Потім сіла поряд. Зіщулена, тремтлива. Цокотіли зуби. Тряслися холодіючі руки.
— Нерадцю, дитина в мені б'ється…
Нерадець відірвав руки од очей.
Повернув до неї мокре лице. Губи його затряслися. Засмикалися повіки. Він глухо й скорботно застогнав, скреготнувши зубами.
— Ти… ти… мовчала?!
— Хіба ти питав, Нерадцю? — припала до його плеча. — Ніхто мене нічого не питав…
— Іди. З очей моїх іди…
Любина ще слухала себе. Потім тихо сказала:
— Нерадцю, не лютуй. Візьми свого Гордяту до себе. Стану за матір йому.
— Ід-и-и! — штурхнув її від себе.
Йому нагадують його ганьбу?!
Любина впала на підлогу. Поповзла до дверей. Зникла за ними…
Більше Нерадець не жадав бачити її. Не хотів бачити. Жив, як і раніше, на княжому дворі, правив смердами, містечанами, тягнув з них віри й продажі, потяги і правежі— по закону, по "Руській правді". І по своєму жаданню. А то ще пускався з лютості в розбій… Зажив слави "триклятого".
Не хотів розбиратись у своїй осліпленій душі. Знав, все, що мав доброго у собі, розгубив. Одне залишилось у ньому і зростало — заздрість. До чужого багатства, до удачливіших догідливців і холопів… до чужої краси й молодості… І лише недосяжна золота гривна боярська маячила перед його очима й тривожила душу.
Очікував своєї години…
Розмірено, по колу сонця, минали літа. Дні змінювалися ночами. Зими — веснами. У дрібних клопотах і суєті буднів щезали великі жадання, згорали великі пристрасті. Дріб'язкові справи поглинали значущі, виповнювали собою життя, знищували вічність…
Князь Всеволод, розмірковуючи над тією неспинимою плинністю днів, з подивом відзначав, що його життя десь підбирається вже до вершини і його досвід, набутий у трудах, йому ні до чого. Життя минає даремно, не полишаючи слідів. Його вистачає лиш на те, аби при завершенні свого існування спитати у себе: навіщо воно?
Чим більше владарював над іншими, тим більше ставав залежним від них — і мусив більше принижуватись і упосліджуватись духом своїм. Чим більшенабував знань — тим більше сумнівався й робив дурниць, Творячи одним добро — побільшував другим зло.
Князь не любив Києва, справедливіше сказати — боявся його. Тому жив переважно у Вишгороді або на Видубичі, де побудував свій Красний двір — терем, палати, господарчі будівлі — все те з великою пишністю, з каменю чи з дерева, все те з мереживом різьби дерев'яної, з мармуровими стовпами, високими вежами над ґанками…
Але радість уже не приходила в його душу ні від чого. Несподівано тут, у Києві, померла його грекиня. Останні місяці вона не виходила з палат. Все ніби когось боялась, злякано озиралась на кутки, на тіні Заслабла розумом, мабуть, через те, що все життя сама-плела тенета для інших. Похапливо, тихо схоронили княгиню Марію, дочку Мономахову.
Тепер князь мав одружитись. Літами він ще не був старий — перевалило лише півстоліття. Був при силі й при здоров'і. А кожен здоровий муж повинен мати жону.
Отоді й почалося!
Щукали для Всеволода невісту всі. Кожен прагнув або поріднитися з ним, або хоч прислужитись йому, Підсовували своїх сестер, дочок, племінниць, братенниць, сестринниць, а то й жон. Гризлися між собою в очі й поза очима, обливали помиями, звинуваченнями, відвертою і таємною облогою[60] й обадою.
Немовби клубок псів, зчепилося біля князівського столу… Всеволод хапався за сиву голову. Кого бачив довкола? Його оточували самі лише навадники[61]… фарисеї… льстеці… Ні, від них не візьме жони. Сам знайде!
Підпирав голову кулаком. Спомини хитали уяву. Коли був щасливим як людина? Коли не лукавив ні перед собою, ні перед іншими?..
Тоді згадувався йому Живець. Освітлене дивним світінням капище на піщаному горбі серед океану волинського лісу. Оте рожеве казкове марення, що світилося вночі ясним, негаснучим світлом. Білокора береза з ластів'ячими гніздами. І ота жона в білому. З прямою й гордою ходою. Хто відшукав її тоді? Нерадець!.. Таки ж він…
Нині подумки бесідував з волхвинею. Її пильний погляд — в самі зіниці очей — бентежив його знову. Тихий, упевнений голос… З нею був у всьому відвертий, відпочивав зболеною душею. "Візьми добро у серце своє…"
Як гарно і як легко було йому тоді, коли зробив так. Чув себе володарем світу — бо дарував довкола добро. Чув себе щасливим, бо робив, як людина, добро. Може, уперше в житті радів щебету ластовиць, шепоту листя берези…
Пливло над ним глибоке синє небо… чи білі хмари пливли по небу… Ніколи в житті не бачив більше такого неба й таких оболоків на нім. І ніколи не відчував себе так близько — самим серцем — до вічності Неба, до вічності могил. Все інше — тлінь. Сліпа суєта. Скудість душі й гіркота безнадії…
Ось він київський князь уже. Сьогодні досяг вершини своєї мрії. А чи вознісся в радості духом? Чи став великим, таким, як отець його Ярослав чи як дід Володимир? Він також будує храми, монастирі, ставить городи, тримає руками синів поле половецьке за Переяславськими валами. Але те все вже було й до нього. Величі в тому не було — лиш обов'язок, буденність.
