Чогось шкура на її лиці завжди масна і блещить. Вона дівчина ще (хоч і стара), але стан, як у дами. Та й лице таке строге, з виразом осуду, докору. Вона завжди щось помічає неприличне в поводженню Олесі.
Коли вони почали оповідати про свої успіхи в організації майбутнього вечора в клубі, Олеся неначе навмисне слухала й розпитувала їх з великим інтересом. А Водосвятський знов, мабуть, уже утретє запрошував мене на зібрання відродженців, власне, на комітет. Ось лаяв якось Водосвятського. Піду на зібрання й роскажу Осеві. Навіть з охотою піду. Може, я таки й їхній, як запевняє мене Водосвятський? Він, здається, дуже симпатичний хлопець; пишу це зовсім не через те, що він залицяється до Олесі й подобається їй. Корнійчук також, навіть не залицяється, а просто любить і молиться на неї. Але якось весело-покірно й безнадійно молиться. У його два боги: Олеся й народні книжечки. Потім, може, ще й третій: це чоботи з халявами. Він ніколи не приходить в черевиках, і кажуть, його ніхто ще в них не бачив.
Коли я прощався, Олеся чогось довгим питаючим поглядом дивилась на мене. Я так і не розібрав тоді, чого саме.
Зараз, через півгодини, у мене лекція. Коли б тільки Діна Опанасівна не прийшла сьогодня. Перевіряє вона мене, чи що? Сидить, слуха й тільки ставить в замішання хлопця. І коли щось питає, то чомусь підходить і щільно притуляється до мене. Манєра така, чи що?
Коли вона дома, Олеся не гратиме. А я хотів би спочити трохи. І, може, спитав би, чи не образив її як-небудь нехотячи?
А в кухні все порається Саламандра, суворо й деспотично балакаючи з горщками, — вона тільки з ними й говорить за цілий день.
В мойому льоху душно й парно. Саламандра чомусь почала щедро топить, і тепло, нагріваючи вохкість, робить домовину занадто душною. Я жду, що хутко під стелею будуть збіратися хмари і йтиме дощ. У кожнім разі, темно і хмуро в моїй хатинці, як буває в дощеві літні дні.
Чи не від цього, часом, у мене тепер такий стан, непокійний і тяжкий, як перед бурею?
А буря мусить якось бути!
13.
У вечері о 8. годині в помешканню Водосвятського було призначено зібрання редакції "Відродження", або, другими словами, комітета відроженців. Але за годину до цього несподівано приїхали з провінції батько його, Антін Антонович Водосвятський, становий пристав в одставці, і його жінка, Варвара Кіндратівна. Такі невчасні одвідини зразу ж настроїли Водосвятського до батьків не так, як йому самому хотілось би. Не дивлячись на те, що він жив після закордону на Україні вже більше як рік, вони бачились всього разів два, та й то якось похапцем, — Коля все кудись спішив, нетерпеливився, був чимсь обидва рази заклопотаний, все обіщав приїхати, й навіть побалакати з ним як слід не привелось.
Тепер вони приїхали на цілий тиждень, що зараз же з порогу занадто весело й безжурно заявив Антін Антонович. В руках у його був великий клунок з припасами, а у Варвари Кіндратівни — закутана в газету велика банка смородинного варення, яке дуже любив Коля.
Помітивши на лиці сина якусь не то натягнутість, не то заклопотаність, Антін Антонович весело закричав:
— Ну, ти, брат, не той... не задавайся. Ми тебе арештуємо! Тепер не одкрутишся. Годі. Заказуй самувар, чай будемо пить. От мамахен тобі смородинного варення привезла. А тут ковбаса, сало, пундики-мундики. Самі малоросійські!
Але, дізнавшись, що Коля сей вечір ніяк не може бути з ними, бо має засідання редакції, старі зразу ж злякались, притихли й затурбувались; що ж їм робить? Вони думали прямо у Колі зупинитись, — у його дві кімнати з ліжком і канапою. Мамахен можна б на ліжку, Коля на канапі, а старий і долі спав би на шубах.
— Ну, значить, мамахен, в Рязанські номера, в Гранд-Отель наш треба йти... — рішив Антін Антонович.
Коля не одмовляв, йому незручно було мати у себе батьків цілий тиждень.
Але він покликав Івана й замовив самувар, попрохавши наготовить його якомога швидче.
Батьки тим часом роздяглись з своїх шуб. Варвара Кіндратівна була в шовковій фіолетового кольору кохточці з великими опухами на рукавах вище ліктів. На голові у неї був чорний кружевний очіпок, а в руках Бог зна для чого чистенька хусточка. Лицем вона дуже була похожа на сина, тільки губи у неї були тонкі, і розріз рота подібний до прорізаної ножом дірки в м'ячу. Вона посварилась у дорозі з Антоном Антоновичем, і ще не пройшов у неї гнів на його. Через те вона більше мовчала, тільки дивилась на сина з суворою ніжностю, а на чоловіка поглядала з хмурою зневагою.
Трошки поговоривши з старими, Коля знов сів за стіл, — йому треба було дописать статтю до завтрашнього числа газети.
Батьки майже на шпиньках одійшли від столу й почали оглядати помешкання. Нічого собі кімнатки, тільки якось в цих великих городах незатишно, голо, холодно в хатах. І запахи якісь, Бог їх святий знає, що воно таке, — кисле, ущіпливе, затхле. Мабуть, накурюють товариші. І скрізь ці газети, — на стільцях, столах, підвіконниках, на підлозі. Всюду недокурки, сліди брудних ніг, — що за мода така — ніг не витирать.
