Потік ущухає скоріше, аніж думалося, і так воно й мало статися, бо частина людей пішла іншим чином, через колії. Чи не з цієї електрички (ні, не може бути) взялися ці новобранці? Юр не знав, котру сигарету викурює, третю чи сьому, але пачка геть спорожніла. Там он стояла вона, Варя, звідти вона рушила. А ось тут він стояв і прийшов на це ж місце. Те, що сталося недавно, жило тепер у мозку, в голові, з того боку, де вітер обтріпував волосся... Тільки одне враження, тільки деталь. Велосипед переїхав комаху — і все, війна, трагедія, катаклізм. Мене не цікавить, що велосипедист не побачив комахи, що пекло сонце і комаха сиділа під стебельцем трави. Це сталось, і більше нічого не треба, все було і всього не стало. ї нехай для когось ніщо безслідно не зникає, перетворюється у щось, і нехай це буде правдою в межах всесвіту, для мене — це брехня; зникають живі істоти, речі, поняття, слова, і нема сили, яка б їх вернула. Дивно, вся ця мішанина думок, почуттів, вражень, яким ніколи не буде кінця, як і не було початку. І ця будова вокзалу, химера людської думки, тільки вона — щось постійне, відчутне, може, вічне в цій мішанині. Люди, серед яких щойно вирізнялися окремі постаті, обличчя, характери, які щось означали, до чогось зобов'язували, оді йшли, зробились скупченням чи натовпом, який тільки доповнював ансамбль споруди-химери. Але що в цьому особливого? Те, що з граніту? Що стільки доль і постатей майне на мить під високими люстрами? З пагорба можна бачити дах, зелена бляха, хто це сказав — невикінченість, дисгармонія. Архітектор скінчив життя самогубством, створив пародію на вивер-шепість, ідеальність. Обрубав, стесав, згорбив, але щось мало бути, жив задум, не спалося. Ні, тут щось інше. Ось ти стоїш, сидиш, лежиш, перед очима ешелони, пасажир, який кунятиме па першій платформі під великим циферблатом і запитуватиме в когось, хто холодною тінню з-під доигу пливтиме в зали для чекання, котра година. Важливо не те, що ця споруда вже стоїть і довго ще стоятиме, що тепер вона може затьмарити будь-що — події, випадки, трагедії, долі, думки, які можуть одного разу видатися тим, у кого вони виникали, чимсь вічним, єдиним, важливо інше. Початок усього, дотик думки до ще нічого, незвіданість, морок і разом з тим чіткість, уяснення, оживання, предметність і — нерозуміння, неусвідомлення кінця, закінчення, кінечності...
Ще на сьогодні ось це, те, що випадає десь двічі чи тричі на тиждень, але на такий день, як сьогодні, обов'язково. За пакгаузом, де розкрита дорога і оголено старі труби, а нові лежать поряд, уздовж канави, в якомусь місці, отак праворуч, де сторчаки бур'янів, живе куточок нечіпаної зими. Сніг, ніякого сліду ніде, до паркана ближче бур'яни вступають у темінь, яку самі ж створюють своїм бадилинням, і там уже — таємниця, але то для когось, хай навіть для загадкових пташок, що падають прямо з-перед очей у ту темінь і довго не можуть виплутатися. У цьому місці вони зустрічаються. Та раси ку, не спіткнись, візьми маму за руку. І мама, і Тарасик, як слухняні школярики, роблять, як скаже та жінка. Юрові треба одступитися, поки Тарасик перебіжить вузеньку стежечку, з якої можна й слизнути у канаву, і він бачить, як Тарасик, розставивши руки, сміливо перебігає небезпечне місце, а мама проходить верхом, де ще одна стежка, небезпечніша. І мама встигає дивитися на Тарасика і оглядатись на жінку, біля ніг якої покірний пес. Було дуже добре, похапцем вимовляє мама, пробуючи зловити Тарасика. Жінка стримує собаку, який нараз оживає побачивши, що Тарасик зникає, жінка піднімає руку в чорній рукавичці і помахує самими пальцями. Тарасику, слухайся маму. Це останні слова, які, може, вже не чує Тарасик, але Юр ті слова аж бачить. Зараз буде різкий порух тілом, собака готовий до цього, швидкий біг і кількаразове оглядання. Це прогулянка, корисна прогулянка для неї і для собаки. Собака, як вівця, покірний і великий, його голова торкається жіночих ніг, плутається в колінах. Потім знову біг, оглядання, Юр знає, що і його тіло, не зрозуміло чого, поривається до швидкої ходи, і те, що біжать ті двоє, жінка й собака, зовсім не причина цього, він думає про хлопців, про те, що вони роблять. Жінці звертати далі, за сусіднім будинком, там десь її вікна, недосяжні Юровим очам; справді, вона може жити найвище, чомусь саме-так, щонайвищий поверх. Далебі, це звичка — бачити їх увечері, все однакових, без відхилень у висловах, в одяганні. Це більше, як звичка. Це вже закон цього шматочка землі.
Закон, бо все таке звичне, життєве, просте, і стільки таємничого, що завжди хвилює, мучить. Така собі жінка у короткій шубці і спортивних рейтузах з білими нашивками, такий собі пес. Колись побачити її обличчя, порівнятися з ними. На відстані таке щось нечітке, маленькі очі, гострий ніс, губи тонкі. Але все як під вуаллю. Тільки погляд, він промовляє, навіть не погляд, поворот голови, увага, насторога, що обпікає легко, раз, раз, і все, знову біг, поспішання. Юр ще думає про все це, але жінка, порівнявшись із отим он стовбуром високого, немолодого каштана, стає ще однією самотньою жінкою, як і всі ті, кого він знав, хіба що ця мала собаку, і їй була втіха стрічати й проводжати дочку, чи хто там уже не є, з сином. Але ніщо, ні бачене, ні вигадане, не спростує таємниці, яка десь у чомусь живе, чимсь, кимсь керує, чогось вимагає. Юрове тіло входило в те знайоме, затишне, безмежне і тепле, повне шуму і запахів; там на одному з поверхів хлопці, Поет, Сергій, і немає його, і незабаром та порожнеча заповниться, і все зупиниться, і перестане хитатися...
