Фінкель каже, що, почувши кінець дружби з Гунявим, він шукає іншої корівки з добрим вим'ям. Але яка ж то повинна бути розумна корова, що підпустить ссати себе це паршиве телятко!
Та Господи! Який може бути інтерес у цих Свистунах, Загайкевичах, Сонях тепер, коли от-от насувається той день, день "страшного суду" для всіх.
Він призначається, цей день, на неділю. Щоб збити більшовиків із сліду, — вони ж думатимуть, що в неділю урядовці не працюватимуть. І на п'яту годину. О п'ятій уже присмерки, і Лесі з Гунявим легше буде вислизнути з-під догляду більшовицьких детективів.
Леся призначає Гунявому зустріч знову на тому самому місці. Не запізнитися ні на хвилину й відразу сідати в авто, з якого звисатиме з віконця газета.
Гунявий покірно погоджується з усім, дивлячися вогкими, абсолютно відданими очима в лице всемогутньої чудодійки.
І от, нарешті, цей день. І от п'ята година. І, дійсно, хвилина в хвилину Гунявий розчиняє дверці авта і всувається в нього. В ньому сидять Ольга Іванівна і якийсь добродій з товстими, рудими посередині від куріння, вусами. Авто тієї ж миті шарпається так, що Гунявий падає на вусатого добродія. Добродій допомагає Гунявому сісти проти себе й відрекомендовується: аґент таємної поліції. Гунявий з незграбною ввічливістю хитає головою й усім тілом і щось бурмотить про приємність.
В коробці автомобіля немає вже тієї чудної енергії, що млосно безсилила ноги Лесі. Руки в неї страшенно холодні, аж мерзнуть пучки в рукавичках. Серце часом гупає десь біля горла, забиваючи дух.
Він сидить рівно, задубіло, хитаючися від струсів авта, як одягнений у капелюх і пальто манекен із вітрини магазину. Ні про що не питає, нічим не цікавиться, навіть рабським поглядом уже не дивиться.
І вусатий аґент не балакає, тільки чутно, волосяно сопе носом.
Але треба ж, щоб він знав, куди вони їдуть. І Леся неголосно по-українському каже Гунявому, що вони тепер їдуть просто до помешкання Петренка. Його одночасно мають привезти з тюрми під охороною переодягнених поліцаїв скутого ручними кайданами. Адресу цього помешкання він дав тільки за дві години до побачення й то під чесним словом, що до побачення поліція не буде його трусити.
Гунявий мовчки хитає головою, чи на слова її, чи від поштовхів у коробці від їзди.
Авто раптом зупиняється. Вусатий аґент перший вилазить, попросивши Лесю й Гунявого зачекати й не виходити. Леся бачить, як він підходить до якогось типа з мотоциклетом і як той витягується перед ним як перед начальством і, видно, рапортує. Тоді аґент неквапливо повертається до авта й просить Лесю та Гунявого йти за ним. І так само не кваплячися, веде їх до дверей будинку, що стоїть на розі. Квартал, видно, вже майже передміський, — багато дерев і садки біля будинків.
По дорозі аґент тихо бурмотить до Гунявого:
— Пан Мазун уже тут. Він чекає на нас у консьєржки.
Леся в присмерках бачить, як Гунявий немов хитається всім тілом наперед. Але не каже нічого.
Як тільки вони входять у під'їзд, із дверей консьєржчи-ного помешкання виходять троє людей, один за одним.
Той, що насередині, якось дивно й непорушно тримаючи руки звішеними донизу, раптом хитає головою Гунявому й привітно посміхається. І Леся бачить, що лице в нього симпатичне, навіть ніжне, жіночого типу. Від цього їй чогось стає легше й спокійніше.
Петренко в супроводі двох дозорців іде попереду, потім аґент, далі Гунявий і за ними Леся. Коли Леся виходить на другий поверх, дозорці з Петренком і агент уже в помешканні. Спалахує електричне світло, яке освітлює великий гарний передпокій багатої квартири. На руках у Петренка моторошно блищить метал кайданів. Але сам він дуже, видно, хвилюючися, посміхається ніжним усміхом і показує на одні з численних дверей.
— В оцій кімнаті.
Вусатий аґент іде наперед, засвічує електрику, оглядає пильним оком кімнату й дає знак дозорцям увести заарештованого. Гунявий і Леся проходять за ними. Це — видно, кабінет. Обстановка — поважна, трохи важкувата, але досить затишна.
Гунявий хоче скинути капелюх, але, бачачи, що ні аґент, ні дозорці не скидають своїх, опускає руку й стоїть посеред кімнати, слідкуючи за Петренком.
Петренко ж усе з тією самою трошки ніяковою, трошки загонистою посмішкою, прямує до стіни без ніяких дверей, заставленої полицями з книжками. Дозорці не відпускають його ні на крок від себе. Петренко раптом озирається до аґента й каже:
— Попереджаю: тут є шафа, в цій стіні. Там лежать мої папери. Шафа замаскована полицями й відчиняється тільки мені відомим способом. Отже, прошу не... хвилюватися.
Аґент спокійно хитає йому головою, — мовляв, не турбуйся, ми до всього звикли й на все готові.
Тоді Петренко пильно обводить поглядом полиці, підходить до них і, злегка піднявши обидві скуті разом руки, щось натискує ними. І в ту ж мить ряд полиць м'яко ворушиться, розколюється поперек стіни на дві половини й розчиняється, як двері високої й глибокої шафи. Леся встигає побачити всередині полички, одежу, щось металічне.
