Як вийде заміж та народить, тоді мене — кумою.
— А шанси такі є? — познущався з маслакуватої "куми" Шульга.
— Тося дуже перебірлива, — не вловила іронії Оля. — Вона каже: тільки героя. Ми оце й у кіно йдемо. "Кавалер Золотої Звєзди". Третій раз ідемо. Там герой ганяється за дівчиною, так же ж гарно ганяється, а вона втікає, не дається, Тося каже, що та Настя в кіно — викапана вона, а мені кажуть, ніби вона схожа на мене, така ж чорнява, і груди, і все таке, а тільки в кіно вона там так швидко крутиться, що й не роздивишся… А ти бачив "Кавалера…"?
Шульга бачив той ідіотський фільм, де такий, як він, фронтовик–танкіст повчає сільських дядьків, що "без електрики жити незмога", але не став казати про це Олі, бо за те, щоб посидіти біля неї годину–півтори, готовий був дивитися цього "Кавалера" хоч і всі десять і сто разів!
Він свдів між ними двома, довго намагався впіймати в темряві Олину руку, коли йому це вдалося нарешті, пробував притиснути її руку то до її грудей, то до стегна, то хоча б до якоїсь точки її тіла, надійно схованого під товстим зимовим одягом, але жінка, виявляючи хіба ж таку силу, не піддавалася, їхні сплетені руки так і зависали в повітрі протягом усього сеансу, "кума" в своїх переживаннях за героя й героїню кінофільму, здається, не помічала того небезпечного переплетінню рук, Шульга на екран не дивився взагалі, Олька, вся зосереджена на тому, щоб не піддатися, здається, теж не дуже переймалася тим, що відбувається на екрані, десь наприкінці фільму вона відважилася навіть на те, що прошепотіла Шульзі на вухо: "Мені це кіно так собі! Мені вже як дивитися, то кіно "Пархоменко". Я вже разів з десять дивилася! Там артистка, всі кажуть, на мене схожа, так наче то я сама!.."
Шульга бачив "Пархоменка" в госпіталі. Теж кілька разів, бо актриса Окуневська чимось нагадувала його Юлію. Але тільки нагадувала, а не була нею.
— Та артистка не така, як ти, — пошепки відповів Ользі Шульга. — Вона вся намальована. Як на дикті намальована. А ти жива. Ти навіть сама не знаєш, яка ти жива!
— Аби ж то, — зітхнула Оля, і Шульга не зрозумів, що означає те зітхання, а розпитати не встиг, бо фільм закінчився і в залі стали загорятися жовтуваті електролампи.
Шульга сподівався, що "кума" відчахнеться від них і він доведе Олю до її глиняної хатки, і нарешті зостанеться з нею на самоті, і поговорить, і скаже все, і… Та "кума" вчепилася в Олю, як рак клешнями, йшла з ними до самої хатки, а там заявила: "Я Ольгу саму не покину, я в неї заночую!".
Шульга тільки й спромігся, щоб на прощання прошепотіти до Олі: "Я ще прийду? Можна?" Вона ствердно кивнула, а може, то тільки здалося йому.
Кума була Олиною напарницею по роботі; з їхніх коротких перемовлянь Шульга зрозумів, хто й коли заступає на зміну і коли вивільнюється, здається, цього разу його розрахунки були точні, він майже напевне знав, коли застане Олю вдома, проблема тепер була тільки з грішми, довелося позичати в хлопців, звісно, йому б допомогла Люда, що невтомно кружляла довкола нього ось уже другий чи й третій рік, з полковницьких запасів вона спорядила б не тільки похід Шульги до бідної вдови на передмісті, а навіть експедицію до Північного полюса, але чоловіча гордість не дозволяла Шульзі підло користатися прихильністю одної жінки задля того, щоб здобути прихильність жінки іншої, він назбирав те, що міг назбирати, забіг до гастроному, позапихав у нитяну "авоську" пляшки і пакунки і вдарився по вже відомому маршруті без сподівань на громадський транспорт, зважаючи лиш на свої власні…
Уперше після тої ганебної ночі з антрацитовим чоловіком він застав Олю вдома без нікого. Ні дітей, ні тітки Килини, ні "куми"… Шульга виставляв на стіл під круглим шовковим абажуром (як у Ташкенті, як у Ташкенті!) пляшки горілки, шампанського, портвейну "три сімки", викладав пакунки, а Оля по той бік столу, притискуючи руки до грудей, ледь схованих під ситцевим оранжевим (як у Ташкенті, як у Ташкенті!) халатиком, розгублено шепотіла:
— Ось слухай сюди, ну, навіщо то все! Ось слухай же сюди!..
