Селім скажено рвонувся, але марно, він хотів обернутись, щоб учепитися братові в очі, в горлянку, але й це йому не вдалося. Селім завив, як вовк, загнаний у куток, а Махмуд не відпускав його і щось казав швидко й тихо. Стефан не міг нічого почути, не міг зрозуміти. Та брати розуміли один одного. Селім помалу втихомирився, відійшов від Катаржі, сів на порозі й, підібгавши під себе ноги, заплющив очі, кілька хвилин сидів непорушне. Махмуд теж усівся поруч нього, зовні спокійний, ніби нічого й не сталось і не йому загрожувала смертельна небезпека: зопалу Селім не помилував би й рідного брата.
— Шайтан! Щасливий твій бог, — видихнув нарешті Селім і провів руками по обличчю, немов творив намаз.
— Мій товариш не погрожував тобі, він сказав правду: росіяни нагородять тебе й твою сім'ю, Селім-бей, — сказав Котляревський. Він звертався переважно до Селім-бея, старшого, і це тому явно подобалось. — Ми пропонуємо тобі мир і спокій. Тобі і твоєму народові. Для чого воювати?
— А ви, росіяни, воюєте?!
— Ми змушені. У нас немає вибору. Росіяни так кажуть: "З друзями ми по-дружньому, а з ворогами — як вони того заслужили". Тому і війна в нас з султаном... Ти ось дай відповідь, коли зможеш: що дає вам, буджак-татарам, за вашу службу султан? Обіцяв землю. А чи дав? Ні. Обіцяв нагороди. І теж нічого. Адже ми знаємо.
— Мова твоя, урус, хитра, бридка. За такі слова знаєш що буває? Шовковий мотузок на шию або камінь до ніг — і в мішок.
— Я сказав правду, Селім-бей. І ти це знаєш. Ще раз кажу тобі: ми приїхали до тебе і твого батька з словами привіту й миру, справді хотіли купити сіна й хліба, а ти нас схопив, зв'язав і до того ж нахваляєшся віддати до рук наших ворогів. Чи годиться так робити порядному правителеві?
Селім-бей, заспокоївшись, вперше, весело б'ючи себе по боках обома руками, засміявся:
— Ти це кажеш, урус? Мені? Та мій рід завжди був ворогом вашим. Про яку ж порядність ти кажеш?
Селім-бей раптом обірвав сміх, устав, торкнувся, наче знічев'я, позолоченого руків'я ножа і сказав:
— Наговорились. Досить!.. Вибирай, урус: або ви признаєтесь, чого приїхали в наш степ, або — в Ізмаїл. Сонце повернеться в це ось вікно — і прив'яжу вас до сідел. Я сказав...
Він круто повернувся і штовхнув двері. Махмуд теж устав, але зразу не вийшов, почекав, поки зачиняться двері, й уважно глянув — вперше за весь час — на Котляревського, швидко обвів поглядом мазанку, затримався на обличчях Катаржі й Стефана, і тоді тільки тихо, в своїх м'яких чоботях, вийшов. Тої ж миті в мазанку з'явилися вартові, їх було, як і раніше, троє: один уже знайомий — зі шрамом, а двоє нових. Махмудового нукера Ельяса мім ними не було.
— Що будемо робити? — одними очима спитав Котляревський бригадира, той невпевнено знизав плечима, руки його тремтіли, смертельна блідість покривала лице.
Штабс-капітан розумів: у такому становищі бригадир здатний на крайність — і ламав голову, мучився: як бути?
Що робити? Де знайти найпевнішу дорогу до серця Селім-бея? Як розуміти останній погляд Махмуда?
