З того боку інколи долинало собаче гавкання, та в очереті часом крякали спросоння качки. Над ранок у траві задеркотіли деркачі та іноді висвистувала знайома козакам нічна пташка вівчарик.
"Де-то Небаба з галерами?"—думалося кожному. Чи встигне він із своїми товаришами, з Дженджелієм та Семеном Скалозубом, прослизнути повз фортецю?.. Йому не первина дурити й турків, і татар. Кажуть, він характерник: щукою іноді перекидався й на дні Дніпра карасів ловив собі на сніданок. А ночами він у пугача перекидався і за ніч встигав з Січі долетіти до Кафи й до Козлова і там стогнав на високих мінаретах, щоб бідні невольники могли його почути й здогадатися, що не пугач прилетів до них з України й приніс вісточку про далекий рідний край. От якби й тепер він сам перекинувся окунем чи щукою і галери б свої рибами, поробив та й проплив би під водою повз Очаків!..
Раптом щось глухо стукнуло й покотилося; така ж глуха луна відбилася в очереті. Це гармата. От іще гримнуло, і ще, і ще...
Щось чорне промайнуло над ним самим і змусило його мимоволі заплющити очі. Розплющивши їх знову, він побачив, що в нього нз грудях сидить крук. Він добирається до його очей... Очі людини й очі крука зустрілися... Немов опечений, крук махнув крилами й шугонув убік... Злякався!.. Його ще бояться круки...
Що ж сталося? Чого він тут лежить? Хто його залишив? Хто залишив усіх цих?..
Сонце скісним промінням б'є йому в очі... Боляче очам... Він заплющує їх і намагається щось пригадати...
Щось зашаруділо травою біля самої його голови... Він розплющує очі—знов блакитне небо!.. Куди від нього сховатися!.. Але от щось ворушиться над головою... Він придивляється: це зелена ящірка своїми чіпкими лапками вилізла на стеблину сухого чорнобилю й дивиться на нього чорненькими оченятами... "О-ох!" — і ящірка шурхнула в траву.
— Де ж море? Де Дніпро? Куди поділись чайки, козаки?..
Згадав!.. Не доїжджаючи до Кизи-Кермена, вони побачили на березі табун осідланих коней... Це були татари, які поверталися з України: вони пустили спутаних коней, а самі полягали спати. Загін козаків вийшов із чайок на берег і захопив цей табун... І Хведору Безрідному дісталося два добрих коня... Потім напали на сплячих татар, побили їх,— і він, Безрідний, бив їх... І там, гак само як тут козаки, лежать порубані татари й дивляться в блакитне небо...
Згадувалось далі, та таке дивне, незрозуміле: за Кизи-Керменом на них напали інші татари — багато їх, нк сарани... Горлають, виють, аллалакають... Оточили і його, Хведора Безрідного... А далі він знову нічого не пам'ятає: мабуть, його вбили... Чому ж він іще не на тому світі? Так це, значить, душа його ще ходить по муках — сорок днів їй ходити... Чому ж вона не ходить знайомими, рідними місцями? Чому вона не на Україні, а на цьому чужому полі, всіяному мерцями?..
А хто це йде полем і веде двох коней за поводи? Чого, кого він шукає? Ходить поміж мерців, схиляється над ними, роздивляється, хитає головою... Круки злякано знімаються з мерців і розлітаються на всі боки...
Хто ж це такий?.. Неначе джура Ярема, молодий си-нопський невольник з москалів, з Єльця? Так, це він, і в нього на поводі його, Хведорові, коні, яких він захопив за Кизи-Керменом... Він хоче крикнути, покликати джуру, та лише стогне, і так тихо, глухо, а в грудях, здається, все обривається, і душа вилітає з тіла... Очі самі собою закочуються під лоба й нічого більше не бачать: ні джури з кіньми, ні блакитного неба, ні сонця, шо почало хилитися до обрію...
