Гори говорять!

Улас Самчук

Сторінка 35 з 38

Віти смерек набірають снігові нарости, гнуться, стрясають, ніби попіл цигарки, і набірають знов. Набряклі чеканням люди й їх машини заніміли. Мене покликали до штабу.

Передаю команду заступникові, зтрушую з себе купу снігу й віддаляюся в темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою сніговою цілиною. Навкруги ні одного вогнику, ні єдиного згуку. Передомною сіра, непрозора порожнеча. Кожний ступ, ступ у невідоме. Видається — протягнеш ногу, ступиш і полетиш у прірву темноти. Але ступаєш і чуєш спертя, борхаєшся, груди хвилюються, ніздрі втягають вогке повітря, на чолі зявляються теплі крапельки, що, змішавшися з холодними на щоках, стікають по обличчі вниз. Здається, йдеш по дні океану зо сплющеними очима й міцно затиснутими устами. Холодна солоновата вода лишає на устах свій присмак, а ноги борхаються у зачіпних поплутаних водорослинах.

Нарешті перед самим носом, вигулькнули з темноти смереки. Обтяжені снігом, подібні на китайські пагоди. Між вітами мигнув огник. Наткнувся на варту. Хто там? — Відгукнувся гаслом і пішов далі. Опинився коло дверей колиби.

У штабі повідомили, що маю йти в долину, до Кевелевської школи. Там на мене чекають. Хто чекає, невідомо. Знов борхаюся снігом, знов бреду глибоким океаном і за деякий час опинився коло школи. В одному вікні, від вулиці світиться. Входжу на подвіря й стукаю.

24

У просторій, неупорядкованій кімнаті застаю Павла й... Кіті. Останню не сподівався тут стрінути. Обидвоє зхвильовані. Кіті смертельно втомлена. Павло гасає по кімнаті й розкидаючи здоровезними кулаками, верещить: —

— Чорти! Дияволи прокляті! Грім їх розторощи на Місці!

— Що сталося?

— Що сталося? Марійку піймали й затримали. Он хай панночка оповість. Знов та каналія Янчеюк заплівся. Хам, патинок! Піймаю — задушу, як вошу. І якого чорта ти не зачавив його тоді на Григорівні? Гріх зробив.

— Але я нічого не второпаю. Ти не хвилюйся, а розкажи виразно.

— Не хвилюйся! Там піймали її й мордують. Напевно мордують. Попадеш у руки хамові, не проси милосердя. Кіті оповіла, як сталося. Вони обидві були в Рахові, йшли містом і їх затримала варта. Марійка не назвала свого справжнього прізвища. Завели її на вартівню і почали перевіряти документи, в Марійки не було ніяких, а сказала, що потрібувала в Рахові дещо накупити. Лишили зачекати. Має прийти якась людина, що знає ясінських людей. Марійка затурбувалася. По деякім часі привели ту людину, Марійка страшенно зблідла, а людина глянула на неї страшним поглядом і заверещала: заберіть її. Це шпіонка. Це Цоканова любка. Ну, розуміється Марійку забрали, а Кіті післали назад сказати, що як не випустять Йонаша, то Марійку повісять, а також мадяри хочуть вести переговори з українцями. Запрошують післанців і хочуть обмінятися домаганнями.

Павло сказав: — Висилається двох післанців. Мене й ще одного поручника. Я їду. Заложниками лишається пан Йонаш і його родина. Памятайте собі це, панночко. Боротьбу на фронті тим часом застановлено.

Павло вийшов і залишив нас з Кіті. Вона була остаточно знесилена. Хотіла мені щось оповідати й не могла. Поклав її на якийсь тапчан і по можливості тепліше прикрив. Зараз заснула. Я ж деякий час сидів над нею й дивився на її бліде, виснажене обличчя.

Серед темної ночі виїхали з Кевелева два вершники й почвалали здовж Тиси в напрямку Рахова. Коні розбивають глибокі снігові насипи та рвуть уперед. Це поїхали на переговори післанці.

--------------------------

А Марійку після відходу Кіті, зачинили в малюсінькій холодній кімнатці невідомо якого будинку. Один стілець, кілька потрощених ослонів, стіл, а на столі лойова свічка.

До вечора ніхто її не турбував. Настала ніч. Спочатку не могла втихомиритися, бігала, диким звірем, по клітці і душила розбурхане серце, що мало не вилетіло з грудей. Образ людини з перекривленими устами не давав їй спокою. Кожної хвилини він міг знов зявитися перед нею й почати свої смертельні жарти, їй пригадалася страшна ніч, коли наступали москалі й коли вона стратила свою дитину.

Але від того часу змінилося багато. Марійка змінилася, окріпла й тепер вона буде змагатися за свою свободу. Пригадала Павла, цілу справу, що за неї вони змагаються й ясно усвідомила положення. Вона ж воячка. Вона перша з жінок Гуцулії надягнула на себе зброю й нарівні з чоловіками стала до лави борців за оборону краю й народу.

Від свідомості цього їй полегчало. Так! — думає. — Я ж знала куди йду. Тепер соромно бути боягузом. — І Марійка вже спокійніше ходила по кімнаті, обдумуючи, що має казати, як будуть допитувати.

Обмежений простір дозволяв їй робити сюди й туди три кроки. Час тягнеться неймовірно довго. На дворі така жахлива, темна ніч. Вергає сніг.

Роздумуючи над своїм горем, не зчулася, як відчинилися сінні двері й за пару хвилин відчула коло себе страшну, слизьку потвору, що від її одного вигляду по її тілі заголосило морозом. Не помилилася в передчуванні. До неї зайшов Янчеюк. Одягнутий в уніформу мадярського підстаршини, на пасі кобур револьвера. Правий його порожній рукав у кишені.

