Співав хлопчик голосно, дзвінко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зірватись. Услід за дідом затяг славу купцям-гостям новгородським, які завжди припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.
Після віншування коза з Лютом танцювали, ведмідь через голову качався, канатоходець і дівка перекидались гострими захалявниками.
Хлопчик і дідусь відійшли під стіну, а потім до них і Лют приєднався. Лют зашепотів:
— Сестриці важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срібло. І ще дядько сказав: як гуслі опануєш краще — сам віншуватимеш. Дід вже слабий, а в тебе добре виходить.
Півнику від Лютових слів чи не найбільша була радість — стане гуслярем-скоморохом і буде по всіх святах ходити і людей розважати, і сам веселитись!…
Та вже вранці на базарі, як пішли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Півника покликали знайомим свистом.
Озирнувся — дядька поблизу не було. Лише біля вуглярської коли присів обідраний чумазий чоловік і щось длубався з колесом. Півник хотів доганяти Люта, та чоловік знов свиснув і, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.
— Я зараз… я дожену!… — гукнув Півник, метнувся до чорної коли.
— Слухай мене — щоб з обіду чекав мене при дорозі. На другім звороті біля Бабиного яру. Сховайся в кущах і чекай мене. Тільки ж гляди — нікому не кажи нічого, куди йдеш! А тепер іди!
— А Реп'ях, а Хода?
— Нікуди не тягай! Іди, йди швидше від мене. Швидше…
…Півник довго лежав у теплій шовковистій траві під кущем, що не з чувся, як і заснув.
Прокинувся, бо відчув — на нього пильно дивляться. Сів — а над ним навпроти стояв дядько Півень у вуглярськім вбранні.
— Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старців золотом обсипаєш?!! І це саме тоді, коли твій дядько рідний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зі мною! Ще не відомо, чи викуплюсь я з боргу!…
— Ти викупишся! А вони каліки. У них ніколи ні руки, ні ноги не повідростають. І їх ніхто не догляне. А якщо ти станеш калікою, тебе ми всі доглянемо.
— Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! — спересердя сплюнув дядько Півень і тричі перехрестився. — Спаси мене, Діво Пречистая, сохрани і помилуй від каліцтва! А тепер, личино чортова, ходімо. Іди і слухай, що маєш робити…
Перш за все дядько Півень забрав одяг у Півника і перемазав його в залишках вугілля, ще й смолою де-де пошмарував.
Потім, як тряслись на передку коли, Півень пояснив, що належить робити Півникові, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадів у їхній схованці.
Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє — мізерний хлопчик і його дядько, гарячий, запеклий, затятий.
А тих було — гречин, син перевізника, гонець княжий та конюх-печеніг.
Дядько заздалегідь вивідав усе, винюхав, виповзав на череві плазом. Почав за ними полювання від тієї ночі, коли подався потайки на Оболонь до конярського збіговиська. По їхніх слідах він дістався до острівця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть міняли і крадене хоронили.
Першим Півень поцілив конюха-печеніга. Крижем розкинувши руки, печеніг завалився біля багаття. Син перевізника кинувся по гатці на другий берег протоки. Але в трьох кроках від берега він перечепився. Дзизнула тятива, і він з розпачливим зойком сів на хмиз.
Печеніг теж завивав біля вогнища.
Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливські стріла вп'ялася йому межи лопаток. Стріла не звичайна, а вилочка.
Лише гонець після першої стріли впав плазом на землю і відкотився від багаття у смоляну тінь.
— Волосе, Волосе! — на повен голос благав Гречин. — Витягни мені стрілу. О-о-о-о-о-о! — волав він. — Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! — Він простягав руки в бік густої чорної тіні. — Молю, благаю тебе, Волосе!
І зразу ж туди одна за другою свиснули три стріли.
Спочатку Півникові, що споглядав усе з висоти на вербовій гілці, здалося — стріли поминули ціль.
Бо з трави високої ніякого звуку. Тільки Гречин скиглив, та стогнав син перевізника. Печеніг біля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.
Аж ось в останніх спалахах тахнучого багаття побачив Півник, як заколивались вершки трави і над ними звівся княжий гонець. З лівого плеча в нього стирчало зламане древко стріли, А в напруженій правиці кривавим блиском дзеркалився меч.
І зразу ж дзизнула тятива, і стріла вп'ялася в зап'ястя правиці. З відчайдушним прокльоном, із смертельним зойком розпачу він випустив меча. І підняв лівою рукою правицю, з якої стирчала стріла. Він не зміг стояти і впав на коліна, наче п'яний. І вже зубами намагався вирвати стрілу з рани.
Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.
Хоча Півник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брів до острівця.
Тільки Півень виник на острівці, тої ж миті в нього з темряви просвистіла стріла. Півень падав навзнак і хлопчик бачив, що стріла вдарила дядькові в скроню.
Чи то вітерець повіяв, чи то жар до підсохлого хмизу підкрався, затахле вогнище спалахнуло і вибухло роєм сліпучих іскор.
З-за куща витикався поволі човен. На носі зводив тугого лука лях! А на демені безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
Лях цілився туди, куди завалився дядько Півень.
Та лях не встиг до кінця напнути лука. Зустрічна стріла вдарила його в коліно. Навмання випустивши свою стрілу, він осів на дно човна.
— За кугу! За кугу! — крикнув лях городниковій служниці. Та вона й без нього все втямила і одним глибоким і довгим гребком завернула човна за густу стіну очерету. Тепер човен був недосяжний для стріл Півня.
А служниця добре знала тут всі ходи й протоки.
І нараз дзенькнула тятива, точнісінько як гусельна струна.
— Ой, мамо, мамо! — скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човні.
— О-о-о! — застогнав розпачливо на дні човна Лях.
Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.
У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив — з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить — розчинився у чорній теплині ночі.
Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.
Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.
Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив — він бачив, що щось камешиться, і чув звук.
Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув і затих.
— Принеси вогню і хмизу!
— Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…
— Швидко! Бо небавом світанок!
Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.
— Що там? — спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.
— Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять — всю траву, куди руки сягають, повидирав…
Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.
Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав'язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.
У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.
Всі четверо були наче п'яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов'язав і поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
— Назирай за ними. Тільки почнуть повзти — бери і тни отут! — Дядько показав на підщелеп'я печенігу.
Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.
"Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?", — подумав Півник.
Вранці, ні, ще в переддення, все зрозумів. Інші, полонені тобто, що потроху починали оклигуватись від якогось дурману, чи що, теж зрозуміли.
Півень по одному підтяг їх до верб і поприв'язував до стовбурів. І поприпинав їх їхніми ж линвами і сировицею.
Від насторожених у траві самострілів до бранців протягнув міцні жилки.
"І де він їх узяв?!", — очманіло подумав Півник…
А Півень, стоячи збоку від служниці, вже питав:
— Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нічого йому не відповіла і відвернула голову. Тоді він підійшов до Ляха:
— Для чого короби? Чиї вони?!
— Якби ти був лицарем, я б тобі відповів. Але ти підступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гідні воїна! Ти і тілом і душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
— Ляше! Не гніви мене, не бреши на мене. Я вільна людина! Якщо я твою голову кину суддям і приведу зведених коней і весь ваш татівський реманент, — ні княжий, ні церковний суд не визнає мене винним, і боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи — для чого ці короби ти сюди пер? І я тебе зразу ж відпущу.