На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам... от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер — не твоя!..
— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Він, кажуть, іноді помага.
— Ходив. Поміг... Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!
— Що ж ти?
— Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав — і одсудив; а дай ти п'ятдесят карбованців — тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака... А я — може, кращий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко...
Пообідали. Чіпка подякував Богові й хазяїнам.
— Знаєш що, Грицьку?
— А що?
— Чого це я до тебе прийшов?
— Скажи.
— Прийшов... чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться... Купи ти, брате!
— Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене...
— А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, — якось любенько примовилась Христя.
— Та й грошей у мене тепер катма, — бідкається Грицько.
— То віддаси, коли будуть, — на те йому Чіпка. — Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!
Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили — і він, наче зрадівши, твердо промовив:
— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..
— То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю... Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, прошу я тебе...
— Про мене... — одказав, мов нехотя, Грицько. — Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...
— Мати... мати... — забубонів Чіпка й насупив брови. — За матір не кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...
Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.
— Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, — коли справа справна...
Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихотихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала... Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка — не такий... Не гультіпака — лихий чоловік; гультіпака — зло людське, неправда людська! — казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п'є?.. То його лихо п'є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри — перші вороги між собою...
— А правду казав Чіпка, — промовила вона вголос — аж Грицько від дрімоти прокинувся.
— Яку правду? — позіхнувши, питає він.
— Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає...
— Як же не діймати, коли воно так і є?..
— Як так?
— А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала...
— Своя сорочка ближче до тіла...
— Ото ж то й є... Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сироти гинуть...
— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.
Христю — як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...
— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? — перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій — заколіли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло...
— Христе! — гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині голі п'яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
— Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. — переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар...
— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, — та подивитися на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу...
Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.
— Що це справді зі мною сталося?! — сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою...
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, — та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, — неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро...
— Господи, Боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля...
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.
— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.
— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.
— Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.
— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.
— Та я до його за хлібом приїхав.
Лушня штовхнув ногою Чіпку.
— Чіпко!
— Чого?
— Чоловік за хлібом приїхав.
— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!
— Здоров... То це ти так кочуєш?!
— Отак, як бач!
— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
— Уставайте, братця, грошей лічити!
— Яких грошей?
— Чіпка продав хліб.
— Кому продав?
— Чупруненкові Грицькові...
— А дорого?
— Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
— Я, мабуть, недоспав, — каже Матня, — бо голова щось болить. — І знову ліг.
— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня.
На той час Чіпка увійшов у хату.
— Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, — каже до товаришів.
— Ходімо. Чув, Якиме? Вставай та ходім! — гукнув Лушня. — Зате ввечері — он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі — й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
— А за що продав. Чіпко? — питає Лушня.
— Ні за що.
— Як ні за що? — усі разом скрикнули.
— Так... подарував...
Товариство замовкло, посхиляло голови.
— Оттуди к лихій годині! — сумно промовив перший Лушня.
— А жид, бач, купував — не продав, — й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.
— От тобі й раз! от і погуляємо...