про все...
— Все напишемо і пошлемо. Здорово, га?
— Чудово, прекрасно! — натхненно вигукнула Бася.
Листа доведеться підписувати. Звичайно, підпишуть не всі. Підпишуть кращі учні і піонерський актив — чоловік десять.
Бася висловила бажання негайно підписати листа і хотіла вже бігти шукати Вову або Аркадія, та не встигла зірватись з місця...
Бо таку цікаву розмову обірвала ще цікавіша, несподівана і дивовижна поява Тамари. Вона обережно ступала по східцях і соромилася. Йшла, ніяково озираючись на всі боки, немов хотіла промайнути, щоб ніхто її не помітив. Тамарі дивно, що вона вся нова, від синьої беретки на голові до жовтих черевиків. А в блискучій шкірі нового портфеля срібними плямами відбивалося світло. Дівчата ледве встигли передихнути від радості і разом крикнули на всі свої пискляві голоси:
— Тамарка! Томка!
Кіра підбігла перша, обняла Тамару і потягла в куток.
— Яка ти гарненька, гарнесенька! — затанцювала навколо неї Бася.
— Хто тебе одягнув? Ти красива стала! Це сатинове платтячко?
Ніхто не звернув уваги, що Тамара почервоніла, загорілася, як заграва. їй навіть жарко стало, немов у спеку...
Де там стежити за переживаннями Тамари, коли ж треба помацати синеньку, в білу зірочку, сатинову матерію плаття, оглянути з усіх боків чудові жовті черевики, нові панчохи і новий піонерський галстук. Беретку Руфа вже нап'яла на свою голову,— їй ця беретка дуже до лиця. А Бася ворожила біля портфеля, зазирала всередину, витягла звідти чистеньку носову хусточку з рожевим рубчиком, зробленим мережкою і вирізуванням, а в куточку любовно вишито літеру "Т".
Дбайливо підстрижена, чистенька, в новому вбранні, Тамара відразу змінилась. Зовсім не схожа на ту нещасну, обідрану дівчину, якою була досі. Це прийшла вродлива, ніжна дівчинка, з веселими золотими іскрами в очах і наївною посмішкою на дитячих пухких губах.
— Томко, розповідай все детально і швидше! — скомандувала Кіра.
— Дівчатка, я така щаслива, ой!.. Я не знаю, як сказати. Вони мене так люблять. Марфа Степанівна — дружина Івана Семеновича — не дозволяє їй допомагати, доки я не приготую уроки. Цукерки мені купує, а коли я сяду за книжку, навшпиньки ходить. Іван Семенович все усміхається. Увечері я Марфі Степанівні "Кобзаря" читаю, а вона плаче. Каже, що отак вони колись страждали. Ой, яка вона хороша! А Іван Семенович глузує з неї, як з маленької, весело!.. Вчора він сказав, що мене влаштували в дитяче містечко; Марфа Степанівна зняла галас, такий скандал, кричить: "Не віддам дитину!" А Іван Семенович каже: "Хіба я її виганяю? Я тільки хотів послухати, як ти будеш скандалити". Помирилися зразу. Все мені оце купили. Ми з Марфою Степанівною сидимо, вона мене обніме, розповідає про сина та про дочку і заплаче. Дівчатка, яка я щаслива!
Тамара замовкла, схлипнула, і закапали з очей сльози, а сама посміхається. Махнула головою, сльози ще раз капнули і перестали. Тамара одвернулась до стіни, замовкла.
— Чого ж плачеш, Томко? — зазирнула їй в обличчя Руфа.
— Ще не одвикла плакати, а вони такі хороші. З того часу, як померла мати, ніхто до мене так не ставився. Мені аж соромно... Завтра підемо в крамницю пальто купувати. А Іван Семенович читає фізику, геометрію... Будемо скоро робити мотор у майстерні. Він вирішив, що майстерня повинна працювати разом за програмою навчання, використовуючи фізику, геометрію, креслення і малювання. Цікаво про мотор розповідає Іван Семенович, він багато знає і всього хоче навчити дітей. Іван Семенович знав мого батька і сказав, що на Степаниду в суд подамо і з хати виженемо...
