А турецьких цуциків я обов'язково чекаю. "Так і не віддав мені цей найсвітліший гівнюк моєї частки з турецького лупу… А коли я повертався додому із княжої в'язниці, здибав мурую Магду на битім шляху. Вона несла князю листа від мого Цумбуша…
— Батьку, батьку! А що було далі?
— О! Багато чого було. Потім про мене весь той кордон тільки й говорив. Одне геройство було, поки з Магдою був…
— З тією гішпанською сукою? Ви з нею ще коней викрали? — Та ні… Я про руду Магду… А коні турецькі теж були. І дукати були. Справжні, червоні, як сонце… І княжим гайдукам відплатив. Як живі, то й зараз пам'ятають… А найсвітлішому угорському князю я підніс турецьких цуциків, добра б йому не було!.. Ну от — вже й час таганувати… І Омелько спинив коней і собаку на затишній зеленій галявині під височенними тополями.
9. КРОВ НА ПОГАНОЙ ЛУЖЕ
Ще день і дві ночі вони йшли до броду. І коли вони рано вранці підступили до липового гаю над дорогою, малий вже і не пам'ятав про гостру набіжну лихоманку.
Все було точнісінько так, як розповідав Омелько. Особливо були гарні височенні липи, що ніби просадом накривали глибоку осадку дороги. А від могутніх сірих скель на тому боці річки аж дух захоплювало.
Вони проїхали цим ніби ровом, проходом під липовим отишшям. Прохід кінчався перед самісінькою водою.
Спішились і розвантажили коней.
— Треба перевірити, чи весняна повінь не вимила ями.
Коней вели через прозорі струмені і піщане дно було наче перед очима. Тепла, як парне молоко, вода в найглибших місцях сягала малому до підборіддя.
Коли вони вже виходили на схил скелястого берега, між їхніми ногами пронеслася зграя наполоханих риб.
— Батьку! Риби! Живі риби!
— Хочеш вловити?
— Ага. У нас на хуторі немає річки. Коли я був маленьким, нам принесли здалеку карасів, живих. Баба цілу пательню насмажила.
— Гаразд, зроблю тобі вудку. Але спочатку подивимось, що там нагорі. Повели коней крученим проходом між велетенськими брилами каменю.
Вийшли на рівне. Ліворуч, ніби позначаючи звиви річки, великими купами підіймались сріблясті верби та темно-зелені розлогі тополі. Просто перед ними стелилась рівнина, заросла буйними травами та поодинокими кущами, а далі на узвишші чорніла стіна соснового лісу.
— Он бачиш: така ніби плямка перед лісом? То старезна сосна, розбита блискавкою. Від неї починається дорога на хутір… А тепер ходімо на лівий берег. Я липи підсікатиму, а ти лови рибу. Щоб нам добра юшка була…
Омелько витяг із перекидної торби малесенького козубочка. А звідтіля клубок волосіні, сплетеної із білого кінського волосу та маленький кований гачок. Приладнав до волосіні грузило із шматочка кулі та поплавець прив'язав із соснової кори. А тоді озирнувся, чи нема поблизу де доброї ліщини, щоб вирізати вудлище. Просто над ними, на схилі круглого пагорба піднялись майже до липових гілок три здоровенних кущі ліщини.
Вони видерлися по крутому схилу округлого горба до тих кущів. Вирізаючи найдовший пагін, Омелько нахилився до самого коріння.
— Синку, щось там зблиснуло. У тебе руки маленькі — межи пагонів пролізуть.
Малий засунув руку межи пагонів і витяг блискучу жовту трубку з округлим навершям.
— Ого, синку! Та це золота рукоять меча. Бачиш: ось наче іржавий вухналь стирчить. Оце все, що від клинка лишилось. З'їла іржа крицю… Бог із ним, із золотом… Принеси мені коників, я один раз тобі наживлю на гачок. Потім сам управляйся. Тільки не закидай туди, де кущі й корчі.
