Пригоди молодого лицаря

Далі тихенько виходили й знов увіходили, готую­чи вечерю.

— Той, що перебере від мене хутора, — говорив тим часом старий, — мусить заприсягтись мені, що провадитиме й далі той самий лад, що я тут запровадив понад два десятки літ тому, а ні — к лихій матері нехай іде з своїми грошима…

Гість уважно слухав і ледве втримував усмішку під своїм пиш­ним усом.

"Що він собі думає, цей старий січовий дундук? — крутилося в голові осавуловій. — Що хтось, витратившись велико, аби діста­ти у власність статок, почне, замість статкувати, як усі розумні державці, виконувати якісь дурні витребеньки колишнього госпо­даря?.. Якраз!.."

— У мене все тут по-січовому, й сам я живу, як на Січі, — правив своє Гулий.

Крига мимохіть окинув очима по хаті, але старий покмітив це.

— Ти не дивись, що в мене така світлиця: старий я — мушу й про кончину свою недалеку пам'ятати та милосердному Господеві докучати, а це потребує самоти: на людях, опріч церкви, з Богом не розмовишся… А де тут тая церква? Де тії попи, щоб напутили й приготували в Божу дорогу?.. Нема їх, тож мимоволі мусиш шукати тихого, пристойного кутка для молитовної бесіди. І я маю його тут, в оцій моїй світлиці… А коли тебе дивує, що в моїй Січі й баби є, — засміявся Гулий, кивнувши головою на Параску, — то це тому, що до мене приходять і осідають тут не тільки січовики, а здебільша простий, посполитий люд, часом із жінкою, а то й з дітьми: не при­ймеш же його, чоловіка, самого — треба ж і бабі десь із дітьми по­дітися… Та й те ще скажу: на справжній Січі люди збираються для козацького промислу, ну, то й лишня там бабська стать; а в мене посходилися для мирного господарського промислу, й в нім — тя­жко без баби з її золотими руками… А решта в мене — все по-січо­вому: всяк може прийти й осістися, якщо має хіть до роботи госпо­дарської, але всяк може, коли схоче, й піти звідси на всі чотири — його волі не в'яжемо, як пани…

Довго іще, мабуть, говорив би байки господар, та Параска, скінчивши своє діло, підійшла до них, уклонилася низенько й про­хала вечеряти. Сама вийшла.

— А ти, малий, — звернувся Гулий до свого джури, — не за­ходь далеко, будь напохваті, — може, потрібен будеш, то гукну. Просю ласкаво, шановний гостю, до хліба-солі.

За вечерею старий запорожець пив за славне товариство сі­чове, за його славних гетьманів, кошових, отаманів: згадав Ру­жинського, Голубка, Кулагу, Наливайка, Косинського, Самійла Кі­шку — всіх він знав, з усіма був у походах і боях проти татар, ту­рок, поляків… Це був живий літопис славетних і невдалих подвигів низового Війська Запорозького й один із найтиповіших його пред­ставників. Тільки древня старість і свідомість того, що безповорот­но все це минулося, що, замість ворога-бусурменина, чатує смерть за плечима, здержувала цю невгамовану й тягарем літ буйність козацьку, а то часом здавалося, що в розпалі спогадів про незабу­тні діла лицарські стариган-лицар гукне джуру, велить сідлати во­роного й, плюнувши на все — й на хутір, і на господарство, й на всі свої побожні заміри, скочить молодиком у сідло, здійме шлика, помахає ним челяді своїй і покриється степовою далеччю. Добре вже підпивши, дідуган-господар пробував навіть утнути старої ко­зацької — щось ніби "Ой вре море, вре", — але, обірвавшися на третім слові з голосі, махнув рукою, покрутив головою й налив знову кубки.

Надворі почало смеркати. Чути було, як заскреготав засув у брамі, як повз вікна з страшенною, аж земля застугоніла, тупотня­вою, сунули в двір коні, за ними по хвилі череда, далі вівці, потім заскреготала брама знов, і до слухів Криги долітали лише лайка й перегукування пастухів та челяді.

