Мав намір трохи пізніше з Тетяною Степанівною знову поїхати до міста, бо ж зникнення Романа та Онисима не давало спокою, турбувало все село.
Повертаючись із поля, завернув до шкільного лісництва. Біля Геморового подвір'я зустрів Росинчину матір.
— Ну що там? — запитав.
Вчителька посміхнулася:
— Заблудлі вівці знайшлися. Он там сидять біля криниці з Росиною, журяться за Юрка.
І розповіла, де та як заблукали школярі.
Лебеденко похитав головою:
— Березової каші їм слід було б усипати...
— Та ви вже їх не чіпайте, Олександре Юхимовичу. В них і так зараз багато переживань,— сказала вчителька.
Хлопців і справді звістка про Юркову біду просто приголомшила. Особливо зів'яв Роман. Він од учорашнього дня так гнівався на брата, лаяв його, нахвалявся добре пом'яти ребра. І раптом... отаке. Почував себе аж винуватим. Та що поробиш, сказаного назад не повернути.
— А все-таки шкода, що ви сховалися,— казала Росина,— можливо, хірург хоч вас не вважав би за дітей, бо ви трактористи, і допомогли б Юрчикові.
Хлопці мовчали. Врешті Онисим мовив:
— Це можна поправити... Я готовий повернутися до нього. От тільки заскочу додому...
— А що? — підхопив Роман.— Давай, Онисиме, і справді двинемо до лікарні!
В його голосі стільки рішучості, він так енергійно встав із лавки, що й Росина теж звелася.
— Та тоді і я з вами. Найперше покажу, де вона, щоб вам не блудити.
Лісівники домовились, що через півтори години зустрінуться на автобусній зупинці біля школи.
Так і зробили. Прихопили Юркові невелику передачу: два кавунці, з десяток яблук, кілька пиріжків і горнятко сметани.
Скоро вже автобус віз їх до міста...
Як із цією поклажею з'явилися у вестибюлі хірургічного корпусу, побачили там Сороканіжку та дідуся Тото і зраділи тій несподіваній зустрічі.
Виявляється, городяни вже впросили знайому чергову-гардеробницю покликати лікаря, але той був саме на операції і відвідувачі чекали закінчення її. За півгодини хірург спустився до передпокою, пізнав Сороканіжку, підійшов до гурту. Дідусь Тото підвівся йому назустріч, слідом за ним встали і школярі. Привітавшись, лікар запросив відвідувачів до столу, сам втомлено присів у крісло.
Сороканіжка пояснила, чого вона знову тут, показала на Онисима й Романа.
— Вони вже трактористи,— сказала.— Дорослі люди...
По обличчю лікаря ковзнула втомлена посмішка. Він уважно подивився на хлопців.
— Трактористи? — перепитав, мовби не повірив дівчині.
— Так... Навіть Юрко, якого ви лікуєте, теж трохи знає машину,— ще палкіше заговорила Сороканіжка.— А ці не тільки на звичайному тракторі працюють, а ще й на крутосхильному...
Галя, напевно, вважала, Що ця обставина повинна похитнути неподатливість лікаря,і дуже пильно вдивлялася в його лице. Проте хірург тільки розвів руки.
— Здогадуюсь, що це справа складна — водити крутосхильного трактора. Все це так. Але я можу скористатися допомогою тільки повнолітнього юнака чи дівчини...
— Та мені вже шістнадцять,— аж подався вперед Онисим.— Навіть шістнадцять з половиною...
Саме цієї хвилини до вестибюлю зайшов Жорка Вчорашній. Червонощокий, у шортах, білій тенісці, він тримав у руках букет квітів і щось говорив черговій. Та встала із-за столика і, поклавши хлопцеві на плече руку, підвела до хірурга.
— Ось ще один,— сказала.
— Донор? — повернув голову лікар.
— Ні,— обізвався Жорка, простягаючи букета.— Я хотів передати моему другові квіти...
— Квіти? — мовби здивувався хірург і нараз невдоволено поморщився.— Ні, ні, цього не треба... Це потім...
