Повія

Панас Мирний

Сторінка 34 з 99

Уже й гарячка з вас! Чи то й на війні так напирали? — спитав Книш.

— А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, — перекидаючи карту, мовив Селезньов.

Книш і Рубець собі взяли по карті. Випало здавати Книшеві. Він узяв одну колоду, перетасував, зняв, піддивився під карту і зразу одсунув. Потім узявся за другу колоду, знову потасував і знову зняв.

— Вот уже и пойдет, ворожея! — сердився Селезньов. — Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?

— Та знімайте вже, — підсуваючи до нього колоду, сказав Книш і почав Здавати.

У бесідці стало тихо. Чутно тільки, як карти слались, падаючи на стіл, та шуршали на зеленому сукнові.

— Раз! — мовив Книш, роздивляючись свою карту.

— Два, — тихо обізвався Рубець.

— Три! — випалив Селезньов.

— Бог з вами! Беріть, беріть! — загомоніли Книш і Рубець. І знову стало тихо.

— Семь черва! — гукнув Селезньов.

— Віст! — сказав Книш.

— Пас! — обізвався Рубець.

— Одкривайте!

Рубець розгорнув на столі карти.

— Без одной! — скрикнув Селезньов, розгортаючи і свої. Книш почервонів і зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усміхався. Тим часом у хатах засвітилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вікнах, забігали по стінах тіні, заметушились по хатах люди.

— Мар'є! Ти вже сьогодні, пожалуста, не заходь нікуди, — мовила Пистина Іванівна, стоячи на кухонних дверях, до білолицьої молодиці з чорними очима, що стояла перед умазаним у стіну дзеркальцем і вив'язувала голову шовковим платком. — Бо, бач, понаходили... Треба хоч жареного їм поставити.

Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу — рвонула платок з голови і швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хміль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Іванівна мерщій сховалася в кімнату.

— Се чорти його батька зна! — гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. — Се каторжна робота! І відпочинку тобі ніколи немає. І до обіду роби, і після обіду роби ще й на всю ніч становися коло печі. Хай його поб'є лиха година! Хіба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.

Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

— Чому се ви, тітко, не збираєтеся? — не знаючи нічого, пита у Мар'ї.

— Збирайся!.. Хіба за тими чортами зберешся куди-небудь? — гукнула Мар'я, і її очі аж свірконули з-під чорного волосся. — Коли б дні були удвоє більші, ніж е, то й то б їм мало. І вночі не спи, і то — роби!.. Се — мученька тяжка! се — каторга гірка! І піднесло мене, дурну, сюди служити! І пораяли лихі люди, щоб їм добра не було! — сюди найнятись! І послухала я їх, необачна голова!

Христя тільки витріщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухні, — Мар'я любісінька-милісінька була, збиралася кудись іти, вимивалася в милі, розчісувала свої кучеряві коси і пов'язувала голову, — як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.

— Що ж там таке? — тихо спиталася вона в Мар'ї.

— Що таке? — гукнула Мар'я. — Ота біла киця — прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом... О, лукава змія!

— То коли вам так треба — хіба я не справлюся за вас? — мовила боязко Христя.

Мар'я зразу затихла. "А справді, — думалося їй. — Христя однак нічого не робить. Хіба вона не справиться за мене біля печі?" Щось тепле і одрадне її серце залоскотало, по блідому личку, у чорних очах заграла-забігала тихая радість.

— Христе, голубко! — замовила вона ласкаво. — То ти справді переміни мене сьогодні. Так нужно, так нужно! А барині скажеш, що ти за мене усе поробиш. — Вставши, вона знову взялася за платок.

— То я, коли хочете, зараз піду і скажу, — питається Христя.

— Як хоч, — одказала Мар'я.

"А що, як розприндиться наша киця?" — зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кімнатах... ЗИОИУ досада ущипнула її за серце. "То б вона пішла, а там як хотять: хай собі правляться, а то ще вискочить та бучу зіб'є... Уже ж що буде — те й буде, а вона піде!"

На дверях знову появилася Пистина Іванівна.

— То йди собі, Мар'є, коли хоч; Христя обіщає за тебе бути, — сказала і зачинила.за собою двері.

Наче сонце засвітило і вигріло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серці й на душі!.. "Ся Христя добра людина, — думала вона, — товаришка... Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".

— Я вже тебе, Христе, колись десять раз переміню, — обіцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.

— Та що ж тут таке? А коли вам треба йти... Коли вас там хто жде? — каже Христя.

— Ох, жде! — зітхнула Мар'я. — Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? — і, усміхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пішла.

Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! — думалося їй. — Куди се вона?.. Кинула чоловіка, кинула господарство, щоб у наймах вік свій скалатати! Чудна... От уже справжня городянка... Ще як уперше я її стріла у Йосипенків, вона казала, що городянкою була, городянкою і пропаде... Отак і скалатає свій вік молодий... Ну, а потім? Як старість та неміч візьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тоді?.. Знову до чоловіка вертаться?.. А як чоловік не прийме?.. До жида у найми — воду носити, жидівські смітники ворушити?.." Христі не раз доводилося бачити жидівських наймичок — обідраних, обірваних, безносих, кривоногих... Страшно глянути на їх! А вони — неначе їм і горя ніякого немає — гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усміхаються... "Невже і Мар'я дійде до того?.." Христя аж струснулася... "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рідне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрічі вона зразу прикувала Христю до себе. Ідучи найматись, Христя страх як бажала стрінути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тільки стріла, а вмісті прийшлося й служити. Як Христя зраділа, коли перш всього у чужому дворі стріла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тоді тільки згадала...

— І вам не шкода було кидати свого добра? — спитала Христя.

— Ані капельки, — одказала Мар'я спокійно. — Хіба воно моє? — додала ще спокійніше.

"Чудна твоя, господи, воля!" — подумала Христя і прийнялася в печі розтоплювати.

Недовго Христі прийшлося простояти коло печі, не довго правитись. Сама скора, та й дрова — не солома, — хвилинкою страва поспіла. І подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! — ознака, що ще не переграли у карти.

— Накривай на стіл, Христе, бо вже швидко скінчать, — сказала їй Пистина Іванівна.

Христя накрила і чимало ще дожидала у кухні, що ось гукнуть — неси! Немає, не чутно. Пані пішла в садок та там і сіла.

Христя потушила світло і вийшла на сінешній рундук. Місяць геть високо піднявся вгору, білим світом вистилав землю. Тихо ходив його срібний світ, мішаючись з легкою тінню попід хатами та заборами. Небо й повітря миготіло срібло-сизим полум'ям; невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці. Повітря стоїть — ані дихне, не ворухнеться, мліє у своєму тихому спокої, місто німіє, гасить світло і покривається сном.

Христя сіла на порозі, приклонилась головою до одвірка. Тихий спокій ночі колише її, присипляв думки в голові, жалощі і радощі в серці... От би коли лягти отам під коморою, на свіжому повітрі — і заснулося б!.. І Христя солодко позіхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт, чутно крики... Ні, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Від нудьги Христя почала сюди-туди водити очима... Вікно з причілку було відчинене, у йому світилося. То вікно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" — подумала Христя і, піднявшись, побралася до вікна.

Коло столу над білим папером зігнувся він: пише щось. Рука несамовито бігає, виводячи стрічку за стрічкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорні бровенята то сходяться, то розходяться; на високому білому чолі, у ясних карих очах бродить глибока думка. Він на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою і, вхопивши перо, знову почав писати: тільки гострі кінці його по білому паперу заскрипіли...

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і, помилувавшись, подумала: "От і неволить свої молоді літа над такою роботою!"

— Христе! Христе! — донеслося до неї з кухні. Вона, як опарена, скочила — побігла.

— Виймай жарке та давай. Вони і до світу не скінчать. Хай стоїть перед ними, і холодне поїдять, як захотять, — гнівно сказала Пистина Іванівна. — Бо я спати хочу, — додала.

Христя забрала страву і однесла все у садок.

— Эй ты, красавица! — гукнув на неї Селезньов. — Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду і, становлячи, почула, що щось трімнуло її за стан. Озирнулась — то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарілася і в одну мить зникла з-перед їх.

— Эх, скорая! черт возьми! — сказав Селезньов.

— А ви, капітан, по заповіді поступаєте: хай права не знає, що робить ліва, — зареготався Книш.

— Да просто хотелось ущипнуть...

— Не розвращаите моїх слуг, — мовив понуро Антон Петрович.

— Нет, нет... бог с ней!.. Я вист, а вы что? — повертається до Книша.

— Та й я повістую, — одказав Книш.

— Без Двох, — каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

— Ви, капітан! — гукнув Книш.

— А черт тебя дери с твоей девкой! — скрикнув каштан... І з гущавини роздався нестямний регіт.

Христя, стоячи за бесідкою, нічого не розібрала, об чім вони розмовляли, і тільки ображено прошептала:

— Чортова верства! і сорому йому немає!

— Зачиняй вікна та лягай спати! — сказала їй Пистина Іванівна, коли вона вернулася до хати.

Христя побігла... Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничів.

— А се нащо? — донісся до неї з хати голос квартирантів, коли вона намірилась вікно зачинити, і його біле обличчя показалось у вікні.

— Не треба хіба? — спитала вона.

— Не треба, — одказав він тихо і скрився.

— Пора вже спати! — не знаючи, як і навіщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вікні, освічене тихою усмішкою, Христя

мерщій одскочила й побігла у сіни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все

стояло біле обличчя і стиха усміхалося до неї...

31 32 33 34 35 36 37