— Ну, здрастуй, Саню! Невже це справді ти?
— Здрастуйте, Миколо, — зашарівшись, як і в ті далекі роки нашого дитинства, ледь чутно промовила Оксана. — Я така рада, що оце бачу вас…
— По-перше, ніяке я не "ви", а тільки ти — заграбастуючи вільною рукою Пруню до нашого товариства — а по-друге, чом це ти й досі не скинула з себе оцю рабську одіж?
— А нехай! — вона майже впритул глянула на мене, і її довгі очі перерізали мені серце навпіл. — Я й додому так поїду, щоб усі знали!..
Я ще тримав її теплу долоньку, але тепер уже не відчував того тепла, бо горіла моя власна рука, горів я весь, і спробував приховати той небезпечний спалах за незграбним белькотом, залучаючи в свої спільники Пруню:
— Ми не дозволимо! Щоб така дівчина та їхала додому в якійсь обурливій німецькій робі? Нізащо не дозволимо! Правда ж, Пруню?
— Хіба я їй не казав? — підтримав мене Пруня. — Так вона ж затялася на своєму: не скину й не скину! Всі дівчата вже он у спекулянтів понакуповували платтів — тепер такі, що й не впізнати… Від негрів одбою нема.
Я глянув Оксані в очі, хотів спитати: "А ти хіба не хочеш стати, як усі дівчата?" — але з моїх уст не видобулося й звука, я ніби поплив у темній воді цих довгих очей, я потопав у них і вже не знав, чи вирину.
Пруня свідомо чи несвідомо, кидав мені на темні води рятувальні кола якихось випадкових слів.
— А Оксані й плаття ні до чого… її в оцьому "ості" ще дужче штурмують! і чорні й білі, вже й лейтенант один кружляє… Ну, скажи, Оксано, що не брешу!
— Пруню! — якось гордовито кинула вона хлопцеві.— Я ж тебе просила!
Пруня зів’яв, зіщулився, скапшучився.
— Ну, просила. Було. Та я ж хотів… Микола ж наш, хоч і такий тут начальник…
Я нарешті зумів якось виплисти на берег, обтріпувався, стрибав то на одній нозі, то на другій, витрушуючи воду з вух, набував належної форми, перебирав командування у свої руки.
— Начальників і все інше відставити! — заявив я рішуче. — Ми зустрілися серед тисяч і мільйонів — і де ж зустрілися?
Тепер я не відпущу вас од себе. Зробимо так: для початку — підемо до мене і поснідаємо. А вже тоді…
— Миколо, не треба нічого, — з несподіваною твердістю сказала Оксана. — Нікуди ми не підемо, не треба нам іти. і ми вже давно поснідали. Правда ж, Пруню?
Тепер вона закликала Пруню в свої союзники, і цей м’який, мов віск, хлопець радо кинувся виконувати її веління і закивав чорною кучмастою головою: справді вже снідали і, звичайно ж, не треба їм іти до цього корпусу, пильнованого чорношкірими американцями із зловісними літерами "МР"[9] на рукавах.
Я здався без бою. Це довгооке дівчисько з часів наших шахових баталій з Василем Григоровичем, виявляється, здобуло наді мною необмежену владу, і мені тільки й лишалося, що коритися цій владі.
— Гаразд, — сказав я, — тоді мені доведеться піти з вами і подивитися, як ви тут живете.
Пруня вив’юнився з суто українськими хитрощами:
— А що там тобі дивитися, де я і що? Записали мене в якийсь батальйон, то мені й однаково! Ти піди поглянь, як там наша Оксана!
— Не станеш заперечувати? — спитав я Оксану.
