— Микола Гербель". В четвер на масниці у ніжинському клубі (казино) був баль. Тарас і Чужбинський пішли на баль. Один з старшини клубної, побачивши, що у Шевченка на голові шапочка, і не відаючи, хто він такий, чию голову вкриває та шапочка, не хотів пустити його на баль. Але ж суворому старшині зараз з’ясовали, що шапочка вкриває голову генія України і в якому б убранні не був Шевченко, він, зайшовши до клубу, робить останньому честь і шанобу. Звісно, поетові й на думку не спало гніватися на таку пригоду; він вельми сміявся з неї. Вітали Шевченка ніжинці дуже добре, найпаче молодіж під проводом Гербеля. Гербелеві вія написав тоді в альбомі оці вірші:
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить душу, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
354 Коли властиво осаджено Ніжин — запевне невідомо; думають, що вже в XI віці Ніжин існував. За Хмельницького у Ніжині був вже магістрат; місто кермовалося правом магдебурзьким. Хмельницький організовав Ніжинський полк; між полковниками сього полку стріваємо видатних діячів українських, як Сухиня, Золотаренки. Ваги крамарської Ніжину надавали найпаче греки. Богдан, уважаючи на ту користь, якої можна надбати з крамарства греків, універсалами 2 мая і 16 червня р. 1657 надав ніжинським грекам значних вільгот і навіть автономії, скасованої вже за нашого часу, нещодавно. Богдан не помилився: небавом Ніжин зробився головним крамарським містом на Україні, осередком торгу крамом далекої Азії і Західної Європи. Крамарство, а через те і стосунки з народами Західної Європи сприяли розросту Ніжина, оздобі його добрими будівлями і церквами і, нарешті, культурі й освіті його людності. З початку XIX в. у Ніжині коштом Безбородьків заведено спершу гімназію, а небавом і ліцей. З Ніжином або з його ліцеєм навіки зрослися наймення таких людей, як Степан Яворський, Прокопович, Григорій (потім в черцях Юрій) Кониський, Орлай, Гоголь, Гребінка, Гербель, Глібів і ін. Таким чином, з початку рр. 40 нашого віку Ніжин було місто торгове, замітне, інтелігентне, з добрими традиціями рідного краю. /183/
Виїздячи з Лубен, Шевченко гроші свої віддав Чужбинському, просячи його хазяйнувати в дорозі, сам він не вмів, каже Чужбинський, орудувати грішми; був занадто безкорисним і не любив грошових рахунків; а коли з ким сприятелився і жив з ним якийсь час укупі, дак віддавав товаришеві свої гроші і прохав господарювати. Так він зробив і тепер. Грошей в обох їх було не густо: а проте, живучи обережно, — на місяць би стало на прожиток. Тим-то Чужбинський, ведучи дорожну господарку, озирався, щоб не перехлябити видатків за бюджет. Одначе Тарасова добрість зараз у Ніжині зрушила ту обережність.
Гадали вони вночі проти неділі, відбувши баль у Ніжині, зараз же рушити на Чернігів. До Чернігова треба було, добре їхавши, їхати годин десять; треба було зробити на дорогу запас харчів. Чужбинський вранці в суботу пішов до міста в крамниці, щоб скупитися на дорогу. Шевченко ще не вставав. Чужбинський, виходячи, і каже до його, щоб зготовав чаю.
— Ну його, — відповів Шевченко, — я не хочу вставати. Я такий утомлений, що лежав би цілий день. Я підожду, заким ти вернешся, тоді питимемо.
Чужбинський пішов. Вернувшись хвилин через 20, бачить він, що Шевченко вже одягнений. За столом сидить якийсь юнкер, п’є чай да підсипає туди рому.
— От нам Господь послав гостя, — мовив Шевченко до Чужбинського.
Глянувши на юнкера того, Чужбинський спостеріг, що він прийшов до них не того, щоб познайомитися з Шевченком, а чогось іншого; одначе він повітав гостя ввічливо. Юнкер весело балакав; а перегодом, коли в пляшечці вже не стало рому, юнкер гукнув слугу і казав йому подати другу пляшку рому... Хильнувши ще рому з чаєм, юнкер покликав Шевченка в куток, щось побалакав з ним нишком і пішов. А Тарас зараз же попрохав у Чужбинського три карбованці.
— Нащо се? мабуть, тому от? — Чужбинський кивнув головою на ті двері, в які вийшов юнкер.
Шевченко махнув рукою і добрісно дивився. Потім, взявши три карбованці, надів шапку і пішов за двері. Вернувшись, розповів, що юнкер той, прийшовши до його, признався, що він програв в карти казьонні гроші і прохав дати йому п’ять карбованців; бо, коли він не залежить тих грошей, — лихо йому буде. Тарас з своєї добрості обіцяв запомогти паробкові і прохав його напитися з ним чаю. Юнкер згодився. Одначе, коли він за чаєм спорожнив пляшку рому і ще /184/ казав дати другу, дак Тарас спостеріг, що за птах отой юнкер, і замість п’яти, дав йому тільки три карбованці. Нарешті, прохав Чужбинського шуткома не розповідати про се Закревському, бо той може гніватися за те, що вони були байдужими до такого певного "мочемордія", яке показав юнкер.