Малий побіг з вудкою до води, а Омелько, підкинувши кілька разів на долоні ваговиту золоту трубку, недбало жбурнув її до торби.
Омелько відрубував дві крайні липи там, де, на його гадку, найкраще перекривався прохід. І за кожним ударом його замашної сокири прокочувалась луна над водою, відбиваючись від сірих скель.
Тільки малий закинув снасть з великим рожевокрилим коником, як якась велика риба об'явилась із коричневої глибини і рвонула наживку.
Довелось бігти у зарості високої трави і ловити принаду. І знов прудка риба зірвала коника, лишивши хлопчикові голого гачка. Риба була. Риба вистрибувала просто на коника, що падав у воду. Але хлопчик ніяк не міг підсікти рибу — занадто-швидко смикав і все витягав голий гачок.
Від невдач він розхвилювався і вколов собі пальця, коли насаджував на гачок останнього коника. Закинувши снасть, вудлисько затис під пахвою і почав висмоктувати кров із пальця. Тому й пропустив ту мить, коли риба хапає наживку, і не смикнув поспішно. А тільки тоді отямився, коли вудлисько щосили шарпонуло, і воно ледь не вилетіло з-під пахви. Схопив прут обома руками. Вудилисько зігнулось до води горбатою дугою, а волосінь бігала то туди, то сюди, з бризками розсікаючи воду.
— Я вловив! Я вловив! Поможіть!
На крик хлопчика першим прискакав Бубка, а тоді вже підійшов Омелько з сокирою в руці.
— Диви, добрим рибалкою станеш. — Похвалив Омелько, перебираючи з рук хлопчика вудлище. Він поводив, поводив, щоб риба заморилась і тільки тоді витяг прудкого чорноспинного головеня, може в лікоть завдовжки.
— Тепер діло піде. Але треба спочатку копанку зробити.
— А для чого?
— Щоб риба живою лишалась, поки ти на юшку наловиш.
Малий притяг лопату, Омелько копнув кілька разів, і вода вмить залила ямку. Голованя й пустили туди.
— Лови. Може з тебе рибацький отаман буде.
Хоч у малого ще не раз зривало наживку, а проте на добру юшку він наловив.
Юшку варили без цибулі та петрушки, окропу і моркви. І хліба в них не було.
Та однак все, до останнього плавця обсмоктали. Аж посоловіли від цілого казана густої юшки.
— Тепер, синку, добре вимий казанок. Та звари вівсянку Бубці з малої торбинки. А мені ще треба ясеневих кілочків нарубати.
Поки малий чистив казанок та варив вівсянку Бубці і годував його з широкого лопухового листа, Омелько з шаленою швидкістю нарубав кілочки з молодих ясенів.
— А тепер підкинь у вогонь трісок — треба добре кілки обпалити.
— Для чого?
— Обпалені вістря набагато твердіші. Таким вістрям як наконечником можна людину протнути… Поки я гартуватиму кілки, повизбируй всі свіжі тріски в одну купу отамо в опадку. До найменшої трісочки. Щоб не було ніякого сліду.
Та не тільки наказав хлопчикові позбирати сліди цієї хитрої роботи. Він порубаний білий стовбур затер сумішшю землі, вугілля і розтертої зелені. Козак викопав ямки при виході дороги з опадки. На дно встромив гострі обпалені кілки.
Удвох із малим вони обклали кілки рогозою, а згори притрусили землею. Ще й гілками розрівняли, щоб нічого не було помітно.
— Заморився? — Спитав Омелько, нагрібаючи у шкіряне відро, видобуте із Степанової торби зайву землю… — Іди по ласуй смородиною. Ягода зовсім дозріла.
— Я… хочу ще рибу половити.
— Спробуй. Хоча ще не час кльову… Іди…
Було після полудника, але спекота не спадала. Легенька юга розпливалась над річкою, над деревами. І сонце на безхмарнім небі наче огорталось золотистою пеленою. Все завмирало, наче потроху затамовувало подих.