Тільки тоді Шульга збагнув, що стоїть перед нею в своїй
офіцерській шинелі і в мерлушковій шапці–вушанці на голові, забувши про поштивість, згоряючи від нетерплячості, повабу, хтивості, дикого пожадання, нахаба й хам, провалитися б йому крізь землю…
— Пробач, Олю, — ніяково промимрив він, — вдерся до тебе, як татарин. Дозволиш роздягнутися? А то я, ніби в казармі… Давні звички… Ти вже пробач…
— Он там біля дверей вішалка, — сказала вона, — на кілочок і вішай… В мене ж, бач, ніяких шихвонєрів…
Шульга засміявся полегшено. Оті "шихвонєри" мовби розбили кригу настороженості й відчуження між ними. Може, взагалі примітивний побут об’єднує людей набагато міцніше, ніж розкоші й вишуканість?
— Може, я тобі допоможу? — вішаючи шинелю, запропонував Шульга. — Май на увазі, що після фронту чоловіки вже не ділять роботу на чоловічу й жіночу. Ми все вміємо. Навіть більше, ніж усе…
Він ступнув до столу, але не туди, де стояв перед цим одягнений, а на той бік, де була Оля, йому хотілося, йому треба було бути там, де вона, стояти біля неї, наблизитись впритул, простягнути руки і доторкнутися до неї, приторкнутися, відчути в пучках, у пальцях, у всьому тілі, а тоді обійняти, притиснутися, злитися, стати нею, зникнути, щезнути, колапсувати, анігілювати… Але жінка, мовби відчувши загрозу небезпечного зближення, якось нечутно, непомітно, непростежувано відсунулася від Шульги, слизнула по округлості і опинилася по той бік столу, знов навпроти, в опозиції, в протистоянні, це нагадувало ту далеку ташкентську ніч, коли Шульга змушений був вести химерну гру довкола круглого узбецького столика, гру, яка ніколи б не мала кінця, коли б там було тільки двоє, але, на щастя, учасників було троє, один з них так чи інакше повинен був зазнати поразки, і тим одним став капіташа, а Шульга виграв завдяки своїй молодості і завдяки твердій вірі в те, що один з трьох завжди програє неминуче і остаточно. А коли тільки двоє? Хто програє тут? І чи взагалі повинен хтось програвати?
Сторонній спостерігач нічого б не помітив. Ні гри, ні змаганини, ні поєдинку. Обоє рухалися так природно й невимушено, ніхто не гнався, ніхто не втікав, ніхто не нападав, ніхто не боронився, вони щось робили: Оля розпаковувала ковбасу, сир, масло, шинку, Шульга порався з консервними бляшанками, розставляв пляшки, тоді були короткі маршрути до примітивного дерев’яного мисника, до плити і знов назад, до круглого столу, і знов кружляння, уникання, таємнича гра, а зовні все досить буденне, і ці двоє спокійно перемовляються між собою, вона радиться, що краще підсмажити, а що поставити на стіл так, як воно є, він заявляє про те, що перед жінкою в цих питаннях підіймає руки, завжди підіймає руки; а коли він не підіймає рук, сміється вона і, не ждучи відповіді, може, підсвідомо лякаючись її, нараз заводить мову про свою набридливу роботу санітарки, про те, коли їй знов заступати на зміну. І коли та зміна закінчиться, щоб згодом знов заступати, і це така мука, таке нещастя, такий хрест, а він, щоб не мовчати, навіщось став розповідати про вчену матір–годувальницю Полюскевич, про Доліво–Добровольського і про свого трояка, вони говорили кожен про своє, ніхто нікого не слухав, не чув, вони знали це, але говорили далі, не могли зупинитися, намагалися заховатися за марними словами від того, що заволодівало ними дедалі дужче, стосильно, тьмасильно. Кожен відав про потаємне бажання другого, але таємниця тому й зветься темницею, що про неї не кажуть; і саме завдяки цьому передбачливому замовчуванню вона має безмежну владу над ними, і в цьому мовчазному поєдинку перемагає сила, незалежнії і не підвладна