Літак набирав висоту.
Глава 1
Ось уже і аеропорт Парижа. Дві години перепочинку і наступна посадка Київ. Радик спав. Йому снилося дитинство. Час, коли він маленьким хлопчиком ганяв у футбол по траві з іншими хлопцями. Як він вперше закохався в однокласницю Олесю, першу красуню.
Юна темноволоса красуня не відповідала йому взаємністю. Та й яка там взаємність у третьому класі. Снилося йому і те, як у п'ятому класі проводив її додому. Перший поцілунок. Тепер це були солодкі спогади. Гарні, кольорові сни.
Вийшовши із аеропорту Радик вирішив погуляти ще Києвом. Він просто гуляв по вулицях без найменшого страху бути впізнаним. Тут його мало хто знав. Принаймні він так думав. Радик просто йшов собі по якійсь вулиці і розглядав будинки. Йому було цікаво. А разом із тим мало помалу поверталася пам'ять минулого. І Вероніка.
Він пригадував як гуляв тут із нею колись. Як вони проходились цими вулицями, привертаючи увагу перехожих до себе гучним сміхом і прилюдними поцілунками. Але це було давно. Пройшли роки. Лише не великі спогади виринали із глибини пам'яті, котра майже вже стерла образи колишнього життя. А ким у ньому був він? Радик і сам відповісти не міг.
Йому здавалося, що все це сон. Що ніякої поїздки до США не було. Що він не відомий актор і письменник а лише далі маленький і боязкий Радик. О, скільки всього відбулося за цей період. Скільки всього прожив він за цей відрізок.
Радик ішов вулицями і згадував. В його голові мов відео промелькували події із минулого. Події, що в якійсь мірі ставали визначальними в житі.
Три години таких блукань змусили Радика пережити знову все наново. Пройти ще раз з початку. Він був втомленим. Втомленим не тільки фізично але й морально. Біль, що рвала його була не зрозумілою і йому самому. Це було щось із середини і воно приходило до нього моментами. і саме тепер цей був цей момент. Радик повернувся за валізами. Він вирішив взяти таксі. Кілька хвилин і до нього під'їхала машина. Водій ніби знав Радика. Він поклав важкі сумки у багажник і вони сіли.
– Ви той самий Радимир Воловські? – спитав водій.
– Так, той самий – з усмішкою повторив Радик. Йому було смішно з цього виразу. Так, ніби може бути ще хтось подібним до нього. Ну звісно що це він. А хто ж іще..
– О, то ви напевно приїхали відпочивати до нас в Карпати? Або…
– Або й ні – перебив його Радик. "Ну яке діло йому до того, куди я приїхав" – подумав про себе. А в голос додав – А ви завжди так до пасажирів говорите чи нині особливий день? І звідки мене знаєте?
– Ну я так не дуже. А вас звідки знаю – чоловік зам'явся – Та ж фільми дивлюся. І … якась там передача йшла по телевізору.
– То ви ще й встигаєте телевізор дивитися. Це добре. А давайте отут повернемо на право. А потім трохи далі, там буде поворот на ліво. А дальше прямо. Добре?
– Звісно. Це ж ви клієнт – згодився водій.
Сам він був чоловік веселий. Звали його Володя. І родом був теж із Західної України. Ну як кажуть – свій до свого по своє.
Володя був трохи старшим за Радика так років на десять. Він вже довгий час працював у столиці таксистом. Він добре знав Київ. А крім того любив з людьми погомоніти. Нова сорочка і джинси вказували, що він був одруженим. Ну або принаймні мав якусь як то кажуть "подружку".
– А ви одружений? – після довгої паузи спитав Радик.
– Так. Маю двоє дітей. Син і дочка. Але вони дома. З жінкою. А я тут…
– Сам?
– Ні – засміявся Володя – Маю тут одну "бабу". Але то так. Не серйозно. Ну ви ж розумієте. Життя таке. Але жінка не знає. Тай добре. Ще рік-два тут попрацюю та й додому поїду. Хай лише би діти закінчили навчання. Бо зараз з грошима дуже скрутно.
– А хіба в грошах щастя?
– Ой, навіть не знаю що вам сказати. Ви багатий чоловік. Маєте все, то й може не розумієте того, як живуть прості люди. А нас так тепер вже тиснуть.
Радик нічого не відповідав. Він згадував свої перші двадцять років. А вони були далеко не таким безхмарними і хорошими. Але що кому будеш зараз пояснювати. Тай для чого. Кому це сьогодні потрібно.
Ти "або цезар або ніхто". І саме це реально сприймається. Все інше люди просто не хочуть чути. Вони не хочуть чути правду. Вони більше готові вірити в різні прогнози аніж в правду. І це процес, котрий ми називаємо розвитком. Він має логічний початок і позитив. Але й має свою темну сторону. І саме ця темна сторона перетворює людей в наполовину роботів. Вони стають чужими до проблем, до болю, до всього. Таким зараз був і Радик. Таким його виховало суспільство.
Дорога була довга. Машина йшла на швидкості минаючи позаду села одно за одним. Радик дивився на все так ніби він тут вперше. Йому все було чудим. Скільки років. Скільки часу. І все змінюється. Все проходить. Стає іншим. А машина все минала і рухалася, що раз далі.
Вони сиділи мовчки. Водій вів авто а Радик просто мовчав. Він думав про дім, про маму, про себе. Чому він тут? Для чого? Навіщо було приїздити? Кому це треба? Тут він ніхто. І взагалі сам себе не любить. А за що любити? Не було за що. Все життя було ніби чужим.
