То вже інша справа, чи здатні вони її завоювати та утримати у своїй владі. І я не маю жодних сумнівів, що в цій авантюрі король має тверду надію на нашу поміч. Маємо посланця від князя Сапеги, який разом з королевичем Владиславом зорганізували цей похід. Тепер він лишив королевича в Московії і тепер їде до Варшави на сейм, а по дорозі вислав до нас свого посла. Я його ще не приймав, проте, думаю, що знаю з чим він прибув. Саме тому панове, я би конче волів знати вашу думку з питання участі запорожців у московському поході.
Сагайдачний закінчив і поглянув на братчиків. Коротку мовчанку порушив Мелетій Смотрицький. "Братчики" по академії знали його як Максим, але в чернецтві він взяв ім'я Мелетій.
– Пане гетьмане, дійсно, сплило немало води з Дніпра до моря з того часу, як князь Костянтин Острозький передавав нам на виконання справу свого життя: захист Віри наших батьків та побудову власної держави. Мене і тоді і тепер вражає, як він в тобі, Петре, молодому вченому-богослові розгледів майбутнього полководця.
– Максиме, друже, справа не в мені, скоріше всього він побачив в моєму характері дві риси: любов до Вітчизни та відповідальність. Це вони змусили мене долати незгоди, про які дуже хочеться забути, і крок за кроком йти до мети. А сили і впевненості давали ви, мої друзі і побратими. Але ми не про те, я конче хочу знати думку кожного з вас як мені діяти в теперішній ситуації. Від цього може залежати дуже багато.
– Добре, Петре, то дозволь мені, якщо вже я розпочав. Ми з тобою не один десяток вечорів просиділи з планами побудови держави. Як і тоді, так і нині я би волів менше говорити про військовий бік справи. Тут я в повній мірі покладаюсь на тебе. Тому почну з етичної. Московіти то наші брати по Вірі православній, тому приймаючи запрошення короля ми повинні мати вагомі аргументи своїх дій. Я би сказав навіть так, рішення про участь у поході ми можемо прийняти лише в тому випадку, якщо воно буде єдине. Що стосується державницького боку, то поляки можуть піти на великі поступки за ради участі Війська Запорозького у московському поході, навіть на козацький устрій в містах де проживають українці, тобто автономію гетьманську. А у випадку погодження польського сейму на автономію гетьманської Української держави, можна було б поступитися і етикою. Ось таку маю думку.
– Максиме, нашій нації властива така риса, як толерантність.
Відгукнувся Йова Борецький.
В свій час вони разом з Сагайдачним приїхали до Києва зі Львова, де Борецький був ректором Львівської братської школи. А вже в Києві саме він організовував Київську братську школу, і Сагайдачний багато допомагав Борецькому у її створенні. В той час вони із однодумців стали близькими товаришами, і дружбу пронесли до кінця життя.
– Але вважаю, що ми не повинні надто перейматись щодо того як сприйме військовий поход запорозьких козаків проти народу Московського Вселенський Єрусалимський патріарх Феофан. Ми не один рік благаємо допомоги в створенні патріархії в гетьманській Україні і захисту проти покатоличення українського народу. Адже після прийняття Брестської унії православна ієрархія практично знищена. А без митрополита, єпископів і інших служителів церкви, її відродити неможливо. Проте практичних кроків з його боку поки не має.
Сагайдачний поглянув на Єлисея Плетенецького, який будучи митрополитом Київської лаври частіше всього спілкувався з патріархом Феофаном. При його підтримці Плетенецький створив друкарню в Києво-Печерській лаврі, запросивши до роботи в ній друкарів, вчених, письменників. Той сприйняв це запрошенням до слова.
– Пане Сагайдачний, коли мої товариші ведуть мову про релігійну етику, я з ними погоджуюсь, але смію нагадати вам, Москва ніколи не переймалась питаннями етики чи моралі. У Москви завше наперед власні зиски і амбіції, а вже затим все інше. Чи може вони за нашою спиною не складали мирові угоди з татарами в той час коли татари наш люд на невольницькому Ринку в Кафі продавали? Гадаю Патріарх Єрусалимський Феофан ІІІ добре відає про це, а якщо ні, то ми повідаємо. І, взагалі, мирські справи не треба поєднувати з релігійними. Та і те сказати: ми з московітами в різних державах жиємо.
– Думка правдива, я теж так мислю. А як це виглядає на вашу думку пане Дем'яне?
Звернувся Сагайдачний до Дем'яна Наливайка, який під час навчання в Острозькій академії був його викладачем .
– Так ставалося, що з часів завоювання Київської Русі монголо-татарами, наші воїни, то в складі литовського війська, то польського, воювали проти Московської держави. Може причина в тому, що ще в державі наших предків, Київській Русі, Володимирське князівство окремо від Києва творило свою історію поряд з татарами. А пізніше не мало великого бажання об'єднуватися з залишками інших князівств, що складали Київську Русь, як то робили Литва, а потім Польща. Я про інше думаю, які можуть бути наслідки від цієї війни. Де будемо ми при перемозі Польщі, і де при перемозі Москви. Чи приблизимося ми до власної держави, чи будемо чиюсь будувати? Пам'ятаєте як Григорій Лобода разом з моїм братом Северином за неповних два роки зібрали під свою руку майже всі землі Київської Русі, а власна держава так і лишилась маревом, лише загинули жінки з дітьми під жовнірськими шаблями гетьмана Жолкевського. Я розумію, що за пройдешній час багато змін відбулось, але так би не хотілось повторення трагедій.
