Як у Лейбні-ца: ніяких відхилень у рішучих справах! Щодня робити своє і щоразу нове. Забути про контрфактичні твердження типу "якби та коли б" і кинутися на штурм невідомого й недосяжного. Теорема Ферма, то й теорема! Дискретний аналіз, то хай буде й він!
Зовні побут Карналів не змінився, все лишалося по-старому, але тепер покінчено було з бездумністю, з суцільною відданістю успіхам Айгюль. Тепер, хоч він по-давньому стояв коло першої куліси, думками відлітав у таку далину, що жахнувся б кожен, хто б спробував її осягнути. Талановиті люди не завжди вміють довго дотримуватися вірності іншим, вони надто віддані собі. Карналь не був упевнений у своїй талановитості, обдарованості, але знав також і те, що поруч з Айгюль посередністю бути не має права. "Ты точно бурей грации дымилась. Чуть побывав в ее живом огне, посредственность впадала вмиг в немилость, несовершенство навлекало гнев".
Ще недавно він мав обов'язки тільки перед наукою, тепер до них додавалися обов'язки перед любов'ю, красою, талантом, отже, життям.
Він ще не знав, чим відповісти, не вмів пустити в хід здобуті за п'ять напружених років знання, найкраще було б у його становищі взятися за справу цілковито безнадійну, бо ніхто не ждав від нього ніяких звершень і відкриттів, він ще й сам не міг окреслити меж (та й взагалі наявності) своїх здібностей, отож з однаковою приступністю відкрите йому було й велике, й мале, непомітне й визначне, а що поруч існував тепер такий запалюючий приклад, як Айгюль, то Карналь і замахнувся відразу на щонайбільше: на саму теорему Ферма. За триста років нікому не вдалося довести загальне значення — спробуємо для ряду значень. Для цього доведеться провести титанічну працю? Згода. Він має безліч вільного часу. Скрізь, де буде з Айгюль, він примусить свій мозок жити абстракціями. Ніхто цього не помітить, ніхто не зможе збагнути, ніхто й не повірить — то й ліпше.
Він вибудовував для себе зримий образ теореми. Восьма задача з другої книги "Арифметики" Діофанта. Заданий квадрат розкласти на два квадрати. Безконечне число способів рішення. Коли ж ступінь більший квадрату квадрата, тоді розкласти вже неможливо. Це — Ферма. Які способи рішення і для яких значень? Його пам'ять борсалася серед завалів абстракцій, вона була замучена асоціаціями, одержима пристрастю комплексувати, згадувати, зрівнювати, відкривати співвідношення, оголювати заплутані зчеплення, впливи, виокремлювати сув'язі, очищати від нашарувань ймовірностей. Для Карналя тепер час був мовби розділений, але разом з тим зливався в нерозривність, треба було жити звичайним людським життям, іноді занадто буденним, у примітивних клопотах, пристрастях, радощах і стражданнях, а паралельно, непомітно, майже таємно тривала колосальна робота розуму, і могло видаватися, що то не оперування буквеними абстракціями, а членування живого часу, віднайдення способів його иайраціональнішого заповнення, організації й використання. Простежено було всі переходи, помічено зв'язки, встановлено причини, виведено наслідки, відкрито приховані ритми часу, помічено порожнечі в ньому і заповнено їх — ось найвищий тріумф людського знання, ненатленного розуму, відданості своїй ідеї. Надмір жадоби знань, з яким Карналь, мабуть, народився,— це й мала бути його ідея. Тут він ладен був визнати навіть Декартову теорію про вроджені ідеї. Так народжуються з надміром поезії в серці або ж... байдужості, жорстокості, посередності. Тільки тепер збагнув Карналь, як рятуватися від посередності. Робити своє діло й не розмінюватися на побічне, хоч яке воно було б привабливе. Колись вважали, ніби диявол зваблює людину, за минущі насолоди вимагає відречень від любові, від усього людського. Насправді ж дияволізм завжди виступав у личині понурої посередності, яка не дає людині змоги нічого на цім світі робити як слід: ні працювати, ні захоплюватися, ні кохати. Все приблизне, поверхове, споганене, навіть жінку щоб не цілував, а тільки вдавав поцілунки, ніякої зосередженості на головному, ніякого заглиблення, розміняти людське життя на метушню, на галас, на розмахування руками, на несправжність, на чванливість.
Найдивніше ж: розуміння цих, здавалося б, простих речей дав йому не попередній досвід і не багатомісячне життя серед абстракцій, у яких він ув'язнив свій розум, ніби в середньовічний монастир. Тепер усе відкривалося Карналеві через Айгюль і завдяки Айгюль.
Вона вражала його своїм ігнорантством. Спершу він обурювався, тоді дивувався, нарешті вимушений був приймати її такою, як вона є, навіть у душі визнав її слушність. Вона не знала нічого. Обурливе незнання найпростіших речей. Ні великих людей, ні малих. Ні столиць, ні рік.
— А що, хіба Київ — столиця України? — питала вона З небесним усміхом.
— Айгюль! — зітхав Карналь.— Невже ти й цього не знаєш?
— А чому я мала б знати?
Три роки вчилася в балетній студії, ие знаючи, хто там керівник. Була солісткою оперного театру і не знала, який собою директор театру. Зустрілася з ним десь у переходах, той не міг стямитися:
— Я ж узяв вас солісткою, могли б ви хоч привітатися?
— А ви хто такий? — спитала Айгюль.
Коли Карналь спробував вичитувати їй за таке незнання, вона знайшла досить оригінальне виправдання:
— Так директори ж міняються!
