Побачивши, як позаду орди раптово з’явився загін Палія, Сірко радісно вигукнув:
— Браття. Палій прибув! Та ще й як він пошив у дурні хана!.. От молодець! — і наказав джурам швидко мчати по куренях і сповістити, що прибув бахчисарайський загін. — Як тільки я подам знак, усім кінно атакувати орду!
Джури помчали виконувати наказ кошового.
— Коня мені! — гукнув Сірко.
Йому підвели коня. Він скочив у сідло і витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темній масі кримчаків, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед боєм, і не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремі купи, які, не маючи від хана чітких наказів, діяли кожна на свій розсуд. Одні з них ще продовжували просуватися вперед і сходилися із запорожцями врукопашну, інші зупинилися в нерішучості, не знаючи, на що зважитися — атакувати далі чи тікати, треті повернули назад, щоб відбивати атаку запорожців, котрі невідомо як опинилися у них в тилу.
Серце старого кошового радісно билося. Шалі терезів явно почали схилятися на його бік. Саме час ударити так, щоб зовсім приголомшити ворога і примусити його показати спину.
Він глянув на тили ханського війська. Там завирувало страшне бойовище. І хоча крізь куряву годі було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палій своїм несподіваним нападом розладнав бойові порядки ординців, приголомшив їх. "Їй–богу, добре, синку, що ти трохи припізнився і викинув такий фортель! — подумав про Палія Сірко. — Даремно я гнівався на тебе…"
Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетів козаки стріляли тепер безперервно. Вже сотні коней і вершників конали на землі, та нові і нові тисячі продовжували насідати на козацькі позиції і подекуди схопилися з запорозькими куренями врукопашну.
Сірко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що більшість козаків сіли на коней, а потім махнув шаблею у бік ворожого війська.
Враз шпарко нахилилися вперед довгі списи, і запорожці важкою темною лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся від грізного тупоту й крику.
Кримчаки опинилися між молотом і ковадлом. Спочатку вони намагалися чинити опір, і не один десяток запорожців упав на землю від гострих шабель і тонких оперених стріл. Але кримчаки вже втратили віру в перемогу. Чутка про те, що в тилу з’явився великий козацький загін, зовсім охолодила їхній бойовий дух. Поодинокі вершники почали завертати коней і тікати в степ.
Мюрад–Гірей кидався від одного чамбула до іншого, та його голос губився в лементі, тупоті, брязкоті шабель та іржанні коней. Ханські накази вже не доходили в неймовірній тісняві й безладді до війська, і воєначальники — калга, салтани і мурзи — діяли як хто умів і міг.
А запорожці не послаблювали натиску. Сам Сірко ринувся в гущу бою. Його високий кінь з’являвся то в одному, то в другому місці, де було важко.
— Дужче, синки! — гримів його голос. — Помстимося ханові за підступний напад на Січ! За кров товаришів наших і всього люду християнського… Дістаньте мені, дітки, самого хана, я побалакаю з ним у Січі по–нашому, по–запорозькому… А потім пошлю в Москву — царю в подарунок. А якщо хто зачепить його шаблею, то теж буде непогано… Уперед, братчики! Уперед!
Заохочені кошовим, запорожці натиснули ще дужче.
Ворог не витримав і покотився назад. Даремно лютував і лаявся Мюрад–Гірей, даремно розмахував шаблею і погрожував своїм воїнам найлютішою карою. Його вже ніхто не слухав. Страх огорнув серця правовірних і примусив шукати порятунку у втечі.
Захоплений невтримним людським потоком, Мюрад–Гірей закрутився в несамовитому вирі і відступав разом з військом. А коли почув, як хтось із запорожців вигукнув його ім’я, страх стиснув йому серце. З тої ж миті він перестав думати про військо і вдарив коня під боки, щоб швидше втекти в степ і вирватися з лещат Урус–шайтана.
Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що розділяв козаків Сірка і Палія. Але з нього вже не зводили погляду бувалі запорожці, які знали хана в лице.
— Хлопці, ловіть його! — гукнув Метелиця. — Тікає, клятий!
Звенигора зі Спихальським першими кинулися вслід за втікачем. Їм на допомогу помчали десятки паліївців. Кінський тупіт, козацькі крики, свист летіли за ханом і примушували його ще дужче втягувати голову в плечі.
Врятував хана дужий бистроногий кінь. Прищуливши вуха, витягнувшись як струна, він поволі віддалявся від переслідувачів, аж поки чималий чамбул, що відступав з правого флангу, не перетнув дороги запорожцям. Арсен з товариством з ходу врізався у лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней і поскакали вслід за ним.
— Утік, шолудивий пес! — бідкався Спихальський. — Шкода! Ото була б здобич! Єден шанс був у житті самого хана спіймати! Ех!
Арсен з друзями потішався над щирим смутком і досадою товариша.
— Не сумуй, пане–брате! Маємо здобичі і так досить!