І чомусь відвернувся.
Простягнута Жорчина рука із розкішними білими та червоними піонами, гвоздиками якось недоречно повисла в повітрі. Хлопець повів поглядом убік і тільки тепер помітив усіх інших. Ту ж мить спаленів, не знаючи, що йому робити з цим осоружним букетом. Ту розгубленість хлопця помітила гардеробниця.
— Давай їх сюди,— сказала м'яко і забрала квіти з його руки.
— Він перейшов у десятий клас,— не втрачала надії Сороканіжка переконати лікаря.— Він у нас старший лісничий і разом з Миколою Петровичем та Тетяною Степанівною керують усіма роботами в білокриничанському яру...
ЩЕ ОДНА ЗАПОВІДЬ
Не пустив лікар до Юрка ні дідуся Тото, ні Сороканіжки. Хворому, мовляв, потрібен зараз спокій, відвідини ж не минуть без емоцій, а все це шкідливо потерпілому.
Тільки десь тижнів через два хірург змилостивився і, врешті, наказав гардеробниці видати дівчині та старому акторові халати.
Галя хвилювалася, кілька разів не могла попасти в рукав. Та й застебнула халат недоладно: на лівій полі виявилася зайвою вгорі петля, а на правій унизу лишній гудзик. Так Сороканіжка і до Юркової кімнати зайшла.
Палата була досить простора. Посередині стояв стіл, застелений чистою скатеркою, біля нього — чотири стільці, а по кутках — чотири ліжка, на яких лежали хлопці. Сороканіжка, принишкла, зиркнувши на всі боки, зразу й не пізнала, на якому з них Юрко.
— Он ваш... герой! — показав Леонід Іванович у лівий куток. А хворому додав: — Приймай, Сагайдак, гостей.
Тільки тепер Галя впізнала Юрка. Він лежав горілиць, якось зігнувшись, прикритий до підборіддя покривалом, змарнілий, з синцями під очима, усміхався.
— Драстуйте! — привітався голосно дідусь Тото від порога і поклонився на обидва боки.
Хворі різноголосо відповіли, а Юрко вже енергійно гукав:
— Проходьте, будь ласка, сюди ближче! Я так скучив за вами! Добрий день!
Враз відкинув з грудей покривало, підняв голову, але Леонід Іванович зупинив його:
— Стривай, стривай! Я дозволив гостям зайти до тебе, Юрію, тільки з тою умовою, що ти лежатимеш якнайсумирніше. Інакше...
— Добре, добре,— перебив його Сагайдак,— лежатиму, як накажете...
Але все ж ліву забинтовану руку вийняв з-під покривала, простяг дідусеві Тото, промовляючи:
— Все бачити, все могти, все знати... Тепер я знаю, дідусю Тото, навіть те, чого й ви не відали...
Старий актор легко тримав на долоні Юркову п'ятірню, тихо зітхнув:
— Ох, Юро, шибеник ти... Надто дорога твоя наука...
— А от Леонід Іванович каже, що за битого двох небитих дають, але брати не хочуть... Я ж побитий увесь мало не з голови до п'ят. Був би біля мене Ласкавий, як колись біля вас, пам'ятаєте, він би мене захистив... А ти чого, Сороканіжко, мов листочок зів'ялий, стоїш так далеко? Дай мені твою руку, я хочу потиснути її.
У Галі спазми душили горло. Вона ледве трималася, щоб не заплакати. Ступила до ліжка, простягла правицю. Сагайдак, потискаючи її, говорив:
— Я знаю, як ви всі атакували Леоніда Івановича, пропонуючи свої послуги...
— Не всі,— уточнила Сороканіжка,— дехто, вельми учтивий, приніс квіти...
Уже потім, як Леонід Іванович із дідусем Тото чогось вийшли з палати, Сороканіжка підсунула ближче до ліжка свій стілець, схилилася до Юрка, зашептала:
— Про його квіти всі наші з класу знають і сміються. А я просто відтоді ненавиджу його...
— Та не треба так... То ж мій друг...
