Женя і Синько

Віктор Близнець

Сторінка 35 з 38

Бен! Женя витягла шию, щоб глянути — він чи не він? Але тільки хвиля гойднула стільці, десь дзенькнула пляшка і майнула чиясь спина, та хтось буркнув услід: "От! Носить тут жевжиків! Воду розлив!"

Женя уткнулась у стаканчик. Завмерла, неприємно вражена дикуватою втечею. Гра грою, але… набридло вже. Якісь перелякані хлоп’ячі вихватки. Сам, видно, не знає, чого йому хочеться: дружити? І щоб ніхто не бачив, не сміявся? Щоб не вронити в очах товариства "генеральської" честі? А хіба не смішніше — дражнитись, а коли поблизу нікого нема, винувато топтатись, кліпати очима або, як зараз, — таємно бігати слідом і боятися підійти, відверто сказати: "Пробач! То все — Жабулька, шпигунка — пусте. Ти молоток, чесно! Ти прямодушна людина! І правильно казала — про туї, про брехню і куріння. Я не серджусь, закон!"

І подати руку — мужньо, по-генеральському.

А не рвати між столами, щоб аж хвиля услід…

Женя заглибилась у свої думки, і тепер уже дядечко нишком поглядав на неї й дивувався: які то задачки розв’язує це серйозне вухате дівча?

А Женя, насупившись, повільно захрумкала солодкою вафлею. Погляд її блукав десь далеко, вона одразу й не помітила, як перед носом у неї мелькнула сіренька лапка, зачерпнула собі крихту морозива й потягла під кофту.

Дядечко настовбурчив брови. І вже не цярпав ріденьке молоко, а трохи здивовано кліпав на дівчину. Ну от! Ще раз вихопилась лапка, потяглась до стаканчика, але…

Женя ніби отямилась і, стримуючи сміх, ляснула легенько по лапці. "Ти що? Не смій, не бешкетуй мені тут!" — зашепотіла строго й ліктем притисла Синька. Ага ж, послухав її Синько — він уже плямкав під кофтою, вдоволено пирхав, облизувався.

"Дай ще! Бо сам візьму!"

Мабуть, розсмакував — морозиво йому сподобалось, і він уже вимогливо простягав долоньку.

Дядечко оторопіло закліпав, знов угледівши ту волохату лапку.

Женя одвернулась (ніби для того, щоб відкашлятись) і сказала Синькові: "Відкрий рота!" Той з готовністю роззявив. Дівчина відколупнула чималу грудочку суничного, ще й не піднесла йому, як він хапнув свою порцію і вмить проковтнув, тільки блимнув зеленими лупками. "Ох ти, жадюга! В кого ти вдався!" — зачмихала Женя.

Кивнула привітно дядечкові й вийшла з-за стойки, залишивши людину ще більш здивовану: "Бач, старість! І після морозива в очах мерехтить!"

А Женя подумала, що Бен, видно, чкурнув додому, бо після крадіжки батько нам’яв йому вуха і гримнув: "Сиди під замком! Не виходь, не сором нас на людях!" І Бен цілими днями сидів під арештом, а пізно ввечері, мабуть, таки вибрався нишком на вулицю — на одну хвилинку. Та й побіг назад.

Тільки Женя подумала про нього, як на алеї, де горіли червоні вогні, вона загледіла Бена. Той стояв далеченько, стояв спокійно, застромивши руки в кишені. Облитий вогнями, якийсь тривожний, він очікувально дивився на Женю. І коли упевнився, що вона помітила його, зробив такий рух, ніби по-джентльменськи вклонився, потім рішуче повернувся і військовим кроком попрямував у бік Стадіонної.

— Ну? — вистромив голову Синько й сердито засопів. — Ти довго будеш йому вслід дивитися? Чи ми поїдемо в місто?

— Поїхали, — сказала Женя.

Їй і жаль було, що Бен подався додому, і разом з тим легше: розв’язалися руки. Гра є грою, весь час у напруженні — так і чекай несподіванки, якогось хлоп’ячого вибрику. А тепер можна зітхнути. Можна, аби тільки охота була, пострибати, покачатися — прямо хоч тут, під кленами.

