Отже, битва за Україну в Європі буде дуже запекла.
Проте найбільша баталія за європейське майбутнє розгорнеться передусім у свідомості українських громадян. Нам слід досягти значно більшого, ніж сьогодні, ступеня внутрішньої єдності, що є надскладним завданням, оскільки через історичні особливості та геополітичне становище (межа) не маємо цілісної суспільної свідомості. Згідно з дослідженнями Фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва", протягом останнього року кількість прихильників ЄС зросла від 42 до 50,5%, а підтримка інтеграції в Митний союз упала з 31 до 21%. У той же час частка тих, хто вважає, що Україні не варто приєднуватися ані до ЄС, ані до Митного союзу, постійно зростає: позаторік було 10,1%, торік — 13,5, зараз — 17%. Якщо на заході вступ до ЄС підтримують 88%, то на Донбасі проти цього — 75%. На півдні число тих, хто вважає, що Україна повинна залишитися поза цими двома об'єднаннями, майже дорівнює показникові євроінтеграційної прихильності — 28%.
Дослідники звертають увагу на те, що ці цифри гойдатимуться в будь— який бік залежно від успіхів чи провалів реформ і соціальної політики. Той же Богдан Яременко переконаний, що вже через три місяці може статися вибух народного невдоволення. Це він пов'язує з хибами нашої європропаганди, оскільки більшість прихильників ЄС уважає, що після підписання відповідних угод із неба впаде манна небесна. Створилася небезпечна ілюзія, що хтось прийде з Європи і замість нас подолає корупцію, бюрократію та інші негативні явища. Тоді як усі мали б усвідомити, що євроінтеграція — це передусім важка робота, спрямована на кардинальну модернізацію економіки, держави і суспільства. Отже, у Європу мають іти не фанатичні зомбі, а свідомі активні громадяни. А для цього кожен має знайти для себе простий і зрозумілий мотив для євроінтеграції. Мені, наприклад, подобається така формула: "Європа — не самоціль, а лише додатковий ресурс розвитку, який треба використати сповна".
Але протягом найближчих десяти-дванадцяти років нашого руху в Європу не лише остання має нас екзаменувати, а й ми випробувати її на вірність хваленим цінностям. Повинні нарешті зрозуміти, з ким маємо справу. Бо дехто вважає, що ЄС — це айсберг, у видимій частині якого демократія, права людини і повага до націй та інші чесноти, а в невидимій — неоколоніалізм. Щоб не опинитися, бува, в ролі непередбачуваній. У будь-якому разі наш рух через терни буде для нас корисний. Можемо сягнути зірок.
Рогатина для ведмедя
7 липня 2014 рокуСталося те, що і в страшному сні не могло привидітися: воюємо з нашою найближчою сусідкою — Росією. Сили явно не рівні. А в разі відкритого вторгнення агресора нам протистоятиме його армада, яка щороку одержує на свої утримання і розвиток понад 90 млрд доларів, Для порівняння: наше військо, яке впродовж останніх двадцяти років розграбовувалося, — лише 1,5 млрд. У цих умовах у багатьох головах з'являються думки про негайне приєднання України до НАТО або ж про нейтралітет на зразок Фінляндії. Є ще й третій варіант — стати на коліна перед агресором заради газу і миру, тобто зрадити Україну, але більшість наших співгромадян швидше вмре, ніж це зробить.
Отже, варіант перший. Його прихильники вважають: якщо припинимо рух у ЄС та в його структури безпеки, перестанемо дружити зі США, то, може, Кремль тоді від нас відчепиться і ми зможемо самостійно розвиватися. Треба нагадати, що наша держава, згідно з Конституцією, вже й так є позаблоковою, тобто фактично нейтральною державою.
Українське керівництво протягом останніх двадцяти трьох років демонструвало викривлене розуміння цього статусу, як відмову від ядерної зброї, скорочення армії, знищення її кадрового потенціалу, бо, мовляв, на мирну державу ніхто не зазіхатиме. Тоді як справжній (активний) нейтралітет — це теж своєрідна форма захисту держави, яка повинна мати механізми реалізації. Наприклад, Австрії цей статус гарантується не лише юридичними зобов'язаннями кількох держав і зручним геополітич— ним становищем, а й високою боєздатністю власної армії (в цій країні на оборону виділяється у 10-12 разів більше коштів, ніж в Україні). Наш нейтралітет за умовами Будапештського меморандуму мали гарантувати Англія, США, Росія, Китай і Франція. Але він виявився мильною бульбашкою, тобто лише політичною декларацією, а не юридичним документом, обов'язковим до виконання. Чому? На думку керівника військових програм центру імені Разумкова Миколи Сунгуровського, такі інтеграційні проекти мають ґрунтуватися на чотирьох критеріях: несуперечність цінностей, несуперечність національних інтересів способам їх досягнення, несуперечність оцінки загроз і способів їх відвернення, наявність ресурсів і готовність до їх спільного використання. Якщо за будь-яким із цих критеріїв немає спільних позицій, такі угоди приречені на провал. Оскільки в Будапештській угоді взяли участь країни з різними цінностями і стратегічними завданнями, то механізму її реалізації так і не було знайдено. Експерт переконаний, що будь-які заклики до учасників Будапештської угоди про те, щоб перетворити її на юридично обов'язковий документ, будуть марні. Не вдасться підписати і нову подібну угоду, на що сподівається Президент України Петро Порошенко, оскільки кожний юридично обов'язковий документ вимагає механізму контролю і санкцій, на який учасники навряд чи погодяться, бо це може призвести до погіршення стосунків із Росією. Отож ми поки що змушені жити в умовах неповноцінного нейтралітету, гарантованого лише власними силами.