— Тамара, ти ніколи не розказувала мені, що в тебе сталося. Навіщо в суд подавати? — ще раз оглянувши Тамару, спитала Бася.
Батько Тамари розбився, стрибаючи з трамвая, років три тому. Матері дали пенсію, а будиночок, де Тамара жила досі, у них свій,— завод допоміг збудувати. Після смерті батька мати здала дві кімнати Пещерам, а самі жили в одній. Все було гаразд. Трохи сварилися, бо Степанида скупа і жадюга — за копійку з третього поверху стрибне. Років через півтора захворіла мати. Покликали лікаря, він подивився і виписав багато ліків. Грошей було мало, а Степанида співчутливо сказала, що піде до знайомого аптекаря і дістане ліки безплатно. Принесла Степанида ліки, мати почала пити і тижнів через два померла. Тамара викликала з Маріуполя тітку, єдину свою родичку. Тітка приїхала, коли матір уже поховали. Степанида така ласкава, добренька, ходить навколо тітки і біля Тамари. Наговорила тітці, щоб не турбувалася про дівчину, пообіцяла утримувати і годувати Тамару за те, що житимуть у цьому будинку і одержуватимуть батькову пенсію. Тітка поїхала, і зразу почалося! Степанида знущалася з Тамари, як хотіла. Написала було Тамара тітці, але та кудись виїхала з Маріуполя і не прислала адреси...
Швиденько закінчила Тамара своє оповідання і засміялась, хоч дівчатам стало невесело.
— Дівчата, я вже придумала помсту над Степанидою. Я таке придумала, що від сміху животи полопаються! Побіжімо знайдемо хлопців, розкажу всім разом...
Де там бігти — це йде урочистий похід! Кожному хочеться спинити Тамару. Дівчата оглядають, мацають нове вбрання. В залі згуртувалася ціла юрба, і хлопці колективно привітали Тамару — крикнули їй "фізкульт-ура!"
Тамару всі люблять і жаліють, крім Марусі Рожко, що протиснулась в середину кола і, критичним оком оглянувши Тамару, зневажливо одвернулась:
— Я думала яке плаття! У нас таке прислуга носить.
— Не прислуга, а хатня робітниця! — розгнівано відповіла Тамара.— Значить, у неї є смак, а ти начіпляєш на себе шовкове барахло і пурхаєш, як папуга, і дмешся, задавака! Гляди, не трісни!
Відповідь образила Марусю. їй, признатись, плаття Тамари сподобалось, але хто сміє, крім Марусі, носити краще вбрання? Першість по одяганню давно визнана за нею, а тут ціла юрба зібралась розглядати Тамару, подумаєш!
— Не турбуйся, у мене є такі плаття, що ти ніколи й не матимеш, ось я завтра одягну, подивитесь. Хіба ж таке, як у тебе із сатинчику, подивитесь завтра,— крутнулась на місці Маруся, щоб показати свою синю, з чудернацьким білим візерунком нову в'язану кофтинку.
— Одягни, подивимось. Брови теж підголила, щоб краще пасувало до плаття? Ти їх іще пофарбуй! — пустила їй вслід Тамара.
Маруся через плече повернула голову і демонстративно підвела тоненькі, як мишачі хвостики, брови, поглядом примружених очей зміряла Тамару:
— Що хочу, те й зроблю, може, заборониш?
— Ох-хо-хо!
Учні засміялись. Яші Баркіну дуже кортіло вступитись за Марусю, але, зваживши всі обставини, не схотів і пішов слідом за нею.
— Тінь принца Гамлета поспішила за принцесою,— показав на Яшу очима Аркадій.
— Що у вас за веселий мітинг, товариші!
Ніхто не помітив, коли підійшла Катя, нова піонервожата. Катю пустили всередину і тісно оточили з усіх боків. Учням хотілося зразу і роздивитись її, і послухати. Дівчата люблять оглядати одна одну — звичайно, вони помітили на Каті широку спідницю і пухнастий светр, немов приклеєний до її торса.
