Диригент у смокінгу (річ небачена в Ярополі майже з часів походу Пілсудського) змахнув руками, і барабанщик (нарешті він скинув свої рукавички) вдарив на сполох. Бий, бий, бий, барабане, – дзвінке серце цирку! За кулісами – у холодному бараці, прибудованому до шапіто, зчинився страшенний гармидер: наче жовті ліхтарики засвітилися. То бігають тигри, пойняті мистецьким екстазом; служителі тягнуть колісницю з доби Александра Македонського – колісниця має витримати важкий і солодкий тілесний тягар сестер Мангуп-Кале; обер-шпрехталмейстер бере в руки припудрене обличчя, потім рішуче йде до виходу, до червоної панбархатної завіси; поважно поправляє свої манжети Альфред Макаронов – людина, якої всі бояться в цирку, бо він читає думки на відстані. Молоді балеринки тягнуть ноги до неба – свої прекрасні стрункі ноги у рожевих трико. Іржуть коні джигітів, фокусник Василевс ковтає справжні яйця – по-справжньому ковтає; сумирно сидить, загорнувшись у селянський кожух, маленький карлик у пенсне – доктор Дзюрка, грізний дресирувальник, котрого, наче вогню, бояться всі тигри Бенгалії та Далекого Сходу.
А у глядачевій залі, у збито.му з дощок амфітеатрі весь Яропіль, затамувавши подих, чекає початку циркової вистави. Прийшов навіть сліпий С. В. Микитась, котрому іпритом випалило райдужні оболонки на галлійських рівнинах 1918 року, тут і сам Сергій Онисимович Набатов – у новенькому зеленому френчі з білим комірцем, брови сиві й грізні; прийшов Кіндрат Смола з дружиною та сином Іваном – груди Кіндратові дзвенять орденами; з'явився посланець муз – художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду; навіть славний старощами Лаврін Червінка сподобився зайняти місце своє на першій лаві; прийшов тренер з боксу сивий Вячек Дваржак подивитися на м'язи заїжджих атлетів. У центральній ложі зайняв своє місце керівник відділу культури А. В. Микитась; професор Холодний – ще худий, мов рентгенівська тінь, схотів подивитися на диво циркового мистецтва – сестер Мангуп-Кале. Навіть мати Валерія Орлика привела свого хлопця, котрий поверх зимової шапки нап'яв, негідник, німецьку каску й нізащо не хотів її знімати, аж поки мати, якій терпець урвався, не стукнула його кулаком так, що каска загула, мов дзвін на Микільській церкві. Отож зібралися всі великі й малі мужі міста нашого, серед яких був також і я, уклінний ваш слуга, статечні читачі мої. А що мужчин у Ярополі і справді мало полишилося, то загубилися мої герої серед жінок та дітей-сиріт, розчинилися, як це буває навіть з видатними особами, які долею небес потрапляють до вируючої людської юрби, що жадає розваг та забуття.
Бий, бий, бий, барабане, – дзвінке серце цирку! Обер-шпрехшталмейстер виніс на арену своє припудрене графське обличчя й голосом, яким радше оголошувати світові війни, ревнув:
– Поччинайммо... брраболанссс... перревентулл!
Оркестр ушкварив туш, церемоніальним маршем вийшли на арену червоні, гаптовані золотом уніформісти; штани брезентові, з генеральськими лампасами; руки у багатьох татуйовані.
І тут залунав такий вивертаючий душу посвист, що частина яропільської публіки полізла під лави, бо саме так вили німецькі пікіруючі бомбардувальники, коли бомбили міст через Богунку. Але з небес упав мужчина з сумними очима та чорними вусиками, у темному фетровому капелюсі з такими гострими крисами, що, здається, ними можна було краяти ковбасу, у величезних черевиках та коротенькому піджаці – знаменитий клоун Вольфганг Чжу-Сі. Потім з грізним посвистом з неба летять два важких лантухи, клоун їх ловить, ставить у центрі арени. Обер-шпрехшталмейстер грізно запитує: що це все має означати? Вольфганг Чжу-Сі верескливим дитячим голосом відповідає, що він вирішив найнятися до цирку. "А що ви вмієте робити?" – голосно питає обер-шпрехшталмейстер, двічі повертаючи до публіки своє мертве графське обличчя. У клоуна очі маленькі, мовби у залізній масці пропиляно іржавим напильником дві шпарки. Він каже, що підготував рекордний номер. Уніформісти виносять великий молот, а Вольфганг Чжу-Сі вже розв'язує один лантух, з якого витягає червону цеглину, кладе собі на голову і пропонує обер-шпрехшталмейстерові розбити її молотом. Всі завмирають, коли важкий молот злітає високо над головою клоуна – барабанний дріб, потім мертва тиша.Обер-шпрехшталмейстер щосили б'є молотом, цеглина розпадається на шматки, червона пудра притрушує обличчя й плечі Вольфгангові Чжу-Сі, оркестр грає туш. Нову цеглину дістає з мішка клоун, знову гупає молотом обер-шпрехшталмейстер, і знову безневинно всміхається Вольфганг Чжу-Сі, мовби нічого не сталося. Весела гра розпалює обер-шпрехшталмейстера, він скидає чорний сурдут, залишаючись у хутряній камізельці, потім і її скидає, закасує рукави, червоніє, вкривається потом, розбиваючи все нові й нові цеглини на клоуновій голові. Нарешті лантух порожній, а вся арена встелена битою цеглою, мов будівельний майданчик. Тоді Вольфганг Чжу-Сі кидає собі на спину другий мішок і повільно чалапає з арени. "А що в цьому мішку?" – кричить йому навздогін знесилений обер-шпрехшталмейстер. "Пірамідон", – не повертаючи голови, пищить клоун і зникає за панбархатною завісою.
