а тим часом батько послав до міста гінця з папером, котрого сам написав коло стойки. В обідню пору й ми рушили, розізнавши в жида, що колодників ще вночі перевезли до міста і що там ні команд, пі уланів ніяких немає... Ну, а решту ви знаєте... Отож, виходить, кланяйтеся батькові отаманові в ноги за визволення та не забудьте подякувати й білявому.
— Спасибі, батьку! Спасибі, брате! — вихопилися у врятованих від повноти благородного почуття слова подяки.
Білявий зніяковів, а Кармелюк, поглинутий якимись неясними, безформними, несолодкими мріями, здригнув і, гадаючи, що дякують за вечерю, відповів звичне:
— Богу дякуйте!
А вечерю тільки тепер принесли кашовари в казанах і передали товаришам шпички, а ложку вже кожен витяг свою з кишені. Кашовари теж сіли в коло, і почалася дружня вечеря. Поки гайдамаки трапезували, із-за лісових ха-щів виплив окраєць місяця і блідим таємничим сяйвом облив і галявину, і енергійні постаті нічних бійців, чорні тіні яких лежали тепер на траві, немов багатопалі лапи якогось грізного страховища.
— А що нам, братове, далі робити? — подав голос Дмитро.— Хвалити бога, підкріпилися, козаче сонце зійшло, то пе вилежуватися ж у таку пору, а рушати в похід... Тільки куди тепер? Ось що!
— А куди скаже ,батько отаман...—відповіли всі дружно.
— Куди рада вирішить,— ухилився від прямої відповіді отаман.
— Єдина голова в нас — батько і одна рада! — скрикнув Андрій.
— Так, так! Куди ти, пане отамане, туди й ми за тобою! — загомоніли одні.
— Раді слухати! — підтримали інші.
— Ну, коли раді слухати,-— промовив Кармелюк,— то ось моя думка й рада. Багато ми натворили тут усякої всячини... Тепер після витівки з маршалком і після визволення колодників усі стануть на ноги,— і пани з своїми командами, й поліція, та до цього ескадрону, мабуть, іще москалів викличуть... То нам доведеться або зоставатися тут, або попасти ворогам у зуби... То моя рада ось яка: перше — нам треба покинути на якийсь час оці місця й розбитися на три ватаги; одна ватага нехай подасться на Уіпи-цю, а звідти геть до Чорного острова, друга — на Вінницю до Житомира, а третя — на Импіль до Кам’янки... Туди он, на південь... я гадаю податися сам: там мало захованих місць, то великій валці й заховатися ніде, а до Чорного острова та до Полісся — багато привілля... Там і сховатися й прогодуватися є де... Так от на Ушицю, на мою думку, йшов би ти, брате Дмитре, з ватагою, а на Полісся — ти, Андрію...
— Батьку мій рідний,— заблагав Андрій,— дозволь мені бути з тобою... здохнути коло ніг твоїх за тебе!
Кармелюк глянув на нього зворушеним поглядом.
— Зоставайся, друже мій, коли тобі любо,—промовив він ласкаво.— Ну, а кого ж за ватажка настановити на поліську ватагу? Явтуха? Чи згода?
— Згода, згода! — відгукнулася більшість'.
— Ну от і дуже добре. Поділіться ж ви між собою товариством — і квита! А ось на кожну ватагу й гроші... по п’ятсот дукатів... прикупіть коней та іншого припасу... Коней цих візьміть собі, тільки для Андрія одного залиште... бо піший кінному не товариш... Та пам’ятайте ще мій заповіт: якщо мене ви поважаєте хоч на крихту, якщо хочете мати мене за вічного друга й отамана, то, заклинаю вас, не грабуйте ні бідних, ні селян, ні міщан, ні попів... Бдагаю вас, друзі, не проливайте без крайньої потреби крові людської... Дорога вона перед богом, і кожна крапля її пече серце пекельним вогнем... Ой, як пече!
— Свята правда, отамане! Вік довгий, батьку! — загомоніли збуджено кругом, і натовп, поскидавши шапки, почав захоплено махати ними.
— Вип'ємо ж на дорогу по чарці, щоб слово ваше, друзі, було міцне, як моя до вас любов!
Випили з галасливими побажаннями й вигуками. Кармелюк ще раз уклонився всім на три сторони й промовив тремтячим голосом:
— Ну, брати мої й друзі! Господь відає, що кожному судилося на путі... Чи побачимося — це в його волі... Так от, простіть мене, якщо я кого скривдив словом і ділом, якщо я сам замість правди завів десь кривду... Ех, за все простіть!
Ці слова так зворушили юрбу, що вона заніміла; багатьом на суворих очах виступили сльози, а Андрій так і просто розплакався.
— Що ти, батьку... рідний наш... єдиний!.. Та ти... над усе... та ми... хоч до чорта в прірву...
Кармелюк обняв його гаряче й став по черзі притискувати кожного до своїх грудей...
Ніч дихала живодайною вологою... з височини небес дивився місяць... Зачарований ліс нерухомо стояв, немов прислухаючись до зворушливого прощання, і тільки десь далеко лиховісний пугач стогнав, та сріблиста луна несла перекатами той стогін по блискітливих зубцях похмурого лісу...
Пов’язавши розбійників, ротмістр Семенов кинувся з своїми солдатами на пошуки решти зграї Кармелюка. Передусім кинулися в сад. На головній алеї виявили сліди важких чобіт. Пробігши її, солдати наткнулися в кінці на хвіртку. За тією хвірткою рів, який оточував усю садибу маршалка, був напівзасипаний землею, так що можна було досить легко перебратися на той бік. Кущі, що розрослись обабіч рову, зовсім приховували цю вузеньку греблю від очей того, хто не знав цієї таємниці.