Стефан раптом почав лаятись, плювати під ноги вартовим, але ті не звертали на це ніякої уваги; довгий із шрамом сонно позіхав, а його товариші, притулившись до стіни, щось пошепки розповідали один одному, зрідка затримували погляди на чоботях офіцерів і їхніх шинелях. Але незабаром і вони теж стали позіхати, проте при кожному рухові полонених насторожено оглядали їх, не дозволяючи розмовляти, але лайка Стефана їх не бентежила, це, здається, їх розважало. Нарешті Стефан угамувався, і в мазанці стало тихо. Чулися кроки у дворі, скрип воріт у повітках і неголосні розмови. Тиша, як і час, стукала в саме серце. Тим часом сонце наближалося до середнього вікна — того самого, на яке вказав Селім-бей. Ще година, дві — і, як тільки сонячна смуга ляже на підвіконня, їх привяжуть до сідел так, що не ворухнешся, — татари вміють в'язати своїх бранців, давно навчились, — і повезуть до Ізмаїла.
На цьому й закінчиться їхня місія.
Передвечірні тіні вповзали в мазанку, лягали під стінами, затемнювали закутки, поспіхом — так здавалось — наближались до ніг.
Ось-ось сонячна смуга ляже на підвіконня. Полонені з острахом і надією дивились, як рухається, ніби живий, сонячний промінь, насторожено прислухались до кроків надворі.
9
Плин їхньої бесіди був мирний і спокійний, як і належить в добропорядній сім'ї, хоч у Махмуд-бея були поважні причини говорити з братом зовсім в іншому тоні. Селім-бей теж мав підставу ставитись до гостя більш підозріло. І все ж вони не дозволяли собі нічого зайвого; коли б хто сторонній послухав їх, був би твердо переконаний: розмову ведуть задушевні друзі.
Звертаючись один до одного підкреслено ввічливо, пригощались фруктами, які стояли у великих глибоких вазах, пили легке іскристе вино із золочених кубків і в'язали хитромудре плетиво із слів, які не мали ніякого, в суті, значення; цікавлячись здоров'ям жінок, дітей, знайомих, перераховували всіх поіменно, потім пригадували свої дитячі й юнацькі роки в домі батька.
До себе нікого не допускали, лише слуги могли заходити без попередження, вносили нові страви, прибирали посуд, розставлений на зеленій святковій кошмі.
Брати сиділи вже кілька годин. Пригадавши щось смішне, вони сміялись, хапаючись за боки, пригощали один одного дружніми стусанами, від яких у.іншого могло й запаморочитись у голові, але шкоди їм це не робило ніякої, навпаки, вони раділи кожному вдалому вдарові, це їх найбільш веселило, бо свідчило про силу і здоров'я.
І знову брались до кубків, заїдаючи напої фруктами. І говорили. Говорили багато, але головного поки що не зачіпали і натяком, обминали стороною, вибираючи обхідні стежки, і кожний досягав у цьому неабияких успіхів.
Махмуд вичікував на слушний момент, не хотів починати перший, торкатися того болючого, заради чого він, власне, приїхав до Селіма, а той тяг, тяг навмисне, не питав, не збирався питати, ради чого ж приїхав молодший брат і улюблений син батька. Ще ні разу Махмуд не приїздив до нього сам; з братами років два тому був, а сам — жодного разу.
Брати взагалі рідко гостювали один в одного. Селім-бей вважав себе ображеним, батько — так він думав — мало виділив йому отар і пасовиськ, і тому він прибрав собі право брати все, що погано лежить, відбирав отари, які належали братам, і пригонив на свої пасовиська, а то набігав і сам на їхні угіддя, переконаний, що навіть аллах нічого в цьому поганого не бачить.
Ось і тепер Махмуд, мабуть, приїхав з претензією до нього, старшого брата, не інакше — щось пропало, і він думає, що знову завинив Селім. Як би ж то! Не піймавши, не кажи, що злодій. Невже Махмуд такий наївний?
Спокійно й плавно тече бесіда. Брати п'ють вино, яке подають їм слуги, вино це в міру міцне, приємне на смак, виготовлене старим дідівським способом; виловлюють з миски шматки баранини, їдять солодкі фрукти, і знову п'ють вино, хай простить їм аллах цю провину.
