Двері, соснові або кленові, цього не дуже видно, позаяк вони чимало фарбовані пентафталевою фарбою кольору слонової кістки, радше слонового бивня, із добряче засмальцьованим накладним англійським замком черкаської роботи, ключ ретельно застромлений у шпарину з протилежного боку декорації.
Поруч рукомийник, як годиться, з мильницею, повною мила, на кілочку вафельної роботи рушничок, допоки доволі охайний.
Дбайливо поставлені в кухлика зубні щіточки. А відро з помиями, як йому й належить, накрите накривкою.
У закуткові поруч – віник, що його поставлено догори ногами, певно, для того, аби не гнулася підмітальна частина; обік стоїть іще й довгастої ручки щітка таким же робом, тобто догори шерстю.
А ще швабра морського взірця, щояка, як і естамп на стіні, наочнить можливу дотичність помешкання до морських справ.
Далі по периметру настінний годинник із невимкнутим маятником коливально‑гойдального типу, естамп Глущенка у візерунковому обрамленні полтавсько‑наддніпрянського типу.
Мисник із Косова, в якому стоїть глечик гаварецької робітні, два куманці й баранчик опішнянської витворні.
А також підсвічник трахтемирівського походження з невикористаною свічкою, що, можливо, саме по собі засвідчує дієво‑дійову перспективу мізансцени, ачей, обставин сценографії.
Поруч також скляний ведмедик львівського гутного ручного мануфактурного ужиткового виробництва.
Над ними книжкова поличка, незасклена, з творами Гі де Мопасана, Олеся Гончара, а також Коран (українською мовою), Спогади про неспокій Смолича (нерозрізані), Монтень, Повний курс органевтики для технікумів та вищої школи (видавництва "Вища школа", Київ, 1962 р. 384 сторінки), а також Буриданів осел Апулея (позаукраїнською мовою, а, зосібна, текстом), Угрюм‑ріка Стівенсона, Фауст (українською мовою), зокрема десятитомове видання творів Стефаника (українською), Олекси Толстого Простування по муках (білоросійською мовою), листування Сенеки, Настанови із водолазної справи (водолазною мовою) та ін.
Акт ІІ
Швейна машинка з приводом од ніг.
Поруч велетенський книжковий засклений стелаж із нерізноманітними виданнями, зокрема з Вибраним однотомником Вальтера Скотта.
Навпроти відсутнє двоспальне армійське ліжко з дбайливими капцями під ним.
Не було обік нього й давнього лампового радіоприймача, а в кутку не стояв торшер без абажура, такого пропеченого збоку необачною лямпою. Геть не присутні венеціанські стільці, натомість – кілька віденських.
Бракувало навіть томика Маккіаввеллі, а ще тумбочки без квітів, особливо також не існувало великого буфета дубового шпону, без таких, типових для нього гранчастих під кришталь полірованих скелець із мідними прожилками (чи з латунними?), радше спижовими, а, головне, геть не існувало ні куліс, ні кону, ані...
Завіси
Кінець вистави
Забуваючи санскрит
Час "А"
Чоловік повільно стоїть на паркеті.
– Ми тільки те й робимо, що не відчуваємо нічого, – лунає в міжтелефонному просторі.
А тут, у коридорі, морок чорно‑зелений, де спиною до нього повернутий він і швидко мовчить. Де він отак навчився? Коли це стає нестерпним, то:
– Так... Ну... Само собою... Ну – це не телефонна розмова, – тимчасово заговорив він.
Телефон класний, дротовий, бо виробництва ГеДееР. Чи Чехословччини.
Чоловік обертається, бо він затуляє тумбочку із телефонним апаратом, тому й поставa на перший погляд була дивна.
– Ну, що ти... – нарешті озивається він у дротові обшири.
Знову западає пауза, бо чутно кухню, там крапає вода. Чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром. Бо коридор зроблений із колишньої вітальні,
де стінами відгороджено ще кімнатки, туалети, ванночку й кухню. З іншого боку – двері до також велетенського, однак, не перегородженого балкона.