— Куди б нам краще поїхати? — стала й задумалась Женя. — На Хрещатик чи на Володимирську гірку?

— На Володимирську гірку! — буркнув Синько. (Відчувалося, що він все ще ображений).

Із скверика вони вийшли на простору міську магістраль. Тут пливла святкова юрба, прокочувався гомін, човгали десятки ніг, світло ліхтарів відсявало на скельцях окулярів, на брошках, на кулонах, на модних зачісках. Здавалось, якесь всенародне свято, маніфестація, хоч був звичайний весняний вечір, ілюмінований останніми рожево-білими свічками каштанів.

Тротуар колихався від люду, а що робилося посеред траси! Живим мерехтливим потоком неслись машини — немовби у зеленому тунелі, сплетеному із могутніх гілок каштанів. Вгорі над трасою — два ряди матово-білих світильників, які далі ставали світловим пунктиром, а ще далі — світловою ниткою. М'яко, приглушено горіли сигнальні вогні, і Жені здавалося, що то в’ються, переплітаються між собою довгі стрічки серпантину — жовтого, зеленого, червоного. На будинки, на тротуари, на перехожих лилось якесь фантастичне світло люмінесцентних ламп і неонових реклам, схоже на морське чи місячне сяєво.

І над усім цим — пишні свічки каштанів.

— Правда, гарно в Києві! — сказала Женя, захоплено вбираючи поглядом надзвичайно мінливе мерехтіння вогнів.

— Подумаєш! — забурмотів Синько. — У лісі краще! У нас там такі карнавали були, і вогнів не менше, особливо коли над болотом і в темну ніч…

— Над болотом! Мовчав би! Ти сьогодні злий і буркотливий, як дід. Аж гуляти не хочеться з тобою!

Обоє ображено насупились.

Не розмовляючи, попрямували далі. Тобто Женя пливла за натовпом, за веселою святково вбраною юрбою, а Синько сидів, трохи надувшись, і спогорда тримав свою гостру, набурмосену мордочку, висунувшись до половини з-під кофти.

— Ну не треба, — сказав він перегодя. — Не сердься. То я так. Щоб ти не дивилась за тим довготелесим, що стрибає в кущі. (Тут Женя не витримала й чмихнула). А якщо правду казати, то я теж люблю твоє місто. Он дивись, — і він ткнув пальцем у тьмяно освітлений глухий завулок.

Там, на широкому п’ятачку, панувала тиша й безлюдність. А точніше сказати — над тією тишею і безлюдністю панував один хлоп’як. Він кружляв по колу на велосипеді, але ні — не просто кружляв. Він демонстрував найвищий клас пілотажу: літав із заплющеними очима, а руки широко розкинув у сторони й зовсім не тримався за руль. Ось він — з німим відчайдушним захопленням — зробив одне коло, друге, третє, і Женя спочатку не зрозуміла: чого він уперто, як тінь, кружляє на тому п’ятачку? І тільки потім помітила: на одному балконі, напівтемному, стоять дівчатка, вони поглядають униз, збуджено перешіптуються. Ага! То він перед ними (і для них!) демонстрував "сліпий політ": як без руля, заплющивши очі, можна виписувати на клаптику асфальту ось такі, гранично круті "нулі" й "вісімки".

— Ух, молодець, одчайдух! — завовтузився Синько й сказав, що так тільки його дядько Синтюх Однозубий умів колеса виписувати. — Дай я стрибну, покатаюсь на багажнику, — попросив він Женю.

— Не треба! Гайда звідси.

— Всі ви такі! — знову набурмосився Синько. — Любите покомандувати! Такими, як я.

"Дурненький ти! — всміхнулась Женя й згадала, як Бен таємно крався за нею. — Не треба заважати. У них своя гра". У них — це вона подумала про віртуоза-велосипедиста й про дівчаток, що перешіптувались на балконі.

Пішли далі провулком. Ставало безлюдніше, тихіше.

У маленьких двориках де-не-де ще стрибали дівчатка, дограючи в класи; де-не-де стояли, підпираючи стіни, хлопці з гітарами; де-не-де під лампочками, які теліпалися на провідках, сиділи діди-пенсіонери, оточені темрявою, і добивали "козла".