У високих прибережних травах малий з великим зусиллям зловив кілька коників.
До обіду вони злітали з-під ніг цілими роями. А тепер, мов крізь землю провалились.
З першого закиду снасті риба взяла, і малий, о диво, підсік її і витяг довгасту срібнобоку рибу.
Не встиг другий коник піти під воду, як знов взяло. Майже без перерви він взяв п'ять світлосріблястих прудких рибок.
Пустив рибок у копанку. Та знов побіг на лужок ловити коників.
Бігав, бігав, аж захекався, толочив траву і, нарешті, з великим зусиллям вловив трьох коників.
Одного насадив на гачка, двох заховав у єдиний закасаний рукав.
Помчав назад до броду — адже риба сама на гачок чіплялась. Коли підскочив до броду, то побачив, що вода скаламутилась Вода заливає рінь. Вода покривала копанку з його сріблястим половом. На його очах із копанки, виставивши спинні плавці над поверхню, випливали на глибоку воду одна за одною всі п'ять рибинок.
— Батьку! Вода! — Заволав малий. Але ніхто не відгукнувся.
Малий озирнувся — Омелька не було біля пасток на дорозі. І коней не було видно з-за узвишшя.
Малий озирнувся на річку — каламутний плин води вже заливав початок проходу між скелями на тому боці.
Тоді побіг від річки до їхнього стійбища. Коні стояли, поклавши один на одного голови. Біля загасаючого багаття сидів "батько" Омелько. Голову поклав на коліна, а коліна обхопив руками. Поруч лежали лук і стріли, і валялась шапка.
— Батьку, батьку! Вода іде!
Але Омелько не поворухнувся. Малий підскочив впритул до козака.
Побачив: через густу щетину на тімені проходить тонкий білий шрам.
Чогось цей рівний, ніби під нитку, шрам злякав хлопчика більше, ніж висока вода і жовте гало навколо сонця.
Він почав торсати "батька" Омелька за плече. Омелько лишався непорушним.
Але ожила його рука і наче сама собою вхопила шапку і кинула її на давно неголений череп. За правицею ожила лівиця і запхала лук у налуччя. Права тим часом заклала стрілу в сагайдак. І зразу ж за цими діями Омелько встав на весь зріст. Його очі, завжди темні, зараз зробились світлими, а зіниці звузились до чорних крапок.
— Плавати вмієш? — Глухим, наче не своїм голосом спитав козак, уп'явшись у малого своїми страшними зіницями.
— Ні.
— Тоді швидко на той берег. Знімай лахи. Добре! Скручуй отако… Добре! Омелько щосили свиснув у пальці, і наче з-під землі вискочив Бубка з висолопленим язиком.
Омелько, не сідлаючи, загнуздав обох коней і повів до броду. Вода вливалась пінистими струменями у вовчі пастки з кілками. Козак подивився на ці каламутні потоки і махнув рукою.
— Бач, як буває: копали, ладнали… Та на все Божа воля!.. Добре вчепися у гриву і тримайся. Рота не відкривай. І не бійся — я поруч.
Омелько повів коней вище по течії до верболозу і там ступив у воду. Бубка за ними поліз.
Їх зразу понесло — тільки коні відірвались від грунту — і швидко прибило до правого берега. Малий від такої швидкості не встиг і злякатись. — Ти сиди тут і чекай мене. Лиска гляди. І Бубка буде з тобою. Все буде гаразд. Не бійся!
І швидко потяг Буланка у воду. Коня і людину крутонуло, підхопило, понесло на середину води і затягло за зворот берега.
З правого, вищого, берега хлопчик побачив, як, зрештою, кінь і "батько" Омелько з'явились на бистрині і попливли до лівого. По стрімкій каламутній воді, де ще годину назад був піщаний схил, Омелько прямував до покинутого стійбища…….