Коли він розплющив очі, то побачив, що джура стоїть біля нього навколішках і плаче.
— Се ти, джуро Яремо?
— Я, паночку милий.
— Я вбитий, джуро?
— Ні, не вбили тебе, а тільки поранили, паночку милий.
Поранений знову заплющив очі. Джура взяв фляжку, що висіла у нього через плече, й поволі влив червоної рідини у відкритий, з попеченими смагою губами рот козака. Смертельно бліде обличчя пораненого наче ожило, і очі глянули свідоміше.
— Дай іще, джуронько,— прошепотів він.
Джура виконав його прохання, влив кілька краплин у рот вмираючому.
— Усіх побито?
— Усіх, паночку милий, тільки я втік.
— А де ті, що в чайках?
— Вони, треба гадати, пливуть щасливо Дніпром... Цей проклятий Кизи-Кермен пропливли завдяки вашій милості, а ви от, паночку, на тобі... помираєте за них...
Поранений помовчав трохи, заплющивши очі й тихо ворушачи губами. Джура відкинув волосся з його чола.
— Душно мені... пече,— прошепотів поранений.
Джура, відломивши від найближчого кущика калинову гілочку, почав махати нею над обличчям вмираючого. Той знову розплющив очі. Глянув на зброю, що лежала коло нього,— на шаблю й мушкет.
— Кому ж то моє добро дістанеться? —тихо зітхнув він.
Джура мовчав. Трапезуючи на віддалених трупах, крякали круки.
— Джуро Яремо! — знову прошепотів поранений.— Візьми моє добро... Дарую тобі, джуро, по смерті моїй і вороного коня, й того другого, білогривого, і тягеля червонії, од піл до коміра золотом гаптовані, і шаблю булатну, й пищаль семип'ядну...
Він урвав мрву, щоб перевести подих. Джура все мовчав, лише сльози тихо котилися по його худих, засмаглих у неволі щоках.
— Не плач, джуро! — наче трохи пожвавішав умираючий.— Сідай ти на коня, почепи шаблю: нехай я подивлюсь, який з тебе буде козак.
Джура мовчки оперезався шаблею, перевісив через плече мушкет, скочив на коня й поволі проїхав між трупами.
Коли він повернувся до вмираючого, той тихо, але гірко плакав.
— Дякую тобі, господи милосердний,— шепотів він,— що доброму чоловікові моє добро дістанеться: буде кому за мене богу молитись.
І він знову заплющив очі, бо вкрай був знесилений. Тихо навкруги.
Але що то за гамір?.. Далекий гомін лине від Дніпра — чи то гусячий, чи то лебединий крик, чи то луна багатьох людських голосів.
Обличчя вмираючого судорожно сіпнулося, і все тіло наче витяглося. Він розплющив очі й напружено прислухався: далекий гомін, здавалося, наближався.
— Джуро Яремо, чуєш?
— Чую, паночку милий.
— А що воно таке?
— Не заю, паночку: може, лебеді ячать, може козаки гомонять.
Поранений силкувався підвести голову, але вона знов безсило падала на землю.
— Джуро Яремо! Сідай на коня та їдь ти понад тим лугом та понад Дніпром-Славутою, подивись, що там таке.
Джура перехрестився, скочив на коня і, взявши другого коня За повід, поскакав до Дніпра.
Вмираючий залишився сам. Слух його жадібно ловив далекий, неясний гомін, але вороняче крякання чулося дедалі гучніше, воно лунало по всьому полі...