Може, це те, перше, вже давно відкинуте. Брати, й повторювати щось завжди, скрізь однаково, і думати, що виправдовуєш себе перед собою ж. Тепер це справді виправдовування і не сором, але зашаріння. Тоді був стан сум'яття почуттів, думання, слова "побути б на його місці", а тепер зійшло на жарт. Якийсь там архітектор, якийсь вокзал. Ну, добре, хай не зараз, потім, дощ якийсь, трагізм у вічному і комедійність у частковому, як поїздка з їхньої роботи. Це була правда більшості, хіба ж не зрозуміло. Він не втрапив, і вона мовчала. Було ще гірше думати, що хтось тут не зуміє поєднати непо-єднане. Могла б вона. Але все через той клятий дощ. До чого ж, справді, будівництво, у дощ, у невлаштованість. Симпатії якісь, він її друг, колега, ще хтось, і всім це зрозуміло, ніхто не скаже "що ж ти про роботу, вона ж у всіх, хоч ми й не будівельники". Але хтось засміявся, було пожвавлення, таке могли дуже інтелігентні, як казав Сергій, і всім стало зрозуміло, що він, Юр, започаткував цей день і всі інші дні. Хай там як не по-їхньому (і не по його), хай не втрапив, але все уже мало свій початок. Треба було щось казати, хоча б тоді, як вони сиділи увечері, вже обсохлі і гарні, в куртках наопашки, бо під каштанами ще снувався холод, і слухали угорську пісню — й вони розпитували одне в одного, про що там співається у тій пісні. Ну про що можна співати у наш час — про що завгодно: про війну, про людей хороших. Він не знав, що буде така ніч, стукотнява гілок об здоровенні шибки, таке пробудження. Зіткнення, як з холодним дощем, з холодною красою. Це та, про яку він знав з картин і скульптур ще з тієї епохи. Хто там, важко згадати. Міксланджело, ще хтось. Всі ті, чиє життя важило для нього більше, аніж те, що вони залишили для всіх і для нього. Вони будували, і це було просто, для нього просто, щось не дійшло важливіше. Те, чого всі не зрозуміють, і він, як усі. У цьому все полягає, до цього все йде, і далі зась, болить голова. Хай це буде таю її тіло на фоні скла і стіни, все величне, і нічого зайвого. Перша думка, перший порух, якесь натхнення, щось мало бути інше, м'якше, маліше, непомітніше, але так проступить затемнений простір за склом, краплі, листки лише зараз, ніколи, холодність, мар-муровість посилюється, тримає в напруженні. Та ще це, слова чи так, думки, впереміш з дощем...
Я люблю розмовляти, для мене це все, скільки ще часу залишиться, скільки можна розмови; навіть більше, ніж усе інше, що може бути потім...
...і справа не в тому, що мало щось відновитися, повторитись, воно могло, але це не мало ніякого значення, бо все розчинялося в іншому світі, хай навіть у тому, за вікном. Це, може, те, чого він не розумів. Колись хтось будував за всіх і для нього. Приходить ця холодність, мармуровість, жорстокість, і треба це чимось означити, якось назвати. Треба сказати, що народжується мистецтво. Хтось якось назве, він був спокійний. Таким було все і вранці, листки, краплі, запахи, коли він стояв біля дверей готелю на маленькій площі. Голуби перелітали десь з-за голови і опускались на карнизи філармонії. Відчувалась вода, може, велика вода, і це була правда. Тут вона протікала, звалась рікою, в горах ішли теж дощі, вода йшла каламутна, глиниста, тримала в собі гілляччя обсмоктане, палиці, дощечки. Це вже не в горах бралося, десь недалеко, змивало з берега, будівництво десь абощо. Тіло звикало до нового, а там, за спиною, ще всі спали. Були тільки цигани, двоє, чоловік і жінка, двірники, перемітували листя в калюжі, а потім з водою гнали далі двома деркачами. Листя втрачало свій колір, вигляд, молодий циган більше стояв і балакав, ніж замітав, жінка мовчала і піала листя з водою. Обоє були в синіх болоньевих куртках. Ще вчора говорилися ці слова, це той професор чи хто...
Ти робітник, я розумію, тобі ще пройти, і ти пройдеш через стадію інтелігентності і знову відчуєш себе мужи-ком, тільки не спіши, це прийде само, я вас таких багатьох знаю, від вас багато залежить...
...от тобі й ранок, якого чекав, несподівані голуби, спробуй отак пройти, мужиком. Так як було колись з іншими, що
він знав, бачив. Кортовий костюм, чоботи, велосипед у руках. Так хіба чи без велосипеда. Можна й без. Треба думати, що це щось випадкове, не було ніяких розмов, тільки йому, для нього тільки, ніхто нічого не говорив. Отже, й вчора не було, і вони не приїжджали сюди, не вйщджали звідти, звичайний перебіг думок, перенесення себе в інший світ, вигаданий. Але все ж це було правдивіше, щиріше, простіше, ще якось, краще, близькіше, про мужиків. Не таке, як те, нічне...
Такий ти колючий, і в очах наче зло живе, але ніжний, мені з тобою бувало найкраще, мабуть, пі один чоловік не вміє робити того, що ти.