Всі ми смертні.
Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?
У цей час відкинувся полог намету — ввійшов ага. Вклонився.
— Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака-запорожця з важливим листом від Урус-шайтана Сірка.
— Про що лист?
— Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.
— Введи козака!.. Чекай—хто його захопив?
— Джаббар-ага і Гамід-ага.
— Хай увійдуть теж.
Ага плеснув у долоні — до намету аскери ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід і Джаббар-ага. Вклонилися візирові аж до землі.
Звенигора мав зв'язані руки і привітався до візира легким поклоном голови.
— Чому посланець зв'язаний? — нахмурив брови візир. Джаббар-ага хотів відповісти, але його випередив Гамід. Це він наполіг, щоб козака було зв'язано.
— Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, щоб я міг вчинити над ним справедливий суд, — сказав Гамід і ще раз низько вклонився.
Кара Мустафа вислухав його неуважно."
— Де лист?
Джаббар-ага подав білий сувій.
— Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!
— Я прочитаю, — виступив наперед Звенигора.
— О, ти розумієш по-турецькому?
— Так, великий візире.
— Розв'яжіть йому руки!
Блиснув ятаган аги — і мотузок упав додолу.
— Читай! — наказав Кара Мустафа.
Звенигора взяв папір. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи-Кермена і розгром турецької флотилії... Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно... А потім?.. А потім—однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав — читай, Арсене!
Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя візира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи-Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім рад головою...
— "...Липня 12 числа проти Краснякова, — читав Звени-гора, — на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло... Визволено всіх невільників, взято п'ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу... Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині... Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському... А сам з товариством іду на Буг к турському мосту і заставі, яку, дасть бог, погромлю... Кошовий отаман Сірко".
— Що це все значить? —вигукнув візир. — Ти мене обманув, гяуре?
— Ні, великий візире, я обмалював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового...
— А ти відаєш, що тебе чекає?
Наперед виступив Гамід.
— Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милїсть, мудрий раднику володаря трьох суходолів!
Роздратований Кара Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув.
— Геть усі звідси! І забудьте про те, що тут чули! Гамід, Джаббар-ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.
Князь Андрій торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо:
— Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.
— Ти хто такий? — Арсен зі співчуттям подивився аа закованого в залізо невільника.
— Князь Андрій Ромодановський.
— Що? —вигукнув Арсен. —Ти син боярина Ромо-дановського?
— Так. А ти знаєш мого батька?
— Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.
Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і про щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.
Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов ага.
— Вивести невільника!
Князя Андрія повели.
Візир встав, підійшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті, промовив:
— Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллахові за це!
Звенигора запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:
— Ти знаєш, хто цей невільник?
— Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.
— Так, син Ромодана-паші... Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!
— Як саме?
— Я зараз напишу листа Ромодану-паші. Віднесеш.
— Тобто...
— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.
Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака.
— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану-паші... Слово в слово!.. Слухай уважно!
4
— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм князя Андрія... Що ж казав візир?
Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Звенигорі.
— Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні... Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!
— Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мої слова завдадуть вам болю, — сказав Звенигора.
Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо;
— Кажи!
— Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки. Тому вирішив усе і передати усно... І це врятувало мене від смерті... Візир сказав: "Передай Ромодану-паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені... Князь Андрій ще молода людина і хоче жити. Ромодан-паша має змогу врятувати сина, якщо він любить його... Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма-паші!.." Так сказав візир Мустафа.
Звенигора замовк. Ромодановський важко підвів голову.
— Що ще сказав візир? Усе кажи!
— Він сказав: "Якщо я завтра до півдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрія здерти шкуру, напхати соломою і відвезти старому Ромодану-паші в подарунок!.." Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.
Ромодановський стиснув руками скроні, застогнав.
— Боже, навіщо ти посилаєш мені таке випробування!
Самойлович обняв його за плечі, посадив на ліжко. Підніс кухоль вина.
— Григорію Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тільки вдумайся в слова візира... Адже в них визнання того, що турки втратили віру в перемогу. Кара Мустафа відступив би й сьогодні, але боїться гніву султана. Йому потрібно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну, то хай бере його!
Помітивши напруження і подив на обличчі Звенигори, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потім, закривши за козаком важкий полог, продовжив свою думку:
— Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти...
— Однак турки не можуть його взяти! —заперечив князь. — Сьогоднішній їхній штурм закінчився, як і всі попередні, відступом... До того ж — зруйновано тільки місто, а фортеця майже не пошкоджена! В ній багато гармат, пороху, припасів...
— Але ж, боярине, не забувай і про сина... У мене самого серце кров'ю обливається при одній думці, що Чигирин треба здати. Та що вдієш?.. Чигирин — не Україна . і не Москва! Ми зірвемо фортецю, підпалимо місто — і хай тоді Кара Мустафа виїжджає білим конем на Чигиринську крем'яну гору! Не велика для нього буде радість!
— Що скаже цар! — вигукнув боярин.
Видно було, що в душі він погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цілковитого підкорення турками України, а тим більше Росії, та він боявся, що ця здача, від якої залежить життя князя Андрія, розцінюватиметься і на Україні, і в Росії як поразка.
— А що скаже цар, коли турки відступлять? — наполягав на своєму Самойлович. — А що вони відступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз їдять саму конину. Запорожці перетнули всі шляхи, захопили флотилію, — підвозу майже ніякого! Ми маємо сто двадцять тисяч війська, багато ядер, пороху, продовольства... Візир знає про це. Йому лишається один шлях — тікати на південь, у Туреччину. А це означатиме, врешті, що перемогли ми! І військо нам спасибі скаже, бо ми цим збережемо стрілецькі й козацькі голови... Ну, вирішуй, Григорію Григоровичу!
Ромодановський довго мовчав.— Потім зітхнув і сказав глухо, ніби крізь сльози:
— Гетьмане, я ціню твою добрість до мене. Однак пристати до твоєї думки не можу... Завтра й позавтрьому Карії Мустафа почне новий штурм, і ми повинні бути готові до того, щоб відбити його! Тому я сьогодні введу свіжий стрілецький полк, а тебе прошу підкріпити залогу міста полком сердюків.
У Самойловича опустилися плечі. Цей наказ — смертний вирок для княжича Андрія. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, підійшов до боярина — обняв його.
Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потім болісно застогнав і прошепотів хрипко:
— Сину мій, прости мене!
5
Вийшовши з намету воєводи, Звенигора деякий час постояв на піщаному горбі, звідки було видно Чигирин і турецькі окопи по той бік Тясмину. Синя надвечірня імла піднімалася з лугів і поволі обволікала все навкруги.