Але викати людині, яка щойно робила тобі так неймовірно приємно було недоречно. – Це мабуть було на березі моря, сідаюче сонце золотило пісок своїми променями, і ти з корзинкою моїх улюблених квітів.., — в голосі Хелен з'явились мрійливі нотки. Потім вона про щось задумалась, змінила тему: — А які квіти я любила?
— Маргаритки? – зовсім невпевнено пробелькотів Олександр, шукаючи підтвердження своїх слів на Олениному обличчі.
— Не пам'ятаю, — зітхнула Хелен. – Але здається колись мені дарували троянди… Білі і червоні… А давно ми..?
— Я, певно, піду, — уникаючи відповідь на недоказане питання, промовив князь, задкуючи до дверей із кімнати. І не даючи Хелен запитати ще якусь дурню. Так ніяково він ще ніколи в житті себе не почував. – В книзі по домострою пишуть, що треба дати жінці час побути на самоті і все таке…
— Ти читаєш такі книжки?! – здивована запитала Хелен, піднімаючи брови. Вона ледь стримувала сміх, спостерігаючи цю ганебну втечу. Відповіді вона звісно не дочекалась.
Олександр гучно закрив двері і перевів подих, відчуваючи як змокло від поту чоло. Боже, що на нього найшло? Його брехня така недолуга, що він навіть сам собі не вірив. Тим більше, що тільки-но вони приїдуть в Одесу, як їй стане відомо, що ніяких заручин не було. А йшов же до Олени саме для того, щоб поговорити, і прояснити всі ці моменти. І навіть був готовий розповісти про якогось там Патріка з Нового світу, хотів бути чесним, і дати Олені можливість самій зробити висновки і вибір.
Коли за князем зачинились двері, Хелен знову вляглась на ліжко, обдумуючи все що відбулось. Її спалах гарного настрою закінчився так само як і розпочався, раптово, залишивши після себе неприємний після смак гіркоти. Дівчина повернулась до ширми, і вже холодною водою ополоснула тіло, і тільки тоді одягнула сорочку, почала розплутувати вогке волосся, яке встигло добряче підсохнути і сплутатись. Руки з гребінцем автоматично рухались по пасмах, в той час як думки сполоханою зграєю перестрибували з одного на інше.
Вона точно пам'ятала, що Оболенський не кликав її заміж. В останню їх зустріч перед тим, як її ледь не вбили князь зображав із себе втілення байдужості і світського нігілізму. До всього і одразу. Тим дивнішими були останні два дні, коли в ньому проявилось скільки почуттів, про існування яких дівчина навіть не підозрювала. Що це за нова така гра? І головне, як там негідниця Местмахер? Чи встиг зробити князь їй пропозицію?
Хелен зло шпурнула ні в чому не винний гребінець, відчуваючи як бракне їй повітря при думці, що князь спочатку морочив голову їй, а потім любувався з рудоволосою вбивцею. Чи чекає його Катерина в Одесі? Чи знає князь Оболенський, що це ця зміюка ледь не вбила Хелен, безжально зіштовхнувши з муру? І головне — навіщо він бреше? Невже для того, щоб мати можливість безперешкодно зваблювати її? Вона ж дурепа, знову розтанула від поцілунків, втратила голову і сором, вигинаючись як кішка від його дотиків.
В роті пересохло. Хай там як, а про останнє жалкувати було безглуздо, тому що відчуття, які пережила Хелен були прекрасними.
В двері тихо постукали, і повернулась Татка, з сукнею в руках.
— Ходила до мадами Кобузихи, — повідомила вона сходу Хелен. – У неї крамниця з одягом, правда з готового ось що знайшлося… Може воно не таке і куртуазне, як ви звикли. Але ваш наречений казав, що чекатиме вас внизу в новому вбранні.
— Давай, — Хелен зціпила зуби при слові "наречений", ну вона йому влаштує "заручини", брехливому безсоромнику.
Татка не підозрюючи про кровожерливі думки знатної пані допомогла тій одягнути блакитне щось, що виявилось шовковою сукнею з білим мереживом, і гаптуванням синьою ниткою. Сіла сукня непогано, але звісно не так, як її привезені з Парижу наряди. Про них Хелен сильно пошкодувала, як би зараз вона бездоганно виглядала, як раз під настрій. Волосся заплели в косу на французький манер. На більше б у Хелен не вистачило терпіння.
Після закінчення зборів, дівчина спустилась на перший поверх, де за своєю конторкою дрімав клерк. Олександр Оболенський чекав її в кріслі для відвідувачів.
— Зголодніла? – їй здалось, чи голос князя прозвучав невпевнено?
— Так, — коротко відповіла Хелен, подаючи руку Олександру і дозволяючи провести себе в ресторацію. Відвідувачів там було небагато, але князь все одно обрав віддалений закуток, відділений від інших столів дощатою ширмою.
— Раджу замовити юшку з судака, — після вручення меню промовив офіціант. – Рибу тільки в обід спіймали.
— Це такий суп з рибою? – уточнила Хелен, та отримала здивований погляд від офіціанта. І насуплені брови від князя. Правда погляд останнього відразу ж просвітлів. І він кивнув офіціанту, підтверджуючи замовлення.
— Весь час упускаю з виду, що ти можеш не пам'ятати елементарних речей, — накриваючи руку Хелен своєю промовив Олександр. Дівчина здригнулась від тепла, що йшло від нього, і передумала висмикувати свою долоню. Відчувати просту, але інтимну ласку було приємно. Так ніби вони і справді закохана парочка.
— До речі про пам'ять, — Хелен вирішила кинути пробний камінь. – Мені здається я починаю щось пригадувати. Рудого хлопця, ірландця, він цілував мене… вибач, я щось не те сказала?