Лише тепер Радик почав розуміти, що весь той час на знімальних майданчиках, інтерв'ю перед камерами, шоу, вечірки – був просто втрачений. Втрачений і більше його не можна буде повернути. І усвідомлення цього було найгіршим. На серці чомусь був страх. Це було дивно.
День на дворі був погожим. Світило сонце. Жара. Аж занадто було жарко сьогодні. Але це не мало значення. На дворі ж літо. Скоро уже й дім.
Глава 2
Цього дня його мати чекала не один місяць. Бажання побачити сина є великим для будь якої мами. Та ми доки ще діти того не розуміємо. Розуміння приходить до нас коли самі стаємо батьками. Коли відчуваємо потребу у своїх дітях. У їхньому перебуванні блище. Страх, з яким батьківське серце лягає і встає, кожного ранку коли їхні діти далеко не можливо описати.
Хто як не мама стоїть біля ліжка своєї дитини у хворобі?! Хто як не батьки дають життя? Хто як не батьки працюють заради забезпечення своїх дітей? Хто як не батьки готові на все заради своїх чад? І все це не зважаючи ні на що. Хто так чекає нас як не вони?! Кому в цьому світі людського маскараду безумства і фальші ми ще потрібні так як не їм?
Олена Кирилівна була на роботі. Вона сиділа в учительській і заповнювала журнал. Їй було давно байдуже до всього. Син далеко від неї. Її єдиний рідний син.
І хоча вона пані-вчителька але насправді самотня літня жінка. Так ніби у неї і не було дітей. Так, ніби вона все життя прожила сама.
Самотність останнього пів року була для неї не просто словом. Пані Олена розуміла повне його значення справжньої самотністі. Тієї, котра чекала її у дома щовечора. Самотність, котра була останнім часом її єдиною подружкою. Ні, Олена мала і друзів, і подруг і багато знайомих. Але все ж.
"Це добре що я ще на роботі – думала часто Олена Кирилівна – Але що буде дальше? Коли я стану зовсім стара. Коли не зможу ходити. Хто буде зі мною? З Радика мало буде користі". Але поза всім вона жила. Жила надіями, що її зоряний син все ж змінить свою думку. Що може колись стане іншим. Що почне думати про "справжню сім'ю". І це були мрії, як і в кожної матері.
Але з іншого боку вона розуміла, що цього ніколи не буде. Що її колись маленький Радик став цілком новою, амбітною і аж ніяк не сімейною персоною.
Важко зрозуміти тих матерів. Часами просто не зрозуміло. От має дитина все: повагу, гроші, славу, роботу, популярність, владу. А їм того мало. Вони не задоволені лише через те, що не має дружини, дітей. А хіба цього всього мало їм? Хіба так важливо чи біля нього дружина, любовниця, ескортна дівка чи пасія? Яка різниця – головне що йому добре. Що він так щасливий. А зрештою – що таке щастя? У кожного воно має своє визначення. І кожен розплачується за це по своєму.
Наші думки – якими ж вони бувають різними. Скільки людей стільки й думок. І це правда. А ще всі думки формуються під впливом чогось: якигось переслідувань, ідей, спогадів, помилок. Кожен несе в собі повну корзину цих матеріалів з минулого. Різного роду файлів, що відкладаються у нашій підсвідомості і впливають на нашу свідомість і фантазію, творячи певний образ цілісності. У кожного він свій. Як і відбитки пальців, як і тембр голосу, як кожна людська істота, що є цілим організмом. Таким єдиним і не повторним. Таким своєрідним, таким не подібним на інших, таким унікальним.
Ну хіба це не диво? Хіба це не загадка для нашого розуму? Хіба це не варте того, щоб затримати свій погляд на цьому всьому і ще раз уважно придивитися до світу у котрому живемо.
Однак, дуже часто на це вистачає часу, щоб все це побачити. Щоб зрозуміти свою незрівнянність, свою ідентичність, свою повну не схожість до інших.
Заклопотаність, стреси, гонитва за: славою, грошима, задоволенням руйнують нас із середини. І разом із тим спотворюють наш образ. І хочемо ми того чи ні але така правда життя.
Олена Кирилівна в якійсь мірі розуміла це. Але попри те вона ще й дуже любила свого єдиного синочка. Свого Радика. Котрого тепер могла бачити лише із екрану телевізора. Синочка, котрий був для неї так чужим і так рідним водночас. У них було багато відмінностей. І багато в чому у них різнився погляд на життя. І тепер ці погляди що раз ширше йшли в розріз.
Пані Олена була жінкою релігійною, чесною, простою. Вона боялася тих висот до яких так старався дістатися її Радик. Для не ї це були не зрозумілі, далекі і навіть дещо вбивчі речі.
Сьогодні не було багато роботи, тай бажання сидіти в чотирьох порожніх стіна не було. І Олена Кирилівна вирішила піти трошки швидше додому. Роботу свою вона все ж зробила.
Більшість вчителів уже теж збиралися іти. Тай чого сидіти коли дітей нема. Залишалися як правило молоді, котрі лише не давно прийшли. Їх нині була уже більшість.
Новий директор прагнув поповнювати ряди учительства новими, добре підготовленими кадрами. Та лише справді хороші викладачі залишалися працювати в цій школі.
За три роки Віктор Олександрович, директор школи, зробив багато змін. Він зумів зробити не реальне – заставити працювати і вчитися. І це приносило свої результати.
Учні Олени Кирилівни впродовж багатьох років займають перші місця на олімпіадах. І тепер пан Віктор домігся, щоб її нагородили як кращого вчителя року.