І розмовляють. Розповідають один одному, на скільки лошат збільшились цього року їхні табуни, де зараз кращі випаси, а які можна використати наступного року, який урожай винограду й скільки бочок вина вони одержать і що слід продати в Бендерах, щоб купити жінкам убрання, собі пороху, рушниці. І добре б знайти собак для охоти, та де їх тепер знайдеш? Путні майже вивелись, а без доброї собаки і полювання не може бути справжнім, особливо на лисицю й вовка.
Але всякому терпінню є кінець. Раптом уривається нитка бесіди. Вони сидять один проти одного на зеленій святковій кошмі, слуги ставлять тацю з апельсинами, ще глечик вина, але ні до чого Махмуд не торкається, хоч Селім наливає знову, присовує братові тацю з яскраво-жовтими духмяними плодами. Не дочекавшись, поки Махмуд вип'є сам, зворотною стороною долоні підправляє вуса:
— Пий! Пий, дорогий!
Махмуд похмуро дивиться вбік, косячись на підсліпувате вікно, у якім стоїть червоне передвечірнє сонце. І раптом сонце згасає. Тіні перебігають по стінах. Над Буджацьким степом нависає чорна хмара, вона застилає півнеба, темні й світлі тіні біжать поряд, і це дивно бачити: ніби поряд ідуть ніч і день...
Підвівши на брата очі, Махмуд каже:
— Бачиш, я приїхав.
— Нічого не бачу... поки не вип'єш.
— Ні, Селіме! Дякую за частування, але я приїхав до тебе... І ти знаєш, заради чого...
— Ти приїхав, щоб подивитись, як живе твій старший брат.
— Не треба, Селіме, жартувати. Прошу тебе. Селім знову п'є й хитро сміється:
— Ти в нашій сім'ї — найбільший штукар, а кажеш, нетреба жартувати. Чому, Махмуде?
Знав Селім-бей, чому коли-не-коли їздять до нього брати, знав, з чим примчався й Махмуд. Але вдавав, що нічого не розуміє. Махмуд не міг більше витримати такого хитрування. З ненавистю дивлячись на Селіма, сказав:
— Ельяс бачив Ахмеда. Учора ввечері він проїжджав мимо мого пасовища, а вночі викрали отару.
— Твій Ельяс дуже багато бачить. Не був Ахмед на пасовищі.
— Ельяс не міг помилитись. Навіщо йому вигадувати?
— Тоді сам шукай. Знайдеш — твоя отара. Махмуд похитав головою. Селім — старший, повинен бути розумним, а говорить, як мала дитина. Чи Махмуда вважає за малу дитину?
— За три дні я не об'їду твоїх пасовищ... Де шукати? Накажи віддати отару. І я поїду.
— Немає в мене твоєї отари... І мені ніколи. До Ізмаїла їду.
— В Ізмаїл ти встигнеш. А отару віддай. Соромно тобі буде, коли сам найду... Батькові розповім.
— Розказуй! — вигукнув Селім. — Він і так не дав мені нічого. А я старший!
— Ти старший. Але, по-твоєму, виходить, що молодшим взагалі нічого не треба. Чому, Селіме, ти більше всіх нас хочеш?
— Дурне питання. Людині завжди мало. Махмуд спідлоба глянув на червоне обличчя брата, криво всміхнувся:
— Таким, я тебе ще не бачив... І за росіян надієшся взяти калим? Великий калим, так? І коней їхніх візьмеш? Коні добрі.
Селім-бей підняв глечик, налив у келихи, червоне густе вино розливалось по зеленій кошмі, але Селім того не помічав, лив і лив, поки келихи стали повні, і лише після цього глянув на брата, задоволений, усміхнувся:
— Треба вміти жити, Махмуде. Я тобі давно казав. А ти занадто добрий і тому... бідний.
— Пам'ятаю, як ти обдурював нас, синів Марії... Селім випив свій келих, розірвав навпіл апельсин, золотий сік стікав по його руках.