Перебравшись на той бік рову, солдати заходилися оглядати з смолоскипами землю й побачили сліди багатьох кіп-ських копит. Сліди ці йшли широкою й густою смугою аж до самих воріт садиби; з їхнього розташування видно було, що вершники скакали від воріт до садової хвіртки, але тут сліди одразу обривалися коло поля, що прилягало до парку. На полі росла яра пшениця,— вже досить висока.
Видно було, що розбійники кинулися поодинці врозтіч через це поле. Звичайно, вдень ще можна було б роздивитися по столоченій ярині, куди подалися гайдамаки, але при світлі небагатьох смолоскипів цього не можна було розгледіти аж ніяк; ніч же, як на зло, була безпросвітно темна, небо було вкрите густими чорними хмарами. В повітрі відчувалося наближення грози; на обрії вже спалахували великі блискавиці. Не гаючи даремно часу, ротмістр розділив своїх солдатів на кілька невеликих загонів і кинувся з ними також урозсип догонити втікачів, розраховуючи на те, що за такий короткий час вони не могли далеко втекти; але розшуки нічого не дали: солдати, зовсім не знайомі з місцевістю, блукали марно, а незабаром ще й гроза знялася...
Семенов змушений був повернутися у двір маршалка.
Злива зовсім змила за ніч усі сліди, які могли б дати хоч найменші вказівки, а тому, вставши рано, Семенов відрядив з надійним конвоєм узятих полонених до Літина, прилучивши до загону й місцеву команду, а потім кинувся обшукувати найближчі ліси, гадаючи, що в них заховалися гайдамаки... І все марно...
Змучений, сердитий, віп повернувся надвечір у садибу маршалка й застав там повен двір людей.
Машталір, плутано доповівши ротмістрові в Рудні, що у дворі пана маршалка з’явилися розбійники й що пані маршалкова благає захистити її, кинувся був і до свого пана в Гончарі, але по дорозі вночі впав у якийсь яр і так покалічив ногу, що сісти на коня вже не міг... Проте, заграва пожежі сповістила про нещастя й без нього.
Опівдні все панство з Демосфеном на чолі наїхало у двір маршалка і тут усі довідалися про подробиці страшного погрому; та найгірше було те, що ніхто в усьому дворі не міг пояснити, куди поділася пані маршалкова.
Перше, що спало на думку всім панам, було те, що гайдамаки замучили і вбили Розалію; але після старанних розшуків не було знайдено ніде ніякого трупа. Отже, залишалося тільки дві гадки: Розалія жива й вивезена — або одважиим графом, або Кармелюком. Треба сказати, що ні один з цих здогадів не усміхався маршалкові: залишався ще третій здогад, що Розалії пощастило втекти й десь сховатись. І от вирішили передусім обшукати всю садибу/
Довго тривали марні пошуки, поки, нарешті, пан маршалок не згадав про таємне сховище дружини в саду..,
Розалію знайшли напівнепритомну... Побачивши себе в безпеці, вона ледве могла промовити:
— Де граф? Убитий, замучений?
— Ні, ні,— хапливо заспокоїв дружину маршалок, обсипаючи поцілунками її руки,—Пан бог зглянувся на нас, але як же ти тут врятувалася?
— Він врятував.
— Хто "він"?
. — Граф,— з цими словами Розалія заплющила очі й знову знепритомніла.
Її перенесли в будинок, в якому слуги уже встигли навести хоч сякий-такий лад: змученій жінці вирішили дати цілковитий відпочинок, не втомлюючи її ніякими розпитуваннями, поки вона не заспокоїться хоч трохи.
Семенова зустрів у домі марйіалок.
— Дякую панові, від усього серця дякую,— промовив він, потискуючи обома руками руку ротмістра,— дякую і за врятування будинку, і за врятування мого коштовного скарбу, моєї дружини. Правду кажучи, він у мене тільки й залишився: лиходії пограбували мене, як Іова, до нитки...
— Заспокойтеся, пане, і не втрачайте надії,— відповів Семенов,— правда, сьогодні ми прогаяли в марних пошуках цілий день, але завтра, з допомогою папських команд, які краще знають місцевість, ми, напевне, наздоженемо розбійників і, в усякому разі, відкриємо лігвище, в якому вони сховали всю здобич.
XXIV
— Доблесний пан ротмістр мало знає цього проклятого лиходія!—вигукнув у відчаї маршалок.— Хто його тепер піймає? Де? Коли б усі полчища пекла схотіли взяти участь у цій гонитві, то й вони б мало дали нам користі. Оті ж пси розсипалися поодинці, та й відгукнуться тепер, убий мене Перун, під Ушицею або під Кам’янцем.
Наступного дня вранці в покої пані Розалії, в якому вчора ще чарував її красень граф, зібралися пан маршалок, Демосфен і Пігловський.
Розалія лежала на канапі; цього разу було справді бліде її прекрасне обличчя, і очі, підведені синцями, дивилися втомлено, сумно.
Біля ніг її, на краю дивана, сидів пан маршалок; його гладке тіло було зігнуте, голова й руки безсило опустилися... Вся трагічна поза маршалка свідчила про те, що на плечі його впав важкий тягар.
■"— Отже, друже мій,— заговорив він сумним, пригніченим голосом,— не буду приховувати від тебе нічого: нас пограбували, пограбували до нитки, але все це для мене ніщо, коли ти, мій коштовний скарб, осталася жива й не-ушкоджена. Скажи ж мені й вірним друзям нашим,— він показав на Демосфена й Пігловського,— як ти врятувалася? Може, слова твої вкажуть нам хоч який-небудь слід, щоб піймати лиходіїв?
— Про лиходіїв я не знаю нічого,..