Коли стало поночіти, господар гукнув хлопця й звелів засві­тити свічі в посвітачі. Гість, зморений довгою мандрівкою, доброю вечерею й гойним випиванням, уже почав і позіхати нишком, і не від того був, щоб і хропака дати, але старий не вгамовувався.

— Що? — запитав, побачивши, як гість позіхнув, затуливши рота долонею. — Вже спати хочеш?.. Гай-гай!.. Таж ми щойно роз­охотилися… І що воно за козак тепер пішов — пху, а не козак! Та ми хіба так пили замолоду!..

Він почав був довге оповідання про те, як "вони" колись пи­ли, але якраз до речі вбіг джура й перебив.

— Там, батьку, дядько Семен чогось до вас, — сказав хло­пець.

— Семен?.. Чого йому?

— Я не знаю… Вони не сказали.

— Кажи, хай увійде.

Увійшов безрукий колишній братчик.

— Чого тобі, Семене?

— Нові гості, батьку, перед брамою: приймати чи ні? — відпо­вів запитом бранний.

— Які гості? Звідки?.. Кажи по-людськи!.. — сердився старий.

— Невольники, кажуть, — спокійно правив Семен. — Ідуть із Січі… Всі п'ятеро комонні… Просять переночувати їх. Вертаються до Канева.

— Невольники?.. На конях?.. — міркував Гулий вголос: при­рожденна обачність та обережність заговорила в нім і крізь хміль. — Може, ледач якась: пусти, то ще підпалить уночі, а потім щезне — шукай вітра в полі.

— Ні, батьку, ніби не схоже на те…

— Ніби, ніби… Треба напевне знати… Постривай-но, я сам по­гляну.

Господар важко підвівся й бурчав про себе далі:

— До Канева… Хіба шлях на Канів стелеться через моє займи­ще? Та'дже ж тут дорога на Чигирин…

Устав і Крига. Навдивовижу його теж зацікавили несподівані гості так, що й спати розхотілося.

Вийшли.

— Відчини браму! — звелів господар. — Подивимось, що воно за гості.

Семен відімкнув колодку й загуркотів засувом. Собаки з усьо­го двору кинулися, валуючи, до брами, але робітники, побачивши, що вийшов сам господар, відігнали їх киями назад.

Відчиненою брамою у двір в'їхало п'ятеро вершників.

— Добривечір! — привіталися вони, не злізаючи з коней.

— Доброго здоров'я, — відповів господар, пильно оглядаючи їх, скільки дозволяла темрява. — Ви ж хто такі?

— Та ми, батьку-отамане, — озвався один із них, — ще з мі­сяць тому були гребцями на турецьких каторгах, а днесь, спасибі батькові Сагайдачному, що побив бусурменів під Очаковом, — днесь уже вільні. А хто ми тепер — ще поки й самі добре не знає­мо. Вертаємося додому, як і багацько інших, що визволилося ра­зом із нами, а там побачимо, хто має очі.

"Що за лиха мати, — думав, удивляючись у вершника, Крига, — голос немовби по знаку мені, а хто — не пізнати…"

— А хіба шлях із Січі сюдою? — опитував далі старий.

— Та ми, батьку, хотіли навпростець, щоб швидче, — засміяв­ся вершник, — аж вийшло, що правду старі люди кажуть, — хто ходить навпростець, той вдома не ночує, а тиняється невідь по яких усюдах, так і ми оце. Отже, просимо уклінно, не оставте лас­кою вашою, батьку отамане, пустіть переночувати… Воно правда, що козакові все одно, де простягти свої кістки, — чи під стріхою в когось, чи й у чистому полі або в темному лісі, та… не вам кажу­чи… з харчу вибилися ще зранку, а голод не дівка — живота не власкавиш, до завтрього ж іще далеченько, поки трапиться якийсь, хоч ледачий, шинок або що.

— А звідки знаєте, що я отаман? — перейняв мову байкому вершникові Гулий, а Крига слухав мовчки та все пригадував, де він чув колись цього балакуна, а поночі не міг як слід роздиви­тись, що воно за людина.