Женя повернула ще в один провулок. І ось на тлі вечірнього неба вималювався чіткий силует верхньої станції фунікулера. За ним щось починалося — глибоке, підсвітлене знизу, безмежне… Звідти несло прохолодою.

Так вони вийшли на Володимирську гірку. І коли наблизились до залізної огорожі, тут Синько ахнув.

Справді, оце була краса!

Гора, а під горою — Поділ, ціле величезне місто внизу на рівнині. Воно лежало в огнях, в міріадах вогнів, то розсипаних бісером, то розстелених стьожками, то скупчених живими гірляндами. Місто, повне вогнів, немовби пливло у весняну ніч, за Дніпро, в заповнені млою простори, звідки повівало річкою лугами, пущами.

Ні, що не кажи, а Київ — домівля, де народилася Женя. Місто — з усім напруженням і неспокоєм — живе в ній, у її снах, у її крові, і розлюбити його Женя не зможе.

Словом…

Словом, Синько шарпнувся, випорснув із рук і сторчма полетів по схилу. А Женя за ним, вона зраділа, що одягла не вихідне плаття, а стареньку кофту; вдвох покотилися крутим укосом, запищали, заборюкалися, і це були однакові чортенята, і однаково блищали в них очі — від захвату й дитячої радості.

А гора тихенько двигтіла, несучи на собі важке, багатотонне, гранітне, залите вогнями людське дивовисько — Місто.

Нареготавшись, вони заспішили додому.

Таким переляканим Женя ще ніколи його не бачила. Він затремтів, напружено витяг шию і, мало не плачучи, залепетав: "Моє бугальце, моє бугальце!.."

Сталося це зовсім несподівано. Вони дійшли до своєї Стадіонної і зупинилися — навпроти їхнього будинку, в глухому дворі, відбувалося щось гамірливе і незвичайне. Світило кілька потужних ламп, товпились люди, лунали гучні чоловічі голоси — можна було подумати, що знімають фільм. Але ні, Женя одразу вгадала: он бульдозер, то ламають старий Кадушин будинок, що пережив себе і давно стирчав неприкаяно між новими спорудами.

Бульдозер відповзав назад, розганявся й бив ножами відвалу в почорніле підмур’я будинку — з тріскотом, з вибухами сірого пилу рушилась трухлява дерев’яна хибара, а заодно, і паркан, і ворота, де любив спинатися Вадька Кадуха у знаменитій воротарській стойці. ("Як збіглося! — здивувалась Женя. — Знесли старий "Комунар" і майже одночасно — це, останнє Вадьчине пристанище").

Дівчина з оторопілим захопленням дивилась на веселе й завзяте руйництво, на те, як згрібає бульдозер порохняві дошки й цеглу, як зі скрегетом вивертає почорнілі, глибоко вкопані стовпи. "Диви, диви, падає!" — хотіла було сказати Женя про дах, що посунувся, боком з’їхав униз. Але не сказала, бо саме тоді й відчула, як затремтів Синько, зашарпався у неї в руках і здушеним голосом пролепетав: "Моє бугало! Моє бугало! Вон там!" Синько шарпнувся з несподіваною злістю, сердито; вирвався з рук і, наче підстрелений, застрибав через дорогу у двір, де валяли будинок. Те, як він вирвався і як бігом пошкутильгав у двір, спочатку спантеличило Женю. Потім майнула згадка: "Він казав же колись, що десь поблизу ховає свій родинний вогник, переданий йому від діда, і в тому вогнику — вся його сила й спритність, і що коли хтось розтопче його бугало, то Синько помре…"

Стурбована Женя й сама підступилась до Кадушиного двору, але далі не насмілилась іти: вся територія була огороджена кілочками з натянутим шпагатом (знак — "Обережно! йдуть небезпечні роботи!"), а крім того, серед цегли й ламаного дерева порядкували такі кремезні дядьки в парусинових робах (які аж блищали в промінні потужного світла), що страшно було туди й підступатися.

32 33 34 35 36 37 38