Вона мовчки різонула мене своїми довгими очима, і я ще раз вмер з переполовиненим серцем, а тоді воскрес і навпомацки, розставивши руки, ніби в тумані, посувався не знати куди і як: чи за Оксаною, чи поперед неї, чи я вів їх обох, чи вони мене. По дорозі Пруня непомітно вислизнув з нашої трійки, лишивши нас удвох, далі вже був справжній туман, густа імла, заморока: четвертий жіночий корпус, суворі чергові біля входу, які мовчки відкозиряли моїм погонам, а надто ж орденам, простора кімната на другому поверсі, чотири солдатські койки з тумбочками біля них, стіл посередині, чотири казенні табуретки, як у в’язниці, але посеред столу букетик квітів у глиняному глечику, на коєчках безладно порозкидані всілякі жіночі дрібнички, а переді мною ніжні лиця трьох Оксаниних подруг — Олі, Каті, Наталки, і весь простір кімнати наповнений і напоєний, пронизаний і просочений тим всемогутнім і обезвладнюючим духом повабу, перед яким були безсилі й безпорадні найславетніші герої всіх часів.
Мов сонний, або й зовсім сліпий, я безпомічно простирав руки, шукаючи захисту в Оксани, а може, мені тільки здавалося, ніби я це роблю, насправді ж я щосили намагався виказувати перед чотирма ніжними загадковими істотами всю фронтову загрубілість і черствість, все своє солдафонство і всю начальницьку нікчемність. Бите й перебите тіло моє однаково ж було молоде й жадібне до всіх людських утіх, голова гула від високих ідей і твердих вказівок, а гаряче серце ждало щастя і з надією шукало його в кожному дівочому погляді; пройшовши війну до самого кінця, до Перемоги, вцілівши, зберігшись і навіть геройствуючи, обнизаний орденами, які були дорожчими за нашу кров, я тепер ніби повнився громом переможних салютів, дзвенінням бронзи і сталі, і слова, з якими я звертався до дівчат, теж були якісь металево-неживі: "Ну, як, дівчата? Як життя? Як настрій? Які претензії?". Та це говорив ніби хтось інший, а я був знічений, розгублений, безпорадний. "Дрімає розум, серце мліє". Безглузді слова ще вилітали з моїх уст, а хтось засоромлений уже мимрив, що треба йти, бо справи, ждуть союзники, ждуть полки й батальйони, повсюди ждуть капітана Сміяна, і він не має права отак десь надовго затримуватися, хоча, коли вони не проти, то хотів би їх ще провідати і коли що… Оксана хотіла провести мене, але я замахав руками: не треба, сам зумію виплутатися з цих коридорів, казарменні коридори скрізь однакові…
На війні люди живуть швидко, а коли війна вже й скінчилася, вони ще не можуть зупинитися навіть тоді, коли це загрожує згубою. Я втік від Оксани, поборов звабу, мав усі підстави похвалити себе за твердість, за мужньо відвойований плацдармик непохитності, а того й не помітив, що довкола клекочуть цілі океани пристрастей, яріють всеспалюючі вогні, здіймаються гігантські протуберанці незлагоди. Вирвавшись з-за колючого дроту фашистських концтаборів і рабських робочих команд, усі ці люди вперше за останні місяці й роки лягли спати вільними, а прокинувшись, виявили, що знов оточені стіною, тепер уже бетонною, і що всі виходи знов охороняються озброєними людьми. Не була це давня несвобода, охорону несли доброзичливі союзники, кожен міг, одержавши перепустку в комендатурі, побувати в місті, але у всьому цьому було щось принизливе і обурливе, ніхто не хотів милостей від незваних опікунів і охоронців, під бетонними стінами проривали потаємні лази, проривали крізь них на волю, на простір, поплутаними стежками через кладовище між Оссендорфом і Еренфельдом пробиралися до самого центру, до найбільших нагромаджень Кельнських руїн, де серед згарищ і уламків життя вчорашнього виникало життя нове — хаотичне, посудомлене, якесь ніби циганське. Німці, що століттями звикали до впорядкованого до найменших дрібниць побуту, тепер самі стали жертвами того розгрому, який вчинили в Європі. Ще вчора жорстоко горді, сьогодні стали полохливими й нікчемними, вчорашні загарбники, які нахвалялися промарширувати по всьому світі, стали жалюгідними спекулянтами, торгували вже не за розкішними вітринами, а між руїнами, на кладовищі, в занедбаних пивницях, серед бруду й пороху. і вчорашні претенденти на світове панування вимушені були упосліджуватися перед тими, кого ще вчора топтали, розпинали, пускали пилом і димом за вітром, а для тих зовсім не важило, що і навіщо купувати, головне: відчути повноту свободи, сили і влади, поковерзувати, позбиткуватися досхочу над цими невдалими спекулянтами та ще й заплатити окупаційними марками — цим свідченням приниження й ганьби для покопаних.