А тут є: стіл, стільці. шафа, портрет Юрія Сенкевича, канапа; речі тут – це розтин, розтин у перетині шаф, столів, стін, слів: це мікрошліф вимикача, лампочки, телефону, дверей і навіть деяких мешканців.
Звідси пахне вокзалом, а також телевізором.
– Авжеж, радий. Ну що, ти не можеш витримати п'ять хвилин? А‑а... Ну, тоді двадцять. Іду, йду вже.
Йде, зачепивши гучномовця, той урочисто ожив з напівслова:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин.
Ніна перепиняє Володю, коли той, одягнений, уже поспішає до дверей:
– У тебе хтось є.
– У мене когось нема, – намагається прослизнути він.
– Не треба брехать. Тільки не треба брехать, брехать. Ти знаєш, ти знаєш, знаєш! – я не люблю брехні.
– Нема, – слизне він. Бо знає.
– Після того, як ми стали на кооператив, мені одразу подзвонила одна особа. Дзвонила, дзвонила, дзвонила! Особа не назвалася: ми поговорили.
Од слова "особа" Володя особистішає.
– Невже?
Хоче проштовхнутися до дверей, але марно, бо Ніна сама стає ними.
– Я їй по‑о‑пулярно пояснила, що ми з тобою – не розлучалися ніколи. Ніколи! Ніколи! Вона згодилася й обіцяла не дзвонити.
– Невже? І – не дзвонила? – забринів він новою надією.
– Це була вона? – і категорично киває на апарат, незважаючи що Володя – не відповідає, не маючи змоги вийти, він умикає телевізор, здобувши простір там.
– Я тебе, тебе, тебе! питаю, – питала, питала, питала вона.
З'являється Анатолій, бо він іде до ванни. Христина
Свиридівна ж простує на кухню, все це блакитно освітлене телевізором, хоча він кольоровий.
– Уже дзвонили зі станції, обіцяли відімкнути наш номер! – гукнула Ніна, наче в далекий телефон.
Анатолій і Христина Свиридівна зупиняються.
– I відімкнуть, відімкнуть! Наговорити з Херсоном п'ятдесят! П'ятдесят доларів!
– По роботі.
Сказав Володя так, що телевізор блимнув.
– А потім на сто сімдесят? Ти – думаєш? "По роботі"... У тебе ж зарплатня в сто раз менша. Кому ти дзвонив у Херсон?..
Решта присутніх чомусь почали гарячково шукати виправдання.
Наче відповіддю на запитання на порозі з'являється Соня. Постає у блакиті телевізорного сяйва. Посміхається до кожного, тобто до себе.
Пауза.
Ще одна пауза. Тоді Соня рипає ще раз дверима, однак вони змащені й звуку не зринає.
Чутно, як на кухні крапотить кран, він не витримує мовчанки.
– Там скоро виросте сталактит, – сказав Толя.
– Де? – озирнулася Христина Свиридівна.
– У раковині, під краном, – перевів її погляд на кухню Толя.
– Це слон? – привіталася прибулиця.
Вона показує на екрана телевізора, всі теж повертаються туди, однак ніхто не відповідає, бо Христина Свиридівна навпомацки шукає очима слона на кухні, а не в телеефірі.
– У вас телевізор кольоровий ваш? – питає гостя.
– Ну, бувають же чорно‑білі передачі й по кольоровому телевізору, – виправдався нарешті Вова. – Здрастуй, Соню.
– Здрастуй, Вово.
– Здрастуй, Соню!
З викликом цілує її. На цю гнітючу паузу лунає голос Юри:
– Мамо!
– А в нас аз два кольорових телевізори з татом в нас, – розповідає Соня. – Коли Володя був у нас в Херсоні, то він бацив. Правда з, Вово? Їх?
Тут і виявилося, що Соня має певні мовні дефекти. Боротьба поглядів, з боротьбою дефектів.
– Правда, – погодився Володя.
– Коли тато взнав він, сцьо мене будуть по телевізору показувать, то сказав: "Дарую тобі, доцко, телевізор". Він – у мене такий. Правда, Вово?
