як і раніше любив, що день, в який я довідав­ся про ваше щасливе прибуття з-за океану, був одним з найрадісніших днів у моєму житті...

— Що?! Ви давніше знали про це?!

— А як же... Довідався з часопису.

— І не дали знати про себе?

Олекса зідхнув:

— Ні. Павле, не дав. Навіщо?

— Та хоч би для того, щоб потішити нас своїм спасінням, щоб угамувати безпідставний біль постійного оплакування вашої загибелі!

— Ви знову не розумієте мене, — сказав Олекса з сумною усмішкою. — Адже колишній Олекса-чудасій та­ки загинув, а замість нього існує зовсім незнайома для вас людина. Тож пощо було подавати про себе вістку?

— Боляче мені почути таке від вас, Олексо!

— Це тому, Павле, що ви й далі хочете вважати мене Олексою. Ви жалуєте, що зник непотрібний, смішний і нещасливий дивак, і не хочете погодитися з фактом, що замість нього існує простий, нудний, як ви сказали, мо­нах, хоч він щодня дякує Богові за те, що знайшов мету свого існування.

— Радий це почути. Але чи ви й справді щасливі тут?

Олекса нахмурився:

— Слово "щасливий" мусить бути викинене до яко­гось часу з нашого лексикону, Павле! Тепер ніхто не має права бути щасливим, і я щасливим не є. Я тільки пережи­ваю радісні хвилини, коли бачу поріст шляхетних пагін­ців на юних душах, що їх защеплюю нашою спільною ідеєю.

— Вірю, що вам це вдається. Отець ігумен мені ка­зав про ваш великий вплив на вихованців.

— З ними мені легше знайти спільну мову, як з до­рослими, — признався Олекса. — Не знаю тільки, чи збе­режуть вони той вогонь, що горить тепер у їхніх душах, далі в житті. Думаю, що збережуть. Але, коли і не збе­режуть, коли навіть мені і не судиться за мого життя до­чекатися того, про що я мріяв від юнацьких років, то все ж я відійду зі світу з чистим сумлінням, знаючи, що віддав для справи все, що міг, і не залишив для себе нічо­го. Чи ви розумієте мене, Павле?

Я встав, простягнув руку і схилився з глибокою по­шаною:

— Так, тепер я зрозумів вас до кінця, дорогий брате Онисифоре...

______________

Вступ

Один із наших публіцистів сказав із гумором: "Переживаємо інвазію* жінок в українській літературі, й на диво та на щастя — в ділянці літературної прози".

"Інвазія" тим цікава й гідна уваги, що серед десятків прізвищ виринає декілька серйозних і непересічних. До цих найталановитіших і зовсім дозрілих — належить Ольга Мак.

Вона виступила на літературнім горизонті недавно. В 1954 році появилась перша книжка "З часів єжовщини".