Заціпивши зуби, Марійка зблідла й заніміла. Подібна на мармурову статую. Він увійшов й мовчки зупинився коло дверей. Деякий хас вперто одно на одного дивилися й мовчали. Глибока тиша.

Першим порушив тишу він. — Ну — процідив крізь зуби. — Що-ж? Попалася? Що будем тепер говорити?

Марійка мовчить.

— Мовчиш? Що ж дійсно казати На розвідочку післав коханий, що? На шибеницю післав? Це гарно. Ну, нічого. Попадеться ще й він. І він не мине наших рук. Попадеться. Так, так... Попадеться й він, і ціла та ваша банда. А там вам, голубята, вже давно шибенички готуються. Зачекаємо, зачекаємо. Ще потішимося, як то ви будете бомбатися на мотузах, ха-ха-ха! Скоро, скоро це свято настане.

— А ти все мовчиш? Не чуєш? А я хотів би з тобою поговорити. Все таки є про що, ні? Жили ж і ми колись. Батька забула, чоловіка забула й пішла з коханком. І не соромилася? І могла молитися Богові? Так, так. Любов... І я мав її... Мав і болів нею, йшов на страту, виставляв себе під кулі ворожі — не взяли. А дійсно, як то воно дивно сталося. Давно, давно не бачився з тобою й не забув. Уяви, не забув. Тебе бачив уві сні, в обіймах ворога, закипав люттю й серце моє зпопеліло. Порожньо там... Так, порожньо. А тепер поклав туди камінь тяжкий. Можеш сміятися. Я ходив також і до Ясіня й у Лопушанці був. Твого любчика бачив і хотів його підстрілити. Після роздумав. Все одно не втече, а для мене мало підстрілити. Я витягну з нього жили й виссу всю кров, а тоді почуюся задоволений. Так, так, голубко зрадлива! Тепер от хоч трохи дочекався. І гарно мені. Це Бог мене послухав і післав тебе руками мого ворога до мене. І я дякую Богові. Дякую сердечно. Хай хоч раз побуду з тобою та гарненько погуторю, та згадаю минуле й нашу любов згадаю. Але ти мовчиш міцніше каміня. Ти подібна тепер на скелю. Що ти думаєш? Скажи!

Перерва. Янчеюк тяжко сапає. Марійка німа й непорушна.

— Хе-хе-хе! Вперта Манівчукова дочка! Нічого. До рання досить часу. Надумаєшся й заговориш. Часом і каміння й скелі говорять. Треба лишень за них взятися. Я ж нікуди не спішу. Думаю, що там ваших уже розігнали батогами, а твій коханчик чекає шибениці. А я тим часом сяду, посиджу й полюбуюся тобою ... А де ж твій байстрючок? Гегнув?

— Цить, гаде! — вирвалося в Марійки. — Не смій про це! — її очі раптом загорілися й, здавалося, сипнули блискавками.

— Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От і заговорила. А що, а що! Правда заговорила, хай і з гадом, хай... Але що? Скажеш не заговорила? І ще заговориш... Ще напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася. І горда така. Це він так навчив. Це після...

Марійка кинулася раптом до нього, він вихопив з кишень руки й аж тепер вона помітила, що з правої його кишені виховзнув, замісць руки, лишень рукав. Це на хвилину затримало її, зупинилася й гостро дивилась у його сірі очі. Він швидко прийшов до себе й дрібно захіхікав. Вона повернулася й хотіла відійти на своє місце, але в ту мить, він швидко зривається й кидається на неї з-заду.

Марійка відчула тісні кістяні обійми й на правій щоці гострий біль. Зуби його втялися в її тіло й при тому він дико, божевільне заянчав. Марійка метнулася, вирвала з зубів щоку й намагається визволитися з обіймів. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарешті Марійка виривається й біжить до дверей. Але двері замкнуті. В той час Янчеюк знов нападає на неї й намагається повалити її до землі. Марійка робіть сильний рух, виривається з його руки й нападає caма. Обидві руці її впялися в його горло.

В той час вона ошаліла. Скажена лють, а з нею й сила наповнили її істоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще підсичувало її лють. Вона, мов тигриця, обняла своїми пазурами його шию й виразно відчувала, як бони все глибше і глибше внизаються в тіло її жертви. Чує під грудьми біль, біль неймовірний, але заціпивши зуби, не видала з себе ні одного згуку. На чолі виступив рясно піт І цюрками збігав по обличчі. Очі палали й заливалися розжареною кровю.

Але біль під грудьми починає меншати. Він сильно захарчав і почав хилитися до долу. По короткову часі ноги його підломалися й вона не втримала його тягару. Випустила з рук і він з грюкотом шелепнув на поміст.

Перелякалася. Відчула ніто якісь кроки, ніто чиїсь слова. Миттю оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся на свою жертву. Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальці. Його обличчя посиніло, очі вилізли на верх. Кинула все й швидко шукає ключа від дверей. Ключ був у його кишені, виймає й тремтячими руками швидко, швидко відмикає двері своєї вязниці.

— Ах, коли б там за дверима нікого не було. Ні, за дверима нікого не було. Янчеюк не бажав свідків. Він вправиться й сам. Марійка виходить у сіни, причиняє зовсім легенько двері, але їй здається, що вони кричать на ціле Ацетечко. Причиняє й замикає на ключ. Після відчинила й другі двері. Це вже вона на дворі. Де вартовий? Вартовий здалека в темноті походжує й думає щось. Почувши легкий грюкіт, запитав по-мадярськи:— Це ви, пане четарю?

Марійка нічого не сказала, а швидко тінню попід стіною проховзнула в невеличкі суточки й, почувши себе за хатою, пустилася стрімголов бігти, зовсім не знаючи куди.

32 33 34 35 36 37 38