– Так, пане Дем'яне, ми тоді всією академією сльози проливали за нашими лицарями і народом Українським і, зрозуміло, ніхто з нас не бажає повторення трагедії. Тому й радимося, що непроста то справа. Але ми ще не послухали Петра Могилу, він хоч і молодший серед нас, але має досвід і власної держави Молдавії та і власної сім'ї.
– Досвід маю, правда гіркий досвід. Та менше з тим. Як би мова йшла про мою рідну Молдавію, то я би сказав: якщо є найменша можливість відновлення власної держави, її треба використовувати. Що стосується України, яка вже давно стала мені рідною, тут ситуація трохи складніша, але мети досягає мужній, сміливий і впевнений. А тебе, Петре, я знаю ще і як дуже виважену людину. Скоріш за все, саме ця риса твого характеру дає можливість тобі перемагати, тому вважаю твоє рішення буде найбільш вірним.
– Приємно, товариство, що ви вірите в мене, хоч це й накладає на мене більше відповідальності. Маю я при тих чеснотах про які ви говорили сьогодні слабкі сторони, і головне не завше мене розуміють козаки, і особливо низовці. Тому й переобирали вже тричі. Скажімо, Яків Бородавка своєю запальністю і спрощеним підходом до справи, може переважити мене при обговоренні складних ситуацій. Він ставить питання просто: напасти, перемогти, забрати. І цим запорожцям зрозумілий, бо у них те ж саме на меті. Питання Державності, як і Віри, для них не стоїть на першому плані. Але, то мої проблеми, Бог дасть, не завадить мені Бородавка. Тепер про те, що стосується нагального моменту. Які відповіді я бачу на питання, що виникають в зв'язку з можливим московським походом.
Чи приймати участь у війні? Я знаю настрої у війську, воно горить бажанням повоювати і що гріха таїти, поживитись на цій війні. При моїй відмові зберуть чорний козацький круг і оберуть гетьманом Якова Бородавку, а він не вагаючись поведе козаків на Москву і може загубити військо. Тому у мене немає сумніву: треба годитись на московський похід.
Наступне. Мене, як і пана Дем'яна, хвилює питання, де ми будемо у випадку перемоги однієї із сторін, і в зв'язку з цим, як діяти. Відповідь може бути лише в одній площині, перемога жодної із сторін не на нашу користь. Польща не має бажання дати нам автономію. А Москва навіть про таке ніколи і не думала, їй хіба лише військо наше може знадобитися. Чи спроможні ми одержати її силою? Знову згадаємо спробу Григорія Лободи і Северина Наливайка виділитися від Польщі в окрему державу. В 1596 році, вони зуміли взяти під себе майже всю територію бувшої Київської Русі. Ця територія складалась з земель Брацлавщини, Волині, Чернігово-Сіверщини, Київщини та частини литовських земель.
Чому не утримали? Здається, споконвіку наша земля, і люди на ній проживають наші? А тому, що на нашій землі був устрій чужої країни, Польщі! Устрій країни творила польська шляхта підвладна польському королю і сейму. Хто міг її замінити? На той час, я вже не кажу освіченої української еліти не було, навіть козацька старшина знала лише ази ведення тогочасних бойових дій, що вже говорити про державницькі справи. А шляхта…
Ви ж знаєте українська шляхта не була з народом. Вишневецькі, Потоцькі, Сапеги, та інші шляхетні роди будували польську державу. Вона стала їм своєю. А поодинокі православні представники еліти такі як наш батько князь Костянтин Острозький не могли протистояти міцній державницькій машині Речі Посполитої. Що змінилося за двадцять років? Сьогодні в особі моїх побратимів, яких я маю честь бачити, старшини Війська Запорозького, "братчиків" Києва, Львова та інших міст, така еліта з'явилась. Це перше.
Маємо також, навчене, загартоване в боях і добре озброєне військо, яке складається з одинадцяти полків і налічує понад десять тисяч люду. Є солідна армата, обоз, озброєння та реманент. При необхідності можемо легко підняти ще двадцять – тридцять тисяч люду до війська. Це друге.
Але це, ще не все що потрібно для побудови Держави. Необхідно відродити розрізнену після Брестської унії патріархію, яка б об'єднала народ в одне ціле і поставила перед ним завдання на творення Держави. Це третє.
Місцеві присуди, старостат, збирачі податей призначені польським сеймом, а повинні бути нашими, та й землі, що приносять багатства, повинні належати не польській шляхті, а козацькій старшині. Це четверте.
Всі ці питання можливо вирішити лише маючи автономію.
То ж і виходить, перше мусимо домогтися автономії, і лише потім зачинати будівництво самостійної держави. Просити автономію у короля і сейму справа досить складна, але можлива. Тільки можлива, я вважаю, при одній засторозі, якщо Польща не здолає Москву. В іншому випадку про автономію в складі Речі Посполитої треба забути надовго. Можна було б говорити про об'єднання України з Москвою. Ситуація, наче б то, сприяє цьому.