Князева рука напружилась, і він ривком забрав її, від Хелен. Дівчина уважно спостерігала за Олександром, і її відверто порадувала як ця реакція, так і те, що посмішка зникла з Олександрового обличчя, і в сірих очах потемніло, як перед штормом.
— Ні, це добре, що ти починаєш одужувати, — вдавив з себе Олександр. Він мав би радіти, що до Хелен повертається пам'ять. Але натомість злився, що першим, що дівчина згадала виявився наречений. – Що ще ти пригадуєш?
— То хто той хлопець? Мені цікаво, чому я про нього згадала, — продовжила стояти на своєму Хелен. Вигляд ревнивого князя тішив її почуття. Його обличчя набуло хижого вигляду, красиві губи стиснулись в лінію.
— Я не знаю, — розвів руками Оболенський. І не покривив душею. Її нареченого він ніколи не бачив.
— Добре, давай облишимо цю тему, — офіціант поставив тарілки з рибним супом, і Хелен з задоволенням переключилась на їжу. Те що у князя юшка не викликала такої жвавої цікавості, значило, що її маленька помста досягнула своєї цілі, і Олександру незатишно із своєю брехнею. Що ще він ладний утаїти від Хелен?
Коли тарілки опустіли, і принесли печеню, Хелен повернулась до розмови:
— Коли ти одружуєшся? – ніби між іншим запитала дівчина у князя. Їй хотілось, застати його зненацька, тому що дізнатись, чи дійсно Местмахер сказала правду зараз було найважливішим.
— Як тільки приїдемо в Одесу, — Олександр поклав виделку. – Якщо ти звісно не проти.
— А з чого мені бути проти? Це ваші з нареченою справи.
— У тебе жар? – Олександр протягнув руку до дівчиного чола, але вона ухилилась від цього жесту. – Чи забула, що наречена ти?
— Не забула, — Хелен відклала виделку. – Не можна забути те, чого не було. Я не давала свою згоду вийти за тебе заміж. То може Катерина дала? Після того, як ледь мене не вбила?
— Катерину я застукав у своєму ліжку, але її план зваблення не спрацював, — байдуже відповів Олександр, продовжуючи хмурити чоло.
— То у тебе не тільки зі мною "близькі" стосунки, а? Влізла таки тихоня до тебе в ліжко! – Хелен не на жарт розізлилась, чуючи тільки те, що прагнула почути. – Може ще й передумаєш і одружишся на ній?
— Я ніколи не одружусь на жінці, яка мені бреше і обманом хоче одружити на собі! – теж розсердився Олександр, і здивовано замовк, усвідомивши нарешті, що йому щойно сказала Хелен, перед про вокативними звинуваченнями. – Тебе що хотіли вбити?!
— А ти думаєш я сама в море стрибнула?
— Це б нікого не здивувало, не вперше! – їдко відповів князь, натякаючи на випадок на прогулянці в морі. Але потім таки додав: — Ну годі! – він шпурнув серветку, і встав із-за столу. – Я так розумію, ти все згадала. І замість того, щоб спокійно поговорити, почала мене в чомусь звинувачувати і говорити натяками. Дуже дорослий вчинок, нічого не скажеш.
Князь навис над Хелен, в сірих очах клубився темний туман, вони небезпечно виблискували. Їй стало лячно і соромно одночасно. Дійсно повела себе вона негарно. Але здаватись і відступати не бажала. Надто сильно вона сердилась пригадуючи Катю Местмахер, її погрози і одкровення.
— Мені брешуть, що збираються на мені одружитись, і залазять під цим приводом до мене в ліжко, — опановуючи себе відповіла дівчина Олександру. – Чи повинна я після цього сподіватись на відверту розмову? Що ще ти б мені збрехав?
— Я назвав тебе своєю нареченою тільки тому, що так забрати тебе у Страшинського було легше! Це якщо тебе так коробить цей статус, — він віддалявся на очах, перетворюючись на того холодного і цинічного дворянина, якого Хелен зустріла в Одесі. Їй на очі навернулись сльози, Хелен ледь стримувала себе, щоб не розревітись прямо в ресторації. – І клянусь, я більше і пальцем до тебе не доторкнусь, якщо тільки ти сама не будеш про це благати! Задоволена?
— Авжеж! – дівчина теж піднялась з-за столу, і прожогом вискочила з їдальні. Сльози таки покотились по щоках. В грудях пекло від образи і розуміння власної дурості. Але повернути назад сказані слова вона вже не могла.
Глава 33
Спалось погано. Особливо, після того, як увесь вечір Хелен проревіла, жаліючи себе і лаючи за власну дурість.
З ресторації доносились звуки музики і гомін голосів – надвечір туди стікались чоловіки, яким шинок відвідувати не личило, а розважатись хотілось. Хелен намагалась не думати, що князь Оболенський теж зараз розважається в ресторації, в компанії пляшки, місцевого бомонду, і жінок яким начхати на умовності. А що там мають бути такі жінки, то сумніватись не приходилось, на дарма ж відвідувати вечорами ресторації поважним пані вважалось непристойним.
Хотілось спуститись і перевірити, чи дійсно той негідник зараз там, чи це тільки її розбурхана уява і ревнощі навмисно згущують фарби.
Колись їй довелось побувати в салуні. Вона нав'язалась Пітеру, в пошуках ОБраєна, і брат не подумавши дозволив Хелен заглянути краєм ока в світ чоловічих розваг. Мати тільки посміялась над цією витівкою, сказавши, що дівчинці не завадить своїми очима пересвідчитись, що не всі джентльмени на справді джентльмени.