— Оце спитали, батьку! — відповів вершник. — Та хто ж на Січі або й у неволі, та, мабуть, і по всій Україні забув про славного лицаря Дмитра Гулого?.. А що це ваш, а не чийсь хутір, я відразу впізнав, як тільки мені товариші сказали про шанці, про частокіл та башту над брамою: перед п'ятьма роками був тут, як тікав на Січ.

— Товариші сказали… А сам ти не бачив, чи що?.. Чи в тебе куряча сліпота, що надвечір не добачаєш?

— Де пак куряча! — засміявся вершник. — І вдень нічого не бачу.

— Як?! — ужахнувся старий.

— Та так, батьку-отамане, спробував раз із неволі навідатись додому — спіймали кляті бусурмени й погасили мені одного ліхта­ря; спробував удруге — погасили другого, а далі я вже і не нама­гався: одно, що прикутий був на каторзі до опачин, а друге — без ліхтарів усе одно на Січ не добіжиш…

Він жартував і сміявся, а в усіх, що слухали його, морозом по­дерло по хребтові.

— Семене, — звернувся старий отаман до брамного, — прий­ми братчиків та розпоряди, щоб добре їх уконтентували, а коней поставте до наших.

— Спасибі, батьку отамане, — зняв шапку і вклонився сліпий, а далі взявся за облука й спритно зіскочив із коня.

Те саме зробили й інші вершники. Всі зодягнені були в коза­цьку, але стару одежу. Крига підійшов до сліпого.

— Дозволь, пане-брате, запитати, — звернувся він до нього, — як на ймення тебе звати?.. Десь ніби я знав тебе…

Твар сліпого раптом розпромінилася.

— Гей, стривай! — радісно вигукнув він, щось ніби пригадую­чи. — Й мені твій голос по знаку. Стривай, стривай… дай Бог па­м'ять… Знаю, вже знаю!.. Ти не Денис, котрого в Січі Кригою дра­жнили?..

— Та він же, він, — відповів Крига. — А ти…

— Що? Не пізнаєш?.. А все кляті очі…

— Проноза!!! — аж по лобі ляпнув себе розважний осавула. — Далебі, Стах Проноза!.. Братіку мій! Що ж вони, прокляті неві­ри, зробило з тобою!..

Крига й сліпий обнялися й тричі почоломкалися, як звичай сі­човий велить.

— Пізнав-таки, — зрадів і Проноза. — Хоч і твар тепер на бо­лотяного дідька скидається, а пізнав…

— А це ж хто з тобою? — запитав Крига, оглядаючи в темряві інших. — Теж братчики?

— Ні, голубе, — це… були гречкосії, потім невольники, а те­пер… А тепер вони, мабуть, і самі не знають, хто вони такі. Іване, — звернувся сліпий до одного з визволенців, передаючи поводдя, — візьми, голубе, й мого коня…

— А що це в тебе за спиною? — раптом звернувся до сліпого Гулий. — Я думав, що мушкет стирчить за плечима, а воно…

— А воно, — переняв старому мову Проноза, — казна-що: ко­бза, та й годі… Не стріляти вже мені, батьку, ворогів-бусурменів з мушкета, стріляти серця християнські влучними словами-перека­зами та думами-піснями голосними…

— То ти, братчику, й на кобзі такий меткий, як на язик?..

— Є трохи того дива, батьку.

— А коли є, то тягни його, пане осавуло, разом із кобзою до моєї келії!.. А ти, Семене, подбай тут про гостей… Та добре погос­ти, щоб не нарікали, як виїдуть, на нас із тобою.

Довелося Парасці подавати ще й другу вечерю. У пізні лягови Крига лишив старого й Пронозу самих, а сам пішов на стайню й уклався спати на сіні. В "келії" ж сліпий визволенець грав і співав доти, поки стареча голова отаманова не схилилася сама на стіл і не захропла по-запорозькому.

Скинув молодий кобзар свою кобзу на плече, гукнув малого й казав йому вести й себе на стайню.

XIX

Не спалося Кризі.