Може ти за батька покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то бог і карає на сім світі, щоб на тім у пекло не засудити…
— Та чи є ж пекло гірше, як з ним жити! — промовила Орися і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:
— В письмі святім написано, що там буде "плач и скрежет зубов" і таке, що й в голову не забродило, й на серце не заходило. Претерпівши до кінця, — додала хрестючись, — спасен будет.
Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з нею, та й каже:
— Смієшся, донечко, а воно стотне так в письмі святім написано! Й покійні татуньо так же було розказують…
— То я, мамуню, не з вас, — озвалась Орися. — То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде "плач и скрежет зубов". "Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба — жоднісінького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!"
Стара й собі засміялась.
А Антосьо саме тоді сидів собі в Кам'янці надувшися та згадував свою Галочку й радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.
— Господи милосердний! — каже, — вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії. Доки житиму — дякуватиму. Ти любов єси й свобода, прости ж і мене: зведи мене, нового Ізраіля, з цього нового Єгипта! Потопи цих нових фараонів в тих сльозах, господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських, і не тайно серед ночі, а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі оцих, по закону беззаконня творящих?
VIII
Другий рік минав після цього, як по косовиці на пів-дорозі від Кам'янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу сріблом білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви; вона спинається, дубала стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, — тонка ж бо була: хоч ячмінь молоти! — а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: — Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє чого доброго. — Й помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збіжжя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а попереду на другій горі щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що недобачить.
Було вже близько полудня, як догнали проїжджачі того прохожого. Йшов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою і невеличкий вузлик. На собі мав шаровари в клітки й жилетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам'янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:
— Чи не семінарист? — питає.
— Ні вже, — відказав той.
— Але був?
— Був!
— Чи далеко ж бог провадить?
— До Браславля.
— Чи в саме Браславля, чи поблизу?
— Поблизу, — відказав той.
Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
— Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?
— Сирота.
— А ще довго лямку терти?
— Вже дотер.
— Себто вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
— Ось білет на женитву. Вже на попа.
— Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась, — і таки добре, бо з гори було.
— Ге, — почав далі старий, — то твоїй матері вже можна заспівати: "богослова родшую!" Ге!.. А думаєш женитись? — додав.
— Не як же й попом станеш.
— А я дівчат таких знаю! таких… А якої ти хочеш: хазяйки багатої, гарної, розумної, чи щоб все разом?
— Найлучче, якби все разом, а пройма, коли б гарна й багата.
— Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця…
Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його й шавкав:
— Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко й спогадати!
— На те я, — каже Робусинський, — хлопець, щоб на красу не зважали.
— Твоя правда, — озвавсь старий. — А наші попи так: хоч квач — товкмач!… Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?
— Іпатій Робусинський, — каже той.
— Ну, пане Робусинський, — почав панотець, — так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш, — додав, — клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовнуватий, то й малювати не треба б… Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!
В таких і інаких розмовах проїхали вони й день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дядька, а взяв до себе. І вже вибрались за Буг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в'їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина й всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.
По дорозі від Теплика до Кам'янок єсть поперечний яр і повздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, — там гуляли гайдамаки й була гайдамацька криниця. Тепер там лани й проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі, або старі голінасті. Витяли пани ліс, вода висохла й від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; й усе дуби — кривундяча, обчімхані, що гілля на вершку, мов шапка на дрючку. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись, що в Бутові не буде кілка на заколесник?… А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:
— Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.
Звернув дяк з дороги й стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечке, виставив грудницю, щоб провіяло.
— А знаєш, синашу, що я тобі скажу? — почав панотець розмову.
— А що? — питає Робусинський.
— Я їсти хочу.
— І я не від того.
— То ходім та води нап'ємось, — каже панотець. — Тут близесенько чудо, не криниця! Гайдамацька зветься.
— Ходім, — озвавсь Робусинський.
Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люди викопали ямку й вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою тощо — й то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі — і старі, і малі — нагинались до джерела, пили — не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й умивались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.
Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки й розіслались під деревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця; а на вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні й хурмана.
— Це тобі, — каже, — їздь, розглядай!… А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.
Погана врода допомогла Робусинському.
Поки він виходився з жовнів, ректор семінарії став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семінарії, цей не цуравсь його й після, і як став приставляти архиреєві, що природа його скривдила тощо, то й витупкав йому добру парафію, — чуть не найлуччу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькові подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: й дикий кінь приручається, а жінка присмиріє, — думають попи.
З такими фундушами шатнув Робусинський по панотцях, де тільки чув дівчат.
А тимчасом під Солодьки підкочувавсь віз, а на йому сидів Антоній Люборацький — кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.
Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді, збожілля шелестіло, й снопи то стояли, то в п'ятках лежали; так же рябіли женці, так же чорногуз дибав по горі, коники ловив; і Солодьки так же звільна виказувались з-за гори, — все так же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був; вже не рвалось йому серце додому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога дерев'яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні… Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка, тряслась, дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що й його батьківську хату на підмурку з подвір'ям видко було, як на долоні.
— Тпррру! — став візник під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.
— Здорові були, мої Солодьки! — подумав собі й зітхнув. — Солодьки, Солодьки! — каже сам до себе, — а життя гірке — не солодке…
— Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров'ячка! — привітав лановий.
Привітав його й Антосьо добрим словом, — пізналися! Це той самий дід, що назад тому п'ятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.
— Що ж, паниченьку, — зашавкотів старий, — ви може на батюшку до нас їдете?
— Як то?
— А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?
— Нічого не чув.
— Ого! вже другий місяць, як повезли…
— Куди?
— Но! — гукнув візник.
— Їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійстю.
— Що воно таке? — подумав Антосьо.