їм, існуюча не в щоденному світі реальності, а н світі уявному, в царстві видимостей, де самознищуються псі відомі й невідомі закони і всевладно запановує Спокуса, яка для чоловіків вовіки і прісно є жінкою, а для жінок їхньою найвищою сутністю, їхнім божеством, їхнім раєм і пеклом, бо ще ніхто ніколи не зміг визначити, що спокусливіше: спокушати чи піддаватися спокусі, спершу ти спокусила мене, тепер я пробую спокушати тебе, коло замикається, спокуса–покуса–куса–кусати–кусатися, чоловік і жінка, як звірі, кусаються, зваблюючи одне одного, але не прокусуючи горло, не завдаючи смертельних ран, а тільки зводячи цю таємничу дію до великої умовності в сподіванні найвищої радості й блаженства. Ти жадаєш цієї жінки, а вона жадає тебе, ви палаєте однаковим полум’ям, ви згоряєте в тому самому вогні і виходите з нього неопалимі, чисті, як янголи, ви не знаєте застережень, забобонів, заборон, почуття обов’язку, відповідальності, честь, совість, сором — все зникає, спадає з вас, мов листя з осінніх дерев, мов кайдани з визволених і помилуваних, і вже ви розкуті, вільні, свавільні, такі, як птеродактилі, що Живуть у двох стихіях — на землі й у повітрі, та водночас ви й безвладні, навіки приковані до земної юдолі, царі природи і царі духу — раби природи, раби незвіданості.
В тій ночі вони були мов манекени. Рухалися, пересувалися, здійснювали потрібні побутові й ритуальні дії, рухи, жести, круглий стіл під шовковим абажуром з довгими китицями слугував своєрідною демаркаційною зоною для погамування їхніх прихованих пристрастей, мабуть, вони щось пили і їли тої ночі, яка не мала кінця, та не в тім була вся суть їхньої небезпечної спільноти, Шульга вперто (і, скажемо відверто, безнадійно) намагався спрямити безконечну дугу круглого столу й дістатися до Олі, яка вперто уникала зіткнення, услизала від нього, мов невловимий промінь далекої зірки, він нічого не казав про війну, не казав, як сниться йому Ташкент і Юлія в Ташкенті, не згадував слова "любов", бо майже не знав його і зневірився в ньому в кривавій війні, і не було мови про спокусу, пожадання, про тайну над тайнами і найвищі захвати самознищення.
Існує межа чоловічої витривалості. Шульга був занадто молодий, щоб це усвідомити, він ще жив у тому райдужному світі, де все можливе, де немає обмежень, заборон і забобонів, світ звузився для нього ось цим замкненим простором, безконечною округлістю столу під шовковим абажуром і невловимим жіночим тілом, що спалювало його, мов червона пустеля, відкидало в світ темний, дикий, але й прекрасний, як у перший день творіння, де Бог не в світлі й не в тьмі, а ще в хаосі, звідки він спокійно спостерігає справи світу свого, не втручаючись, щоб у незалежності черпати могуття, а людям не знане це небесне відчуття незалежності, — вони здатні жити лиш в невтоленній жадобі одне до одного, тяжка пристрасть, солодке пожадання, яке кидає чоловіка й жінку в обійми одне одному, — це не просто захват і блаженство, а й молитва, таємний істинний труд життя в ім’я надії й відродження, в ім’я пришестя світла в покалічене, страждуще, розіп’яте життя, в ім’я перемог людини.
Якимсь відчаєним кидком Шульга нарешті наздогнав летючу, як тінь, Олю, її маленькі тверді долоньки опинилися в його чіпких лабетах, він затримав, зупинив, перепинив її уникнення, услизання, втечу, спробував наблизити жінку до себе або наблизитися до неї самому, але Оля відчаєно наставила на нього свої руки з силою і твердістю геть неочікуваною, і Шульга, хоч досі не випускав її мозолястих шершавих долоньок, не міг подолати цієї несподіваної перешкоди.
— Ти чого? — розгублено прошепотів він.