Пауза. Це вже яка? Шоста? Бо Анатолій довго мне свою шкіперську борідку, а потім довго мне таку ж шкіперську люльку. Володя в цей час так само довго всміхається, нарешті каже:
– Правда.
– "Заслузила, доцко!" – подарував тато. Тато дивиться з мамою один тепер, кольоровий, а ми з Вовою, коли він приїздзяє, інсий дивимось ми.
– Правда, – сказав Вова, наче про газету "Правда".
– Ой, я забула сказати тобі: мені отут одразу, без блату сказали мені бути директором басейну ДеСеСа бути. Уявляєс?
– ДеСеСа? – стрепенулася Христина Свиридівна, наче, нарешті, побачила слона.
– ДеСеСа – це знацить, Дитяча Спортивна Скола. Отак без блату сказали мені бути.
– Мамо! Я кому сказав? – сказав голос Юри.
– Отак – одразу? Директором дитячого? Басейну? Це ... правда, Володю? В Києві. В – столиці? – засумнівався Толя, наче Київ не був столицею.
– Правда. Соня дуже любить дітей, – захистив Київ Володя.
– А чий це портрет? На стіні? – спитала дівчина до стіни.
– Гоголя, – не витримала нарешті Ніна.
Христина Свиридівна хоче сказати правду, зиркнувши на портрета Сенкевича, проте подивившись на Ніну, не наважується.
– Я люблю Гоголя. У нас, у Херсоні всі його люблять там.
– Правда? – наче про газету "Аргументи і факти", запитав Володя.
– Так. Бо він дузе добре написав про Херсон він.
Чутно, як крапотить вода. Бо коли був Гоголь, Херсона
ще не було.
– "Рєдкая птица долетит до срєдіни Днєпра..." – цитує Соня. – Це в Херсоні – такий сирокий Дніпро сильно.
Анатолій рвучко відчиняє холодильника, виймає пляшку холодного пива, рвучко випиває.
– Молодці мінчани, – похвалила Соня.
– Що?.. – в напівпиві видихнув Толя.
– Вони такі холодильники роблять!
– Ви були в Мінську? – поцікавилась Христина Свиридівна.
– Ні! Ми були на зборах в Дніпропетровську.
Анатолій (одсьорбнувши пива):
– Ну...і як?
– Там тез Дніпро дузе сирокий. Цього ви всі на мене так дивитеся всі? Гоголь не міг таке про Київ писати. Тут, у Києві, і горобець Дніпро перелетить оце. А от в Херсоні не перелетить. Мій тато – випробовує вертольоти.
Знову пауза. Влучна така.
Тепер уже ніхто не наважується її порушити. Хіба що у проріз дверної щілини впадає газета "Культура і життя". Потім – "Вечірній Київ", хоча був ранок. Потім – журнал "Науковий вісник". Потім випадає Толя, зачепивши гучномовець. Той бадьорим напівсловом додав:
– ...Минув який тиждень, коли...
Чутно, як у ванні хлюпотиться Соня, а Володя стереже двері, тримаючи рушник. З люлькою в зубах коридором іде Анатолій. Так, наче тримає в зубах Володю.
– Ну, – як вона тобі? – киває той на ванну.
– Гм.
Крізь люльку відповідає Толя.
– Ну?
– Та нічого, – пусткає дим той.
– Клас?
– Ну ... може.
– Правда – клас? – наполягає Вова.
– Я в жінках не дуже... – наполягає Толя.
– Ми – одружуємося.
Анатолій ловить люльку. Потім не може нею влучити до рота.
– Слухай, може, це й не моя справа, але я ...
– Вона – КаМееС.
– Хто?
– КаМееС.
– Я не знаю, пробач, не розумію цього слова, – намагається виправитися або заховатися за димом Толя.
– Кандидат в майстри спорту, це – КаМееС.
– Ну то й що з того? – димиться вже й він сам.
– А тепер вона покинула великий спорт, – киває на ванну Вова.
– Ну‑у?
– Шукає себе.