— Але ж цей ще не змінився!
'— Яке це має значення? А коли вже ти такий знавець, то, може, скажеш мені, хто був директором у Фанні Ельслер або в Анни Павлової?
Карналь не знав, і Айгюль плескала в долоні й крутилася довкола нього, мов мале дівчисько.
— А бачиш, бачиш!
Вона дотикалася світу самими кінчиками пальців, не занурювалась в нього, не намагалася осягнути. Все життя на пуантах. Тільки пам'ятники вгнічують землю всією тяжкістю стоп. Зате ж мала пристрасть. Вміла танцювати. Вічне передчуття краси жило в ній, часто неокреслене, здебільшого зухвале, але Карналь виправдовував цю зухвалість, бо за нею стояло мовби вроджене (знов це причіпливе картезіанство!) вміння танцювати. У танці вона нагадувала іноді постріл, блискавицю, над-хмарнїсть. Легка, як Психея, яку підносять духи, ніжна, наївна, безмежно добра. Все це помагало забути її ігнорантство, простити байдужість до найочевиднішого, їй навіть личило незнання найпростіших речей.
Ну, гаразд, нічого не хоче знати. То, може, має якісь уподобання?
— Що ти любиш, Айгюль? — допитувався Карналь.— Книжки? Пісні? Ласощі? Вбрання?
— Тебе люблю.
Ніколи не намагалася просвітити його, не забивала йому голову своїми клопотами, сміялася, коли він пробував виказувати свої знання балетної термінології. Навіщо? Кожен повинен знати своє, вміти — і то найліпше, ось і все! А що вона справді вміла, в цьому не було ніякого сумніву. Карналь міг віддячити їй тільки тим самим, а що не мав у своєму розпорядженні нічого, крім математики, то й зосередився на своїй математиці.
Нічого не казав Айгюль, не пробував посвятити її в своє думання, спільність їхніх душ полягала не в обміні думками, а в способі ставлення до світу: робити свою справу і робити якомога краще. Тим часом це вдавалося лише Айгюль, яка несподіваними перескоками своїх думок могла б вкинути в розпач, і не такого твердого чоловіка, як він. Однак Карналь рятувався своїми абстракціями. Якби спробував записати той ланцюг формул, що сплівся в його пам'яті за довгі місяці, то вжахнув би, мабуть, усіх університетських професорів. Але він не підтримував ніяких зв'язків з своєю кафедрою, а виписувати свої формули не намагався, бо вони прекрасно вміщалися в його мозку, задомовилися там, розвивалися, народжували одна одну, встановлювали свої закони співжиття, нещадно винищували всі побічні нашарування, відтручували набридливих спокусників, терпляче вивчали бокові ходи, обмацували всі тупики, у всьому цьому було не менше складності й краси, ніж у світі Айгюль, у суцільному святі танцю, в гармонійній нерозривності дуетів, адажіо, варіацій; там так само, як і в побуті балерини, діяли два категоричні імперативи: "мусиш" і "не смієш", нескінченні вимоги точності й суцільні обмеження, відсікання непотрібного, зосередження на головному, регламентування, контроль, примус, які неминуче мають помогти намно-жити власну свободу, дати розмах, фантазію, багатство духу.
Та хоч як довго Карналь смакував прихованою роботою власного розуму, мав колись показати наслідки.
Він виклав на папері те, над чим думав два роки, і сам вжахнувся: товстий зошит суцільних формул, у таких нерозривних поєднаннях і зчепленнях, ніби то був самодостатній математичний світ, в який не змогло б пробитися ніщо стороннє, герметичний, недоступний ні для чого, окрім істини, інстанцію якої Карналь був уже визначити неспроможний, бо це належало зробити комусь іншому з тих людей, яких звуть авторитетами.
Він передрукував свій зошит і надіслав один примірник до математичного журналу, а другий ленінградському професорові Рему Івановичу, але вийшло так, що відповіді не дочекався нізвідки, бо в їхньому житті з Айгюль сталася зміна.
Айгюль не надавала зміні ніякого значення. Повернулася з театру, як завжди, втомлена й сонна, спала міцно й невинно, лише назавтра вранці згадала:
— Ти знаєш: мене запрошують до Києва.
— Як то — запрошують?
— — Ну, до театру.
— До оперного?
— До якого ж іще?
— Коли ти про це довідалася?
— Вчора.
— І не сказала мені?
— Забула. Але сьогодні згадала. Коли ми поїдемо?
Для неї все було страшенно просто; вчора запросили, сьо-годні їдемо. Ніяких клопотів, ніякого дріб'язку, ніяких обов'язків. Єдиний обов'язок перед мистецтвом, а мистецтво кликало її вище — до столичного театру, до академії, до висот,
— 'Мені доведеться звільнятися в школі,— нагадав Карналь.
— А-а, я забула. Але ти це зррбиш швидко, правда ж?
— Ти поцікавилася умовами в Києві?
— Умовами? А що це таке?
— Ну...— Він і сам не знав, що то воно таке.— Ти ж бачиш, ми досі не маємо квартири, наш економічний рівень теж... Звичайно, це моя вина передусім, але вже коли вони тебе запрошують... Хто ж тебе запрошує?
— Театр.
— Особисто.
— А я не знаю... Не пам'ятаю... Був учора якийсь чоловік... Солідний такий дядько... Там десь є лист... Не в мене... Я лишила його в дирекції...
— Вони щось обіцяють?
— Танцювати в "Марусі Богуславці".
— Та ні...