— Гай–гай, — невдоволено бурчав поляк, — то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрітися з ним віч–на–віч?
— Не тужи, синку, — поплескав по спині пана Мартина Метелиця. — Ось прибудемо до табору — покажу тобі таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис!
— Що ж то за лялька? — пожвавішав Спихальський.
— Ге–ге, таку кралю визволив я в Ак–Мечеті, що тобі, пане Мартине, і не снилася! Пишна, білотіла, як здобне тісто, очі сині, як море, а коси — як добре конопляне повісмо… До того ж — твоя землячка. Може, й шляхтянка навіть… Був би я молодший, нізащо не віддав би нікому. Та ба! Був кінь — та з’їздився… Тож боюся, що погордує мною, старим… От і поступаюся нею тобі великодушно. Бери, забавляйся! Може, забудеш про свого хана.
— А й справді, Мартине, чого тобі побиватися за тим ханом? — засміявся Роман. — Бери панну, коли дають! Може, то щастя твоє?
— Та я що, хіба відмовляюся? — підморгнув лукаво пан Мартин. — Дзенькую бардзо, батьку Корній! Хан добре, а панна, всім відомо, ліпше!
Перемовляючись і сміючись, згадуючи найцікавіше із щойно пережитого бою, друзі поволі поверталися до табору. Запорожці ховали вбитих, підбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.
Перед вечором, перебрівши Сиваш, вони вступили в неозорі, порослі тирсою ногайські степи.
8
Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.
Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур’ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.
До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.
Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору — розшукували бранку–польку. Але так і не знайшли.
— Чорти батька знає, де вона запропастилася! — бурчав Метелиця, не радий, що, замість відпочинку, змушений швендяти у пошуках якоїсь шляхтянки.
Та Спихальський наполягав.
— Ну, пройдімо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить біля багаття!
І вони йшли далі. Зазирали в кожне жіноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не зміг признати "своєї" бранки.
Вранці, коли табір знявся з місця і розтягнувся по степу нескінченною валкою, в якій ішло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський під’їхав знову до Метелиці.
— Поїдемо, батьку… Мо’, знайдемо тоту пташину!
— От напосівся! — незадоволено буркнув старий. — І що тобі до неї?
— Не сердьтеся, батьку… Для вас вона лишень одна з визволених бранок, а для мене — землячка. А я ж на батьківщині не був уже кілька літ… Гадаєте, мені не кортить перекинутися рідним словечком із землячкою?
— Ото ж і воно, що із землячкою… Та ще якою!
Вони вдарили коней і риссю поїхали до гурту бранців. Тут були жінки і діти, парубки й літні чоловіки, ба навіть старезні, виснажені діди — з Москви, Дону, Польщі та Литви, а найбільше — з України. Одні провели в неволі рік чи два, інші — десять чи й п’ятнадцять років. На більшості облич — печать страждання і… радості. Радості від довгожданої волі, що так несподівано прилетіла на прудких козацьких конях.
Та були й такі, що не приховували смутку й розпачу. В їхніх очах стояли сльози, а з грудей виривалося зітхання.
— Чого б це вони? — спитав Спихальський. — Чей же, не в неволю ідуть?
— Е–е, синку, у кожного своя доля, — розважно промовив Метелиця. — Одному неволя — люта недоля, а іншому — матінка рідна… Глянь на ту жінку з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина татарина, а хлопчак, її син, — тум, тобто напівтатарин, напівхристиянин… Як ти гадаєш, хотілося їй кидати чоловіка, оселю, отари овець і гурти коней, виноградники та баштани і йти на свою, але таку вже для неї чужу та далеку землю, де в неї, може, ні кола ні двора? От вона й плаче, але йти мусить…
— Гм, справді те, що ми називаємо волею, для неї обертається неволею… І багато таких?
— Хто зна… Чималенько, мабуть.
Вони їхали поволі й уважно приглядалися до кожного жіночого обличчя. Метелиця напружував пам’ять. Як же впізнати польку? Перед ним спливали тільки сині, сповнені жаху очі та буйне шовкове волосся, що обрамляло красиву голівку. Однак серед тисяч жінок хіба тільки одна вона має сині очі й русяві коси? Глянь — скільки їх!..
Гурт за гуртом минали вони.
Над безконечною валкою висіла тонка сиза пилюка. Пекуче сонце нещадно смажило худі жилаві шиї чоловіків, спітнілі спини жінок і простоволосі голівки дітей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рівним, мов стіл, безводним степом тремтіло далеке марево, а в чистому, безхмарному небі спокійно–урочисто пропливали ширококрилі коршаки.
Спихальський уже втратив надію, що Метелиця впізнає бранку, і тому байдуже розглядався довкола.
Раптом позад нього пролунав голосний жіночий крик. Він здригнувся, мов від удару. Це ж голос, якого він ніяк не сподівався почути в цьому дикому степу!
Він рвучко повернувся.
На нього дивилися сині очі Вандзі.