— А, Тамара Незабудь! Я вже чула про неї. Іван Семенович старий робітник і партизан. Інакше він не міг поставитись до піонерки.
Катя обняла за плечі Тамару.
— Він такий хороший! — закохано, протяжно додала Тамара і ледве не сказала того самого й про Катю.
Гурток учнів навколо Каті густішав. Пробігаючи мимо, школярі різко спинялися, протискувалися всередину. Дівчата прилипали до Каті, як мухи. А хлопці по-дружньому зазирали в очі, на які звисало жовте кучеряве волосся,— голова Каті нагадує квітку кульбаби.
Мартин Іванович, як завжди, несподівано гримнув дзвінком і розігнав школярів по класах.
Катя встигла попередити піонерів, що після уроків відбудуться збори голів загонів.
Кіра згадала: це будуть перші збори в цьому році... А який же перший урок — хімія?
— Марко, які солі звуться середніми солями? Скажи, бо я загину,— перелякано звернулася Кіра до Марка Бубиря, що випадково опинився біля неї.
Розгубившись на хвилину, Марко не зрозумів, чи Кіра жартує, чи ні? Його голова зайнята зовсім іншим. Помітили діти, що Марко останні дні ходив сумний, зосереджений.
— Не хочеш відповідати? Тоді скажи, як поживає мама, ви її там з батьком ще не замучили?
Марко озирнувся на всі боки. Вчора вночі в них дома був страшний скандал, батько ледве не побив Ганну Дмитрівну. Скандал виник через гроші. Ганна Дмитрівна наважилася сказати дома, що у неї з портфеля пропало п'ятнадцять карбованців, а через кілька днів у касі не вистачало ще шістдесяти. У Марка й досі тремтять руки від згадки, як він уперше і вдруге брав гроші у Ганни Дмитрівни. Кіра несподіваним запитанням відновила все в пам'яті Марка, і він розгубився.
— Нічого живе твоя мати, тільки з батьком сваряться...
— Сваряться?
Більше нічого не сказав Марко. Не буде ж він розповідати, як батько лаяв Ганну Дмитрівну і заявив, що її боргів платити не буде, що Ганна Дмитрівна на другий день продала свого маленького годинника і повернула в касу недостачу.
Марко нічого цього не розповів і сів на місце.
Зайшов Пилип Данилович, і почався урок. Кіра забула про солі, їй з голови не виходить мати. Нарешті, треба поговорити одверто і щиро, до кінця! Мати все ховається із своїми родинними справами. Кіра може їй допомогти! Кірі здається, що вона має силу багато зробити для матері...
Коли б Марко докладніше розповів, а то все мовчить. Кіра глянула на нього і примусила себе слухати урок. Пилип Данилович завжди розповідає цікаво. Говорить серйозно, раптом пожартує, особливо під час демонстрування дослідів, коли біля нього крутяться асистенти,— кращі учні і активісти хімічного гуртка. У найцікавішому місці дослідів у двері постукотів Мартин Іванович і став на порозі.
— Чого вам? — строго спитав Кужіль.
— Аркадія Трояна, Володимира Пораду і Кіру Коваль кличе до себе в кабінет Платон Юліанович.
Рівчак зморщок перерізав чоло Пилипові Даниловичу. З-під насуплених брів завпед глянув на сторожа, потім на учнів і нахилився над пробірками. Переполошивши весь клас, Мартин Іванович безшумно вийшов. Діти озиралися на трьох своїх товаришів, яких несподівано викликав завідувач. В чому справа?
Не розуміли і самі троє друзів. Пилип Данилович промовив до пробірок і колб, труснувши чорним, із синюватим відблиском, чубом:
— Ідіть, ідіть, раз кличуть.
Аркадій, Вова і Кіра вийшли.
Платон Юліанович нэ глянув зразу на учнів, які зайшли в кабінет і стали вряд біля дверей проти його письмового стола.