Величним чув себе тільки у Живці. Коли з радістю сіяв добро. Тепер же — з острахом він дивиться на свої долоні. Чи добре одмиті плями крові на них? Руки у нього чисті. То у поплічника, у холопа Нерадця, руки обагрені, а в нього — чисті. А совість… її, слава богу, не видно іншим…
Це коли б ота волхвиня, в білому, була поряд. Сказав би їй все. Вона б зрозуміла, зняла б криваві плями з душі його і з совісті. Як ім'я її? Далебі, забув. Але ж ні — він і не знав його. Не спитав, хто подарував йому життя. Отака жона йому потрібна нині!..
Кілька днів думки князя Всеволода були у полоні тих спогадів. І чим більше розглядав себе на відстані, тим більше виростало у нього жадання хоча б на мить побачити волинську зеленицю. Іспити з рук її цілющий напій Живи — діви Життя.
Десь у глибоких дебрях і пущах вона. Чи під Лучеськом, чи під Звенигородом. А може, під самим Володимиром. Нерадець!.. Лише він знає те капище. Бо воєводи Творимира немає — поліг на Нежатиній ниві…
Кликати Нерадця!
Якимось подихом зігнало втому із Всеволода. Очі заблищали жвавістю, обважніле тіло стало враз рухливим, гнучким — хоч у сідло! Посивіле руде волосся світлими м'якими хвилями падало на плечі.
На старості літ Всеволод став красивим. Таким і в молоді роки не був. Дивився на себе у срібнодонне роденське люстро, посміхався у сивий вус. Печерські ченці правдиво напишуть про нього: "І був князь Всеволод боголюбивий і тілом красивий…"
Та навіщо йому кликати сюди Нерадця? Він годен ще і сам вихопитись на коня і помчати у град Васильків. Навідати свій родовий дім, вчинити княжий суд над ослушниками й
проскупіями-злодіями. Тоді треба брати й бояр, і ченців. Поїде у Васильків-град!..
— Кличте конюшого! — гукнув за двері. — Гей, ви, отроки, скажіть боярину Чудину, нехай у дорогу збирається. Васильків-град час навідати!
Під дверима у сінцях щось грюкнуло, шльопнуло, залопотіло по сходах. Всеволод задоволено. посміхнувся. Що не кажіть, приємно, коли знаєш, що одне твоє слово примушує людей бігти, мчати, котитись, яко вітер. Лише гукни, лише кивни пальцем — усі біжать твою волю чинити, твої жадання. А надто приємно, коли се бачиш у велеможних своїх бояр. От як сухоребрий Чудин… Х-хе… Привіз із Вишгорода двох дочок, що в дівицях засиділись, і ворожать, і стеляться муравою навколо нього. Чудин ніби з глузду з'їхав, нікого не підпускає до князя, цілими днями сидить у гридниці, під дверима його ложниці… Та все в гості припрошує до себе…
Ось тепер Всеволод покаже, який він є насправді…
Мела легка, прозора хурделиця. М'яко поскрипував, вгинаючись під полозками, сніг. Він улігся товстим шаром на гіллях, обліпив віти і стовбури дерев. Усе довкола було іскристо-білим, сяючим, незбагненно-чистим і врочистим.
Князівський поїзд ішов нешвидкою риссю. Дзвінка прозора холодінь вливалась у груди, бурунила кров у тілі, рум'янила щоки, здоровим, веселим зблиском розсипалась під білими від інею віями.
Коні задьористо витягували гриви, косували оком довкола. Високо піднімали копита й від задоволення розпускали віялом хвости.
І людям на санях також було весело. Боярин Чудин надто пожвавлено оповідав, як він колись вполював лисицю; як вона муркотіла лагідно до нього — немовби людським голосом. Хтось застеріг Чудина на плутанині — либонь, не розпізнав у тій лисиці прехитрої молодиці.
— Яка вона була, Чудине? Отака-о, з довгим рудим хвостом? Га? А очі… отакі зеленкуваті, в руді горошини, еге ж? Так я її знаю! — підморгнув до мужів веселий гридь Берендій-торчин. — Її треба по ситенькому черевцю погладити — вона б тобі й пісеньку заспівала. І ще…
— Га-га-га! — двиготіли від реготу сани. Весело і Всеволоду. Лише двоє ченців з Печерської обителі — Іван та Нестор — відсутніми, порожніми очима дивились кудись у небо. Молитви нишком творять, аби диявол не спокушав їхні чесні, безгріховні душі тими блазнивими оповідками.
Невисокі засніжені вали Василькова-града немов розмилися білими снігами. Здавалося віддаля, що вони розтанули в золотистій імлі білого зимового дня. І що прямо в білому небі стояли темно-сині маковиці
Васильківської церкви Успенія й високі вежі княжого терема. Мабуть, отак народжуються казки про град Кітеж, про дива далеких і близьких земель. Із білого. марева народжуються…
Весело форкнули коні, обдавши себе білим паром. Весело шурхотить під полозками, сніг. Від тої святочності й краси під білими небесами народилася знайома пісня:
Ой попід лісом, попід темненьким, Там ходить стадце сиве-вороне,
А за ним ходить Гречний молодчик…
— Ігрища ідольські творять… Пісні… Плясання. Козу водять… — бурчав чернець Іван. Поряд із, ним хмарнів чолом і Нестор.
— До терема! — сказав князь Берендію. — Будемо різдво справляти за нашим руським звичаєм. Отче Іване, се великий гріх на душі наші впаде? Тоді прошу вас, отці наші заступники, відмоліть цей гріх наш перед богом, бо ми звикли наші звичаї, наші покони руські шанувати.
— Сі плясання й пісні, князю, і противна животина ота рогата — богопротивні! — втрутився і Нестор. — Язичеські люди, що не відають закону божого, самі собі такі закони творять. А русичі єсть просвіщанні божим словом і законом. Тому для них сіє грішне діло.
— Знаю сію науку, Несторе.