Але тут трапляється щось таке, що всю її гураґаном підхоплює й несе кудись без її волі й свідомости. Вона бачить, як спина Петренка вмить прожогом пірнає в шафу, і важкі двері-полиці блискавично, з гуркотом зачиняються за ним, сильно вдаривши одного з дозорців, що зробив рух за Петренком. В той же момент вусатий агент люто скрикує щось і кидається до стіни з полицями.
— Сокиру, сокиру! Швидше! Біжіть на вулицю! Ловіть з вулиці!
Дозорці кидаються кудись повз Лесю і вона, вхопившися за спинку фотеля, бачить, як Гунявий, пролетівши повз неї, налітає на стіну, повернувшися на бігу боком, і з усього гону б'є плечем у шафу. Стіна глухо гуде від удару й з полиць валяться додолу книжки.
Агент поліції хапає важкий фотель і кричить Гунявому:
— Відійдіть! Відійдіть!
Але Гунявий не чує. Леся на мить бачить його страшне лице з якимись вилупленими очима і з перекривленою чорною діркою рота. В мозку Лесі хтось безглуздо занотовує: от з таким лицем він убивав людей. Потім вона бачить, як він обома руками зриває, вивертає із стіни полиці, брутально відпихає набік агента, що фотелем гупає у двері шафи, розгоняється і, знову на бігу повернувшися боком, влітає плечем у стіну. Чути хряск дерева. Гунявий зараз же присідає й з розгону з-під низу другим плечем гатить у двері. Двері розколюються, вгинаються в середину чорною діркою. Гунявий люто запускає обидві руки в цю дірку й розриває її на дві половини, зараз же всунувшися в неї всім тілом. За ним влізає й агент поліції.
Леся біжить за ними й пролізає в розщілину, боляче обдряпавши руку й не помітивши того, і опиняється не в шафі, а в якійсь кімнаті, залитій світлом електрики. Біля вікна стоїть Гунявий і, як цебер води з криниці, скажено щось тягне знадвору на шворках. А вусатий агент біля нього гарячково вихоплює револьвер і, перехилившися з вікна надвір, стріляє туди раз-у-раз. Гуркіт пострілів б'є по вухах Лесю, але вона підбігає до Гунявого й хапає збоку за шворку, тягнучи її з усієї сили. На шворці чується внизу жива вага, немов на величезній вудці велетенська риба.
Знизу теж розлягаються постріли. Агент раптом від-хитується назад, однією рукою підхоплюючи капелюх, що чогось злетів з голови, а другою з револьвером хапливо обмацуючи себе по чолі.
— Ні, не зачепили, негідники!
З вулиці знову ляскають постріли. Вмить Гунявий від-хитується, кумедно вбік змахує лівою рукою й випускає шворку. В той же момент Лесині руки щось сильно шарпає донизу й тре шворкою до пекучого болю. Вона випускає її, злякано дивиться на Гунявого й бачить на кінці руки його густочервону й блискучу від світла пляму крови. Але не встигає вона скрикнути й кинутися до Гунявого, як він, не помічаючи її, стрибає на вікно, лягає животом на підлокітник, спускає ноги вниз і зникає за вікном, майнувши кривавою рукою й лишивши сліди крови на вікні.
Леся кидається до вікна, але агент поліції сильно відтягає її назад.
— Куди к чорту. Вони вас уб'ють! Цей божевільний загине! З вулиці треба, з вулиці!
І агент стрімголов вибігає з кімнати. А Леся відразу же знову підбігає до вікна й дивиться вниз. Шворки мотузяної драбини, причеплені до вікна, важко рухаються від рухів Гунявого, труть вікно. Внизу видно щось темне, що рухливо зсувається до землі. У вікнах будинку стирчать голови переляканих пожильців, по землі біжать якісь люди й від них чути постріли.
Рух шворок затих: зліз!
— Але Лесі нічого не видно більше, бо затуляє темне гілля дерев. Хтось пронизливо свистить, хтось кричить, реве ріжок автомобіля, знову постріли раз-у-раз. З вікон лунають гістеричні викрики жінок, вереск дітей, гавкання хатніх собак.
Леся кидається вниз. Але коли вона вибігає на вулицю, продершися крізь юрбу пожильців, постріли й крики на вулиці вже стихли. Вусатий агент без капелюха люто лає якихсь людей, що шанобливо й винувато мнуться біля нього.
Гунявого ж ніде немає. Леся питає агента, питає всіх, але ніхто не знає, де він. Здається, побіг за автом, на якому втекли злочинці, — може, десь поранений упав?
Леся біжить за ріг будинку, на ту вуличку, куди спустився з вікна Гунявий, зазирає через ґратчастий паркан до садка, приглядається до кожної темної плями.
І раптом бачить високу, плечисту постать без капелюха, що помалу, зігнувши плечі й заклавши одну руку за борт жилета, плентається, як п'яний серединою вулиці.
Леся прожогом підбігає до Гунявого. Він осоловілими очима зиркає на неї й нічого не відповідає на її питання. Тоді вона вихоплює з рукава в себе свою крихітну хустинку, владно виймає поранену руку й кладе собі на груди. Але на вулиці погано видно.
— Ходімте в дім!
Але покищо вона обмотує поранені пальці хустинкою, що моментально стає червона від крови. Здається, серйозного нічого, один-два пальці розбиті кулею.
Натовп біля парадних дверей уже менший. Вусатий аґент побіг нагору, як сказала консьєржка, робити обшук і протокол.
Але коли Леся, довідавшися, де найближча аптека, повертається на те місце, де залишила на хвилину Гунявого, його там уже немає. Якийсь пан у піжамі ввічливо й співчутливо каже їй, що поранений пан сів у авто й поїхав.
Леся кидається на вулицю, але автомобілів більше немає, стоїть тільки урядове авто, що ним привезли Петренка.