Дивна річ: хоч яким ненависним видавався для зібраних у Оссендорфі тисяч і тисяч наших людей цей обурливо-недоречний табір, вони, вперто розтікаючись з нього, все ж рано чи пізно знов поверталися туди, бо тільки тут їм обіцяли повернення додому, а за цю обіцянку вони були готові пожертвувати навіть свободою.
Жертви ненависті й катівської жорстокості безжальної фашистської машини нищень, вони, може, найбільше хотіли любові. Байдужі військові чиновники не подумали про те, якими вибухово-небезпечними будуть тісні зіткнення величезних мас молодих чоловіків і ще молодших жінок, холодні реєстратори не могли передбачити, що тисячі тих, які на численні запитання облікових карток ще вранці відповідали "неодружений", вже до вечора готові були відкинути заперечне "не", бо знайомства виникали майже миттєво, симпатії спалахували, як порох, зв’язки, при всій видимій несерйозності, народжувалися, щоб уже ніколи не вмерти, на все життя, назавжди, ніхто не дбав про чиїсь дозволи, схвалення і благословіння, про реєстрації та інші земні формальності, бо ж прекрасно відомо, що всі шлюби укладаються на небі і тільки перед вічністю складатимуть звіт двоє закоханих. Однак уже назавтра від справ небесних доводилося повертатися до земного буття, американську комендатуру обаранювали нові й нові сотні нетерпеливих розгніваних пар, ревіння молодих голосів стрясало спокійні стіни кабінетів і офіцерських помешкань: "Дайош сімейні корпуси! Дайош сімейні корпуси!"
Одного корпусу, виділеного для сімейних, виявилося недосить, між десятками чоловічих і жіночих корпусів, він був, ніби запал у гранаті, ось-ось мав статися страхітливий вибух, я прибув до Оссендорфа саме в ті критичні дні, і врятувало мене тільки те, що врятувало весь світ: велика Перемога.
Доки тут не було представника радянського командування, все якось обходилося, варилося й переварювалося, але не вихлюпувалося назовні, перші дні після мого прибуття теж ніби все було тихо, а може, я через недосвідченість нічого не помітив, та ось Перемога, найбільша радість у світі, наш маленький парад, наше свято, і моє несподіване збентеження (не для того ж присланий сюди, щоб ставати жертвою розчуленості!), а тоді неспогаданий вибух, майже катастрофа і ніби якесь дике відродження війни.
Я міг би висунути ще одне пояснення того, що сталося: перенасиченість життя збірного пункту подіями, незлагодами і конфліктами. Як темна хмара небесна, коли в ній скупчується надмір вологи, так і це зовні упорядковане і розлінієне життя п’ятнадцяти тисяч готових на все людей приховувало в собі загрозу неймовірного вибуху, яка наростала з кожною новою партією привезених "студебеккерами" до Оссендорфу, з кожним непорозумінням між американською охороною і табірниками, з кожною сутичкою біля жіночих корпусів, куди поночі рвалися заокеанські залицяльники з щедрими дарами для наших дівчат і обіцянками, може, й щедрішими.
Для мене той день теж вийшов ніби спресований, бо щойно я повернувся з четвертого жіночого корпусу і, сяк-так снідаючи, намагався втишити своє серце після зустрічі з Оксаною, як прибіг Коляда і повідомив, що прибули з Хемера підполковник Дурас і майор Йотков.