Але що подобалось старим, так це те, що й ті рази, а саме: одежа Коліна й спосіб її вішати. Штани, наприклад, висіли не так, як висять всі штани, а перевернуті догори халошами. Халоші ж заціплені між двома планочками.
— По-американському! — шопотом сказав Антін Антонович, з гордостю киваючи на штани. А Варвара Кіндратівна обережно взяла в руку матерію й помняла.
— Ну, такої в нас і по десять рублів аршин не дістанеш! — самовпевнено прошепотів Антін Антонович.
Варвара Кіндратівна погладила штани й одійшла до пальта. Пальто теж було чудесне, хоч і висіло так, як висять пальта й в Берзянську. Але черевики знов стояли не так, як у Берзянську, — вони були натягнені на якісь чи колодки, чи Бог його зна що таке. І все з товстелезними підошвами, з жовтої шкури.
— Американські! — зворушено знов пояснив Антін Антонович.
А Коля, тісно стуливши губи (так само, як і тоді, коли во время оно писав латинські слова), строчив і строчив. Антін Антонович бачив одним оком, що й папер, на якому писав Коля, був не звичайний, а довгенький, як ті паперці, на яких пишуть "на часточку" за здравіє або за упокой.
"Редактор", — подумав він собі.
Раптом у двері хтось застукав і, не чекаючи одповіді, в хату хутко ввійшов панок у ціліндрі, в пальті, як у Колі, похожім на одрізану внизу попівську рясу, й з вусами, у яких кінчики для чогось були здерті трохи не в ніздрі носа. Побачивши старих Водосвятських, панок дуже чемно зняв ціліндр і низько з повагою вклонився. Потім, не кажучи ні слова, зараз же підійшов до Варвари Кіндратівни, ще раз низько уклонився й простягнув руку, з дуже серйозним виглядом говорячи:
— Доктор Сріблюк.
Варвара Кіндратівна руку подала, але з трівогою подивилась на сина: чим же це він хворий, що до його докторі ходять. А "доктор" так само шаркнув ніжкою перед Антоном Антоновичем і знов сказав:
— Доктор Сріблюк.
Далі поспішно задом одійшов од них і привітався з Колею.
— Роздягайся, стерво! — весело проговорив Коля, — це мої батьки приїхали навістити. На жаль, як раз такий час. Ну, та до засідання є трохи часу. Зараз чай буде.
Панок роздягся й знов підійшов до старих. Волосся, як і в Колі, було, немов у молодиці, розчісане посередині і прилизане на боки. Вуха трохи топірчились, одначе мужчина був пристойний, правда, невеликий зростом, але чисто одягнений. І такий, видно, блогородно-вихований, чемний.
Він почав займати гостей розмовою.
Говорив він по-малоросійському, як і всі приятелі Колі, з якими старим доводилось стрічатись.
Але з перших же слів виявилось, що ні Антін Антонович, ні Варвара Кіндратівна деяких виразів доктора не розуміли, хоч самі добре говорили по-малоросійському, а останніми часами так і газети малоросійські читали.
Доктор Сріблюк поспішно пояснив, що він Галичанин, а в галицькій Україні говорять трохи відмінно від тутешньої говірки.
Узнавши, що доктор з Галичини, Антін Антонович зацікавився. Він і од Колі чув, і в газетах читав про цей край, але ніколи не балакав з самими галичанами. От йому, наприклад, дуже хочеться знати, чи там таки справжні малороси, чи, може, якесь инче плем'я, — слов'янське, але инче?
Ні, там таки були справжні малороси, русини, як там називаються.
Ну, так, русини, це Антін Антонович чув.
— А скажіть, пожалуста, чи то правда, що там инакше й не говорять, як по— малороссійськи, чи то пак по-українськи?
І то була правда.
— Так таки скрізь? І дома, і в товаристві? І в гімназіях учать по-мало... чи то пак по— українськи? Ну, в поліції то вже, мабуть, якось инакше?
Виявлялось, що навіть і в поліції по-українському. Це вже було підозріло й не поміщалось в голову Антона Антоновича. Ну, нехай в гімназіях, універсітетах тепер мода пішла така, на хахлатчину, але щоб і в поліції — це щось непевне. Сам Антін Антонович дома з дітьми й жінкою балакав жаргоном, і тільки для Колі старався "ламать язика по— хахлацькрму".
— Ну а, скажемо, повістку якусь... як це — "повістка" по-українському? — звернувся Антін Антонович до сина. Але Сріблюк поспішно захитав головою.
— Я розумію, я розумію... І повістки по-українському. Антін Антонович розвів руками.
— Діла! А по-руськи нічого?
Коля трохи нетерпливився, йому, видно, було соромно за батьків, за їхню нечисту мову, за наївність питаннь. Але він стримував себе й навіть в пояснення сказав, що Сріблюк, наприклад, зовсім не розуміє по-руському. Сріблюк як іллюстрацію зараз же сказав.
— Я завсєм не знаю каваріть по-рускі...
Старі весело засміялись, причому Антін Антонович діскантом, а Варвара Кіндратівна басом. Після цього вони почули себе вільніще з доктором, його незнання такої простої річи, як руська мова, поставило його немов нарівні з ними.
Варвара Кіндратівна вже збіралась спитати його, що робить, як колеть у правому боці. Останніми часами її так почало колоть, що хоч живим до Бога лізь.
Антін же Антонович розстібнув свій мундур, оживився, розійшовся й почав росказувати, як у них в повіті поширилось тепер це малоросійство, чи то пак українство. Говорив він чистіще й вільніще, ніж перед цим, немов підбадьорений тим, що почув від доктора-галичанина.