І йому знов згадалося старе місто, зелені сади, дзюркотлива Горинь, що омивала старе коріння тополі, похмура, з закіптюженими стінами, друкарня, літери, літери, без кінця-краю літери,— з них козак Карпо відливає кулі на татар і турків... Багатьох він убив цими літерними кулями... А яка куля вбила його самого, Хве-дора Безрідного, колись бідного друкаря, а тепер славного козака-лицаря? Славного!.. Он де ця слава: ця слана димом стала, мушкетним димом, що вилітає з мушкета і миттю розміюється... А це синє, безкрає море, Кафа — вогонь, тріскотіння, гамір і голосіння, маленька татарочка. Синоп у вогні... А Катря, добра, ласкава Кат-ря... У саму глибінь душі дивлягться її чорні, як мушкетне дуло, очі... Ці очі вбили його... заради них він пішов у козаки слави-лицарс^ва добувати... От і добув...
Тим часом джура, прискакавши до Дніпра, побачив, що це справді пливуть козаки. Чорні й подекуди розмальовані^ чайки вкрили всю ріку. Попереду пливли прикрашені турецькі галери, наче горді лебеді попереду табунця сірих качок... Чудова була картина! Козаки в барвистому, здебільшого турецькому одязі і в шапках найрізноманітніших, переважно червоного кольору, рябіли й били в очі, як нива квітучого маку, перемішаного з гвоздикою та волошками. На галерах маяли прапори. На зброї грало призахідне сонце.
Джура, зупинившись на пагорку і начепивши шапку на спис, почав махати ним і кланятись. Козаки помітили його й повернули чайки до берега.
— Та то козак,— долинали голоси з чайок.
— Ні, не козак.
— Козак!
— Отакої! Тут, може, і сам нечистий козаком убрався!
— Та козак же!
— Еге! Козак — тільки чуб не так!
— Та се ж москаль Ярема, джура...
— Та джура ж і є!..
Кілька чайок пристало до берега. Прибув на великій галері й Сагайдачний з військовою старшиною. Усі догадувалися, що це вісник із загону, посланого в обхід і в тил до Кизи-Кермена. Але де ж сам загін? І чому вісником від нього прибув простий джура, навіть не козак, а полоняник-москаль, та ще й не в своїй одежі? Чи не сталось якого лиха із загоном?
Сагайдачний разом з іншими козаками зійшов на берег. Джура зліз з коня і кланявся ще нижче. Він був дуже схвильований.
— Джуро Яремо! — сказав Сагайдачний, допитливо дивлячись у вічі прибулому.— Се ти не своїми кіньми гуляєш і тягеля червонії, од піл до коміра золотом гаптовані, не свої носиш, не своєю шаблею булатною і пищаллю семип'ядною володієш. Мабуть, ти свого пана вбив?
Москаль рвучко труснув головою.
— Ні, батечку пане кошовий, отамане військовий! — мовив він поквапно.— Я свого пана не вбив і не стре-бив — ні, боже мійі—і молодої душі не збавив... Це на мене наклеп, обмова — бог свідок! Мій пан лежить там у лузі в полі, постріляний, порубаний гострими шаблями,— татари його забили на смерть... Помирає він няньки... Я прошу вашу милость Христом-богом — накажіть вашим молодцям у луг іти й мого пана та інших козаків чесно поховати.
— Та інших козаків? — запитав Сагайдачний.
— Так точно, ваша милость. Усіх татари порубали...
— Усіх! Матір божа!
— Усіх, ваша милость, забили, всіх до єдиного, прокляті.
Незабаром козаки були вже на полі, де лежали їхні забиті товариші... І на Хведорі Безрідному сидів уже крук і добирався до його очей: очі ці ще дивилися на блакитне небо, та вже не бачили його...
Швидко козаки викопали могили своїм полеглим товаришам; копали суходіл шаблями, а шапками й приполами землю виносили з глибоких ям...
Хведора Безрідного як улюбленця всіх козаків накрили червоною китайкою і на могилі, в головах, замість хреста встромили його бойовий спис, а до списа прив'язали білу хустину. Решті полеглих товаришів віддали честь тривалою стрільбою з мушкетів.
Під час стрільби з-за гори показалися прапори і вершники, а згодом цілі загони.