Другий варіант — інтеграція в НАТО. Вона можлива за трьох умов: політичної волі керівництва держави, підтримки цієї ідеї переважною більшістю населення України і одностайної згоди на це країн — учасниць блоку. Із першою умовою нібито все гаразд (маємо біля керма людей із євроатлантичним мисленням), з другою дещо гірше — суспільного консенсусу з цього питання ще немає, хоча прогрес у цьому напрямку досить помітний. Згідно з дослідженнями фонду "Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва", якщо ще в травні 2014 року приєднання до альянсу підтримували 34% громадян, проти були 48 і ще 17% не могли визначитися, то на початку червня вже 41% українців на гіпотетичному референдумі щодо членства в НАТО проголосували б "за" і 40% — "проти". Якщо порівнювати показники серпня 2012-го і травня 2014 року, то частка противників вступу до НАТО зменшилася з 65,5 до 48%, а прихильників, навпаки, збільшилася з 12 до 34%, тобто майже втричі. Отож якщо ці темпи збережуться, то цілком очевидно, що через кілька років можемо вийти на цілком пристойний показник суспільної єдності, який дасть змогу претендувати на членство в цьому оборонному альянсі.
Відтак переходимо до останнього чинника — готовності цього блоку прийняти нашу державу до свого складу.
"Треба визнати, що вступ України в НАТО для цієї організації завжди був головним болем. Прийнявши до свого складу таку велику країну з таким своєрідним геополітичним становищем, блок одержить масу викликів, відповідей на які ще не знайдено, — говорить Микола Сунгуровський, — тоді як політика альянсу формально базується на ідеології розширення зони демократії і стабільності на Схід заради миру на континенті". Експерт зауважує, що в будь-якому разі вступові України до цього блоку передуватиме тривалий підготовчий період (5-10 років) — ПДЧ, виконання якого вимагатиме мобілізації всіх зусиль держави, оскільки треба буде підтягувати до європейських стандартів не лише армію, а й правоохоронну, судову системи, досягти помітних успіхів у боротьбі з корупцією. Під час реалізації цієї програми НАТО надає країні-кандидату технічну та фінансову допомогу. Тобто теоретично від вступу до цього блоку наша країна матиме велику користь. А на практиці? Як відреагує на оголошення плану ПДЧ Росія, котра вважає Україну своєю територією — одним із федеральних округів? Якщо вже зараз після підписання Угоди про асоціацію з ЄС, в якій немає і натяку на вступ до Євросоюзу і НАТО, вона зчинила істерику, заявивши, що натовські танки ось-ось з'являться на її кордоні, то можна уявити, що буде, коли Україна почне процедуру вступу до альянсу. Ми до укусів Кремля починаємо звикати, а от чи витримає їх бабуся Європа, у якої від однієї думки про конфлікт із Росією тремтять старечі коліна?
Дехто з аналітиків поспішив висловити припущення, що Росія буде змушена "проковтнути" вступ України до НАТО так само, як змирилася із черговим розширенням блоку на Схід 2004-го, коли до нього увійшли країни Балтії. Мовляв, трохи пошумить і заспокоїться. Але тодішня і нинішня російська армія — земля і небо. За останні десять років вона за рахунок кількаразового збільшення фінансування та модернізації перетворилася на досить серйозну силу з досвідом бойових дій. В Європі це розуміють, як і те, що вступ України в НАТО може стати останньою краплею геополітичного терпіння Кремля.
"Розширення Північноатлантичного альянсу — це ще один його крок у бік російських кордонів, що призведе до перекроювання всієї європейської архітектури безпеки, — заявив нещодавно прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков. — І Росія буде змушена вжити заходів, хоча й сподівається, що майбутнє України не передбачає членства в цій структурі".
У відповідь на цю фактичну погрозу європейські лідери поспішили запевнити Путіна дипломатичними каналами і в засобах масової інформації, що про вступ України в НАТО поки що не йдеться. Наприклад, міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр публічно підтримав ідею військового нейтралітету нашої держави, яку висунув перед цим його австрійський колега Себастян Курц. Згодом німецький дипломат висловив занепокоєння, що ситуація в Україні може викликати розкол серед країн ЄС. "Економічна криза в Європі, політична криза в Україні показали, що справжньої політичної солідарності країн ЄС немає, а національний егоїзм яким був, таким і залишився. Є різні цінності, різні погляди на ті виклики, які існують для кожної країни. Для одних Росія є загрозою, для інших — ні, тому потужність цього союзу сьогодні під питанням", — говорить Микола Сунгуровський.
Отже, підсумуємо.