Розповідаючи в своїх споминках про отого юнкера, Чужбинський додає, що Шевченко раз у раз носив у кишені дрібні гроші, щоб подавати милостиню. Часто Шевченка обдурювали і виманювали у його, просячи "на бідність", останні гроші. Довідавшись про шахрайство, він гнівався і давав слово бути обачним. Але ж небавом який-будь пройдисвітжебрак, стрівши його, жалісним голосом прохав на "бідність" і Тарас забував обіцянку про обачність. А коли йому знайомі радили, щоб був більш уважним і до власних фінансів, і до жебраків, він на те говорив:
— Я й сам тямлю се, але нехай ліпше мене тричі одурять, а я все-таки подам і вчетверте і, може, подам саме тому, хто справді не бачив шматка хліба.
Не забув Шевченко побачитися хоч на коротенький час з своїм добродієм Сошенком, що учителював тоді в Ніжині. Сошенко висловив йому дорікання за його поему мовою російською "Тризна" 355.
355 Чалий, с. 54.
У суботу вночі після балю наші подорожні рушили на Чернігів. Приїхали туди підвечір в неділю. Се був останній день масниці. Чернігівці, звичайно, теж справляли балі, і наші приїжджі пішли на баль. Тараса вельми цікавило: чи не трапиться і тут якої пригоди з його шапочкою? Чи в шапочці пустять його на баль в зібрання, де у його не було ніже єдиної знайомої людини. Але ж в Чернігові було доволі таки освічених людей, ознайомлених з найменням автора "Кобзаря", і поклонники його повитали його щиро.
На балі Шевченко не довго був. "Спізнавшись з кількома своїми поклонниками, — каже Чужбинський, — Тарас небавом покинув з ними баль і кудись поїхав". Певна річ, що між тими поклонниками Тараса був дідич з містечка Седнева Андрій Лизогуб. Хоча Шевченко й Лизогуб очевисто ще не знали один одного, але вони інтересовалися один одним. Ще в грудні р. 1844, про що я вже й згадував, княжна Рєпніна писала до Шевченка: "Шкода, що ви не знайомі з Лизогубом. З яким гарячим почуттям він оцінює ваші поеми і як жалкує, що очевисто не знайомий з вами". Хоч би у нас і не /185/ було про Лизогуба такого певного свідка, як княжна Рєпніна, то все-таки ми запевнилися б, як бачитимемо перегодом, з інших фактів, що Андрій Лизогуб був така людина, що не могла не спочувати творам Шевченка і народно-національним ідеям його.
Чернігів — місто днедавнє, ровесник Києву. Його минувщина, його останки історичного життя були для Шевченка яко робітника археологічної комісії і широкою, і багатою нивою; працювати йому було коло чого. Одначе хоч у його і був наказ генерал-губернатора Бібікова, а все ж на те, щоб оглянути і змалювати списки з історичної старовини по церквах та по монастирях, треба було згоди головного господаря останніх — єпархіального єпископа. Тим-то Шевченко перш за все вдався в Чернігові до архієпископа Павла, в резиденцію його в Іллінсько-Троїцький монастир. То були перші дні Великого посту, через що монастирським звичаєм Шевченкові дано дозвіл оглянути монастирські церкви і ризниці і змалювати з них, що йому треба буде, тільки з четвертого дня посту.
Таким чином, перший тиждень посту нашому художникові і його товаришеві поневолі нічого було робити; ходити по гостях в доми родинні — теж ніяково було, се не в звичаї. Мусили вони сидіти собі в "Царгороді" 356 та приймати у себе гостей, хто завітав до них. Чужбинський вигадав тоді таку роботу, що була вельми нашкодила їм обом.
356 Назва готелю в Чернігові.
На другий день після балю в Чернігові Чужбинський загадав собі ранком подати самовар і, п’ючи чай, заходився писати вірші про вчорашній баль. Жіноцтву, яке він бачив на балю, він подавав назви різних рослин і квіток. Треба сказати, що Чужбинський любив писати вірші свої саме тоді, як на столі шумить самовар. Я вже згадав, як Шевченко жартовав з сього в "Записках". "Самовар, — каже він, — своїм сичанням підбиває до діяльності. Самому на собі не доводилося мені зазнати вплив самовара, одначе я його розумію. Запевнився в сьому чарівному впливові на других. Во дні они був у мене приятель Афанасьєв-Чужбинський. Року 1846 доля звела нас в "Царгороді", вже ж пак не в столиці Отаманської імперії, а в одному з готелів міста Чернігова. Доля закинула мене туди в справах служби, а його затягла туди непоборена любов до розкиданості чи, як він сам казав, поривання серця. Я знав його за невпинного і невиводного віршомаза, але я не відав, яка потайна підойма надає руху /186/ тому невтомному натхненню. Сю підойму спізнав я тоді лишень, коли ми з ним вкупі закватировали. Се ми вчинили, раз — на те, щоб зменшити грошеві видатки наші, — а вдруге — на те, щоб яко товариші по ремеслу один одного доглядали по всяк час дня і ночі. Оцією підоймою і був йому самовар тоді саме, як він шипить, сичить і парує. Спершу я не тямив: чому товариш мій не робить так, як я, що коли забажаю чаю, так кажу подати собі шклянку з буфету; а він ні: він каже нагріти самовар. А потім вже, коли я пильніш придивився до свого товариша, так бачу, що він загадує подати не самовар, а натхнення, чи ту підойму, що зрушує його таємничі сили. Спершу я дивом дивовав: звідкіль у його, з якого джерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу: еге, скринька відмикається дуже просто. Та се все байдуже! хто з нас без вади. Головна річ в тому, що як прийшлося платити дань господареві "Царгорода", так у товариша мого по ремеслу не було готовика, щоб заплатити дань. Мусив платити я. Не кажу вже про інше, спожите нами в готелі, а за самий лишень той локомотив, що рушив натхнення, треба було заплатити 23 крб.