"Цей номер має велике виховне значення", – каже сам собі С. О. Набатов, пригладжуючи на голові волосся, що трошки стало-таки дибки.
А на арену, накульгуючи, вискакує слон Юмба, і всі бачать, що у слона одна нога протезна, бо вночі, у Куп'янську, розбомбили німці ешелон з евакуйованими звірами – тоді загинула сестричка Юмби, а йому довелося ампутувати ногу у польовому хірургічному госпіталі. Юмба легко збігає по драбині вгору, на спеціальний балкончик, від якого нап'ято канат до другого балкончика. Хоботом бере смугасту штангу і ступає на канат. Чути, як вітер хлюпає брезентовими стінами цирку. Дивіться, як Юмба, хоч і протезна в нього нога, повільно танцює на канаті під звуки "Серенади" Шуберта, як тихо порипує його шкіряно-металічний протез, як балансує в повітрі смугаста штанга! Ні, я тверджу, що до нас приїхав не який-небудь провінційний цирк, а справжня циркова академія, гідна XX століття. До речі, такої ж думки і С. О. Набатов, який і після цього номера каже сам собі: "Цей номер також має велике виховне значення".
Добре, добре, побачимо, що буде далі. А далі ось що: з'являється на сцені підступний Василевс – воскове обличчя візантійського святого, чорна борідка, нечутна хода. Він підкрадається до обер-шпрехшталмейстера й питає:
– Хто ти?
– Я? – напинає пихаті груди обер-шпрехшталмейстер. – Я – начальник усього цирку, начальник неба і землі, усього всесвіту.
– А ось зараз ми перевіримо, хто ти, – смиренно каже підступний Василевс і відкручує якийсь ґудзик на його сурдуті. Велична графська статура раптом вкривається хвилями – і всі чують свист повітря, що виходить з тіла обер-шпрехшталмейстера, наче з кисневої подушки. Всі мовчки дивляться, як зменшується, коцюрбиться його постать – ось він завбільшки з велику ляльку, ось ще менше, ось уже не видко його на килимі. Василевс нахиляється, бере у руки те, що лишилося по обер-шпрехшталмейстерові, і кидає до першого ряду. Глядачі передають з рук до рук пласку гумку завбільшки з долоню, мовби надувну іграшку за 80 копійок. Потім повертають її чаклуну. Асистенти подають Василевсу велику помпу, він приєднує до гумки трубку і починає напомповувати повітря. Виростає над ареною мале поні, яке весело ірже, струшуючи підстриженою замшевою гривою. Василевс запрягає поні до великої карети, бере віжки й батога, до карсти сідають уніформісти,, й поні, б'ючи копитцями тирсу, везе карету зі сцени повз остовпілих від подиву глядачів. Василевсів атракціон викликає в душі С. О. Набатова мішані почуття: з одного боку, номер йому подобається, бо має велике виховне значення, показуючи, що є серед нас люди, які приховують своє справжнє обличчя, а з другого, С. О. Набатова непокоїть, чи не спричиниться цей номер до того, що кожний, кому не ліньки, випускатиме повітря з людей солідних і авторитетних.
Оркестр грає урочистий марці, і на арену велично виходить Людина-Без-Рук – заслужений артист багатьох республік Лобко-Лобановський – у шовковому циліндрі та чорному фраці без рукавів, бо цей великий артист народився на початку нашого славного століття без рук і рукавів ніколи не потребував. Лобко-Лобановський сідає до столика, елегантним жестом лівої ноги знімає з голови циліндра, великодушно жбурляє його уніформістам. Потім дістає ногою (всі бачать міцні жовті нігті артиста, його натруджені підошви) з бокової кишені гребінець і розчісує волосся, другою ногою тримаючи дзеркальце. Причепурившись, Лобко-Лобановський витягує з валізки, яка стоїть перед ним, пляшку шампанського, кришталевий келих. О зелений шляхетний блиск пляшки! О срібна обгортка голівки! О золоті довоєнні медалі на чорній етикетці! Ось вони – сяючі, тендітні, мов тонке скло, давно забуті символи мирного життя: тихо бомкає великий дзиґар, ажурні стрілки завмерли на циферблаті, виконаному в стилі Першої французької республіки, паркетна підлога блищить і пахне ялинкою у покої, і роки тихо повзуть один за одним, мов вгодовані мудрі черепахи, не полишаючи по собі крові. Лобко-Лобановський розуміє серйозність моменту: повільно правою ногою відкручує він дротики, що обплітають головку пляшки. Млосна мить чекання – нарешті шампанське радісно вибухає. Людина-Без-Рук спритно перекидає пляшку з ноги в ногу, наливає шипучу рідину до келиха і п'є за наше здоров'я. Оркестр грає щось веселе з оперети Кальмана, всі плещуть у долоні. А тим часом заслужений артист Лобко-Лобановський дістає з валізки трилінійну гвинтівку та обойму. Клацає затвор, на другому кінці арени вистрибує на спеціальну підставку Вольфганг Чжу-Сі. Знімає свого темного капелюха і вмощує на голову червоне яблуко. Б'є барабан, Лобко-Лобановський, сидячи у фотелі, старанно цілиться в яблуко; ось-ось його нога натисне на спусковий гачок... Але Вольфганг Чжу-Сі раптом тікає – тільки велике червоне яблуко лишається висіти в повітрі на тому самому місці, де зоставив його клоун. Лобко-Лобановський жестами кличе клоуна, мовляв, не бійся, нічого з тобою не станеться. Нарешті клоун погоджується і стає під яблуком.