— Видно, який це друг...
— А як там Росина?
— Тебе вона цікавить?
— А чому б ні?
— Вона теж винна...
— Аніскільки!
— Була б я там, цьому не трапитися...
— В усьому винен лише я сам!
— Тобі боліло дуже? Ти не плакав?
— Що ж я — дівчисько якесь, щоб плакати!
— Ти молодець... Як би мені хотілося бути біля тебе. Я б читала тобі книжки, і тобі було б легше...
Галя, певно, й сама того не помічаючи, гладила Юркову руку.
— Леонід Іванович не дозволить. Він сам нам часто читає. Он бачиш.
Юрко поглядом показав на тумбочку. Галя підвела голову: там лежали три книги одна на одній: "Як гартувалася сталь" Островського, "Лісничиха" Донченка і Васильченків "Олив'яний перстень".
В кімнаті було тихо. Юрко здогадувався, що хлопців теж цікавила його розмова з дівчиною, і вони прислухалися. Це його непокоїло, бентежило, і він говорив усе тихше й тихше. Але зараз помітив, що підліток, який лежав навпроти, натягнувши на голову простирадло, відхилив краєчок його і одним оком слідкував, як Сороканіжка гладила його, Юркову, руку. Сагайдак прокашлявся зовсім без потреби, різко відсмикнув руку.
Галя не зрозуміла, чому це він так, і нахилилася ще нижче:
— Коли б можна було біль поділити, я б половину... ні, більше половини забрала б собі...
— Ах ти ж...
Сагайдак посміхався. Якби не оте око, що знову й знову з'являлося в щілинці простирадла і псувало йому настрій, він почував би себе мало не щасливим. Але й так біль у стегні і правій руці (вона була в нього туго прибинтована до бедра — Леонід Іванович пересаджував з неї на рану шкіру) втихла, заніміла.
Зайшов лікар з дідусем Тото.
— Ну, от і кінець вашому побаченню,— сказав хірург.— На перший раз досить.
Юрко подав дідусеві Тото руку. Старий легко взяв її, нахилився до хлопця, шепнув утаємлено:
— Так-от же, Юрку, до наших трьох заповідей додається ще одна...
— Яка? — пошепки спитав Сагайдак.
— Все пе-ре-мог-ти!
Юрко нічого не відповів, тільки злегка усміхнувся, кивнув повікою і потис руку старого актора, хоч той потиск був зовсім слабкий.
Коли вже рушили було з палати, Сагайдак згадав:
— Стривайте, мало не забув. Тут я написав одного папірця, передайте, будь ласка...
Він дістав з-під подушки аркушик, вирваний із зошита і згорнутий удвоє, подав Галі.
— Кому ж це? Можна прочитати?
— Звичайно,— сказав Юрко.
Галя розгорнула аркушик і аж вжахнулася: він був списаний незнайомим каракулюватим почерком. Дівчина нерозуміюче глянула на Юрка. Той здогадався, пояснив:
— Хай вибачать... Лівою рукою писав...
Сороканіжка звела золоті бровенята, прочитала:
"Директору зоопарку від учня 7-го класу Сагайдака Юрка
Заява
Прошу вас нікого і ніяк не карати за те, що трапилося зі мною. Якщо вже й треба комусь написати догану чи виключити звідкись, то тільки мені чи мене, бо в усьому, що сталося, винен лише я сам і ніхто більше. Коли вилікуюся, то зайду до вас і все розкажу точніше, у чому й розписуюся.
Сагайдак Юрій".
— Звертання на "Ви", Юро,— сказала Галя, ознайомившись із документом,— треба писати з великої літери.
Сагайдак знітився.
— Ну гаразд уже, придирака нещасна...— мовив, червоніючи.— Виправ...
У коридорі, як прощалися з лікарем, Галя сказала:
— А можна, Леоніде Івановичу, щоб я частіше заходила до Юри? Я б книжки йому і всім хлопцям у палаті читала.
Хірург похитав заперечно головою:
— Ні! У нього попереду ще не одна операція.